|  | 

Антипод

Антипод (грецьк. antipodes – протилежний) – художній образ, який своїм змістом, поглядами, рисами характеру, моральними якостями тощо контрастний, протилежний іншому. Наприклад, у народних казках яскравими образами-антиподами є персонажі-добротворці і злотворці; в українській бароковій літературі XVII-XVIII ст. – Божа Любов і Вражда; Надія, Спокій, Покора і Ненависть, Лють, Злоба (своєрідні персонажі-символи). У новітній літературі, з поглибленням психологічного аналізу людських характерів, письменники все більше вникають у світ складних переплетінь якостей людини, уникають спрощеної й однозначної оцінки її поведінки. Таку еволюцію на шляху заглиблення митця у суперечливий світ людських характерів і поведінки віддзеркалює творчість М. Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, В. Стефаника, В. Винниченка та ін., де антиподами виступають нерідко члени однієї родини, однієї громади, гурту, політичної організації (Семен і Роман з оповідання М. Коцюбинського “Ціпов’яз”; Михайло і Сава з повісті Ольги Кобилянської “Земля”, Максим і Єва з її роману “Апостол черні”, Антей і Федон з драматичної поеми Лесі Українки “Оргія”, Ілько і Андрій з повісті В. Винниченка “Краса і сила”).

Живлена ідеологією “класової боротьби”, радянська літературознавча методологія своїми настановами спотворювала твори українських письменників, примушувала “гротескним” планом змальовувати “класового ворога”, “буржуазний націоналізм” і т. ін. (“Вершники” Ю. Яновського, змінені редакції оповідання “Червона хустина”, роману “Мати” А. Головка, “Голубі ешелони” П. Панча, “Чорне озеро” В. Гжицького та ін.). Відповідно і критика практикувала примітивний поділ персонажів на “позитивних” і “негативних”.




Антипод