АРГОТИЗМИ

Арготизмами (від франц. argot – жаргон) називаються слова та вирази, вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або й зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго – це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту. До арго з давніх часів вдавалися такі соціальні групи, як ремісники, мандрівні крамарі, лірники, жебраки і т. д. У лірників, наприклад, існували такі арготизми, як: Курга-нити – грати, Курляти – варити, Клево – добре, Мікрий – малий, Ботень – борщ. Найбільш поширене арго в середовищі злочинців, з яким і пов’язують його походження: “Арго у власному розумінні слова – це професійний жаргон злодійського світу у Франції. Існування цього жаргону прослідковується за деякими місцями писемних пам’яток французької мови вже в ХНІ ст., аз XV ст. стосовно арго існують достовірні документальні свідчення.

З другої половини XIX ст. відбувається швидке “розсекречування” арго. Його лексика змішується з просторічними шарами лексики, переважно в просторіччі Парижа, і водночас дедалі глибше входить у мову освіченої частини суспільства, а згодом і в літературну норму, потрапляючи в той її пласт, який утворює власне фамільярну мову, langue familiere. Звідси арго потрапляє в художню літературу”.

В художній літературі арготизми використовуються переважно з метою мовної характеристики дійових осіб. Наприклад: “Розказував, як він попав раз на вечорниці… А там самі терпелюки1 та каравони2. Покургав3 я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха4 й обзивається: “Чи не дати вам, діду, мукиці?” Оце, думаю, клево5! Годі сухмаї кусмарити6, хоч ставреників накурляю7″ (Г.

Хоткевич, “Сліпець”; лірницьке арго: ‘парубки; 2дівчата; Зпограв; 4сука; 5добре; 6сухарі гризти; 7вареників наварю). “А мазурики между тем в “марушечьем углу”, ожидая каждый очередь, вполголоса меж собой о своих делах разговаривают. Они в этом отношении менее Прова Викулыча церемонятся.

– Что стырил?- осведомляется один у другого. – Да что, друг любезный, до нынче все был яман, хоть бросай совсем дело; а сегодня, благодарение господу Богу, клево пошло! Зашел этта ко Владимирской. Народу за всенощной тьма-тьмущая – просто, брат, лафа! – Ну и что же ты? маху не дал? – Еще б те маху! Шмеля срубил, да выначил скуржанную лоханку! – самодовольно похваляется мазурик. – Мешок во что кладет веснухи? – спрашивается в то же время в другой группе, на противоположном конце комнаты. – Во что кладут! да гляди, чуть не в гроник! – ропщет темная личность с крайне истомленным и печальным лицом. –

Клей не дешевого стоит; поди-ка, сунься в магазин у немпа купить – колес в пятьдесят станет. – А какой клей-то? – Да канарейка с путиной, как есть целиком веснушные. Так он что, пес едакий, мешок-то? Я по чести, как есть, три рыжика правлю.- Какими? рыжею Сарою? – Ну, вестимо, что Сарой, а он, пес, только четыре царя кладет.

А мне ведь тоже хрястать что-нибудь надо! жена тоже ведь, дети… голодно, холодно… В третьем углу – молодой вор… молодцевато повествует о своих ночных по хождениях:

– Просто, братцы, страсть! Вечор было совсем-таки влопался! Да, спасибо, мазурик со стороны каплюжника дождевиком – тем только й отвертелся! А Гришутка –

Совсем облопался, поминай как звали! Стал было хрять в другую сторону, да лих, вишь ты, не стремил, опосля как с фараоном справились; а туг стрела подоспела вдогонку – ну и конец! Теперь потеет; гляди, к дяде на поруки попадет, коли хоровод не выручит.

– Значит, скуп надо? – озабочено спрашивают мазу рики, ибо этот вопрос, весьма близко касающийся их сердца и карманных интересов.

– Значит, скуп! Парень, братцы, клевый, нужный парень!

Отначиться беспременно надо” (В. Крестовський, “Квартира для Тринки і темних очей”; злодійське арго: !украв; погано; добре; вийняв гаманець і витягнув табакерку;

Баришник, який оцінює золотий годинник; гріш; ‘слово, яким позначається будь-яка вкрадена річ; рубль; ‘годинник з ланцюжком; золоті; червінці прошу; півімперіал;

Срібний рубль; їсти; попався на кражі; поліцейський; камінь; був заарештований і відправлений в тюрму; бігти; дивитися, стерегтися; будочник; патрульний ко

Зак; сидить в участку; потрапити до в’язниці; “ватага, злочинна зграя; загальна складчина на викуп заарештованого; “відкупитися).

Спорідненим з арготизацією мови явищем є так звана мовна Тарабарщина, в основу якої покладена деформація загальновживаних слів, арготизованих шляхом спеціальних прийомів: “Крім створення власне арготизмів, застосовувалось і зашифровування слів шляхом переставляння чи введення нових складів. Так в арго злодіїв Євбазу (м. Києва) у наголошеному складі приголосні перед голосним замінювались звуком “ш”, а сама група приголосних разом із голосним повторювалась у кінці слова: Шая жи-шуву шана Євшазіба (Я живу на Євбазі)”. Цікавий приклад використання подібної словесної Тарабарщини міститься в поемі І. Котляревського “Енеїда” (частина четверта, строфи 1-2):

Борщів як три не поденькуєш, На моторошні засердчить; І зараз тяглом закишкуєш, І в буркоті закеньдюшить. Коли ж що напхом з’язикаєш І в тереб добре зживотаєш, То на веселі занутрить; Об лихо вдаром заземлюєш, І ввесь забуд свій зголодуєш, І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом, Не казку кормом солов’ять: Ось ну, закалиткуй брязкалом, То радощі заденежать. Коли давало сп’ятакуєш, То, може, чуло зновинуєш, Якщо з тобою спередить: Куди на плавах човновати, Як угодити Юнонати І як Еней замінервить.

Зміст цієї тарабарщини розшифровується приблизно так: “Як три дні без борщу посидиш, // Почне за серце тормошить, // І підтягне живіт до спини, //їв кендюсі забуркотить. // Коли ж що за язик напхаєш, // Живіт як світ натеребиш, // Утроба весело заграє; // Об землю лихом добре вдариш, // Вчорашній голод не згадаєш, // Тоді тобі сам чорт не брат. // Та що там теревені править, // Байки не кормлять солов’я: // Ось ну калиткою трусни, // Брязкалом душу звесели, // Добудь з калитки п’ятака. // Коли п’ятак у руку сунеш, // То, може, новину почуєш: // Куди човни по морю править, // Які Юнона сільця ставить // І як її перехитрить”. “Словесна гра, – пише коментатор поеми О. Ставицький, – тут побудована на довільній перестановці складових частин слова і речення: підмет – на місце присудка, додаток – на місце підмета і т. д. За такою “тарабарщиною” – добре знання і чуття рідної мови, її гнучкості, невичерпних словотворчих можливостей . Перед нами словесна еквілібристика, розрахована на те, щоб приголомшити, збити з толку співрозмовника у відповідальний момент розрахунку. Щоб розщедрити Енея, Сівілла обіцяє ще стати йому в пригоді – навчити, яким шляхом плисти, щоб щасливо досягти мети, розповісти, які каверзи готує йому Юнона і як їх уникнути. Еней замість запрошеного п’ятака дає старій “шагів з дванадцять” (шість копійок, шаг – півкопійки).

Хитра баба, тут же забувши обіцянки, “ізслизла, мов лихий злизав””.