АРІСТОФАН

(бл. 445 – бл. 385 pp. до н. е.)

АРІСТОФАН (бл. 445 – бл. 385 pp. до н. е.) – давньогрецький драматург, якого називають “батьком комедії”.

Фактів про його життя надзвичайно мало. Зазвичай спираються на дві анонімні біографії, статті з візантійського тлумачного словника грецької мови Суда (Свіда), датованого бл. 1000 p., схолії (пояснювальні зауваження на сторінках рукопису) з Платона, зауваження в текстах комедій “Ахарняни”, “Вершники”, “Хмари”, “Оси”, “Мир”. Із цих джерел випливає, що Арістофан народився у домі Кідафіна, батьки його були афінянами і людьми вільнонародженими, але, ймовірно, не вельми заможними.

На підставі зауважень в “Ахарнянах” припускають, що певний час Арістофан був клерухом – афінським колоністом на острові Егіна. Арістофан зізнається, що почав писати комедії в ранньому віці і спочатку ставив їх під чужим іменем, зокрема, під іменем актора Каллістрата. Вже однією з перших своїх комедій – “Вавилоняни” – він накликав на себе немилість влади.

У комедії були випади проти тогочасного вождя радикальної демократії Клеона. Арістофан змалював його безчесним демагогом і хабарником.

У відповідь Клеон притяг Арістофана до відповідальності, зіславшись на те, що під час прем’єри у присутності іноземців були зневажені представники державної влади. Проте Арістофан не змирився і продовжував критику в новій комедії “Вершники”.

“Вершники” (424 р. до н. е.) – перша комедія Арістофана, поставлена під власним іменем. Вона здобула першу нагороду. Всього Арістофан написав понад 40 комедій, а до нашого часу збереглося одинадцять, їхня приблизна хронологія така: “Ахарняни” (425 р. до н. е.), “Вершники” (424 р. до н. е.), “Хмари” (перша редакція, 423 р. до н. е.), “Оси” (422 р. до н. е.), “Мир” (421 р. до н. е.), “Птахи” (414 р. до н. е.), “Лісістрата” (411 р. до н. е.), “Жінки на святі Фесмофорій” (392 р. до н. е.), “Багатство”(388 р. до н. е.).

Комедія Арістофана – це злободенний, політичний твір, що містить відгуки автора на тогочасні події, перш за все на події Пелопонеської війни. В “Ахарнянах” виведений селянин Дікеополь (тобто справедливий житель). Втомившись від тягарю війни, він приходить у Народне зібрання, щоб домогтися укладення миру. Зрозумівши, однак, марність своїх сподівань, Дікеополь вирішує укласти мир власними силами.

Проте його рішення багатьом не до душі. Так, ахарнянські старі вуглярі (хор) оголошують Дікеополя зрадником і хочуть убити. У відповідь Дікеополь виступає із захисною промовою. Він звертає увагу на дріб’язковість причин, що спричинилися до війни, а також підкреслює, що вона вигідна, здебільшого, демагогам та стратегам на кшталт Лемаха.

Дікеополь зауважує також, що винуватцями війни є не спартанці, а самі афіняни, котрі ухиляються від укладення миру. На власному прикладі він пропонує переконатися у користі миру. Дікеополь влаштовує свято, веселиться, бенкетує, в той час як інші страждають від війни.

На його вільну та мирну землю прибувають люди з інших міст. Врешті-решт приклад Дікеополя переконує хор, і той визнає його правоту.

Вже у цій комедії Арістофан зайняв позицію, характерну для нього і в пізніших комедіях: “Звичайна людина, чесний трудівник при здоровому глузді виявляється здатним вирішити складне державне питання і виявити його справжнє підгрунтя, в той час як демагоги обтяжують становище народу і держави”.

Критика демагогів продовжена та поглиблена в комедії “Вершники”. Проте комедія примітна також критикою народу. У “Вершниках” народ зображений в образі старого хазяїна Демоса, в помісті якого розгортається дія.

Демос видається старим, нерозумним, нездатним ро-зібратися в справжніх і брехливих помічниках. Так, у пролозі виступають раби Демоса – Нікій і Демосфен (Арістофан вивів під атасними іменами двох тогочасних політичних діячів), які скаржаться на нового раба Пафлогонія (Чинбаря), хитрого, нахабного, що привласнює собі працю чужих рук і від свого імені дарує Демосу. Від оракула, вкраденого у сплячого Чинбаря, Нікій і Демосфен вивідують, що перемогти його зможе лише Ковбасник.

Проте Ковбасника доводиться довго вмовляти позмагатися з Чинбарем, оскільки він вважає себе непридатним для влади. Арістофан уводить образ “політичної кухні”, коли героя вмовляють, запевняючи, що він цілком придатний для державних справ:

Ковбасник

…А все ж таки дивуюсь,

Як буду я орудувати містом?

Демосфен

Роби, що робиш. От і вся оруда.

Мели, товчи, густіше фарш замішуй.

І не забудь за перець, сіль, олію,

Підсолоди улесливо слівцями.

А взагалі, як вроджений ти демагогом буть,

З пропитим басом пройдо ярмаркова,

Всім обдарований, щоб стать правителем.

Пересвари та бійки Чинбаря з Ковбасником свідчать, що вони варті один одного. Проте врешті-решт з допомогою хитрощів і лестощів перемогу здобуває Ковбасник. Йому щастить перетягнути раду на свій бік новиною про те, що на базарі подешевшали оселедці, а також роздачею зеленими як приправи для оселедців.

А прихильність Демоса Ковбасник ще раніше заслужив тим, що подарував йому подушечку, щоб той не сидів на голому камінні на Пніксі. Проте фінал комедії пов’язаний із казковими метаморфозами. Після перемоги Ковбасник вирішує гідно і чесно служити народові, стає мудрим правителем і, що найважливіше, змінює самого Демоса: він варить його в котлі, після чого той з’являється помолоділим, одягнутим у костюм періоду греко-перських війн. Ця метаморфоза багатозначна: Арістофан бореться за повернення народом рис, проявлених у героїчну епоху (воля, мужність, сила і т. д.). Примітно також, що Ковбасник дарує Демосу прекрасну німфу світу.

Чинбар залишається зганьбленим за свою корисливість, пиху, агресивність, а звання демагога після комедій Арістофана стає скомпрометованим. Первісне значення “вождь народу” стало означати лжекерівника, котрий з допомогою вивертів, перш за все брехливих слів, приховує справжні, корисливі наміри.

Вже у “Вершниках” значно збагатився арсенал комічних засобів Арістофана. Дотепним є вибір персонажів, їхні імена та характеристики. Так, ім’я Пафлогонець походило від грецького дієслова “кипіти” і натякало на запальність Клеона, а прізвисько Чинбар змушувало згадати, що він – власник чинбарні.

Таким чином, глядачі легко впізнавали висміювану особу. Умовними і водночас комічними є ситуації, в які потрапляють персонажі Арістофана. Їхній комічний характер особливо посилюється в агонах, пов’язаних із бійками та сварками героїв. Важливе значення в комедіях Арістофана мають партії хору, особливо парабаси, в яких хор веде діалог із глядачами, порушуючи, зокрема, проблеми мистецтва.

Так, у парабасі “Вершників” хор співає про те, що найважче створювати комедії.

Проте якщо “Вершники” принесли Арістофану справжнє визнання, то постановка наступної комедії “Хмари” успіху не мала. Свою невдачу Арістофан пояснював тим, що публіка, звикла до розваг, не сприйняла драму ідей з її більш складними, тоншими ситуаціями, які потребували роздумів. Головний об’єкт висміювання у “Хмарах” – нова система виховання та навчання і, зокрема, школа-“думальня” Сократа. Туди відправляється обтяжений боргами герой-селянин Стрепсіад. На своє лихо він одружився з небагатою, але марнотратною аристократкою-міщан-кою.

Вони виховали не менш марнотратного сина, любителя верхової їзди. В результаті дім обсіли кредитори, і Стрепсіад не бачить іншого виходу, як іти на навчання до Сократа, котрий, за чутками, може кожного навчити вигравати будь-які справи.

Комічне розвінчування “думальні” починається, як тільки Стрепсіад підходить до її дверей. Виходить учень, який розповідає, якими “науковими” проблемами займаються в школі учні Сократа:

Учень

То слухай і вважай це таємницею.

Недавно Херофонта запитав Сократ:

На скільки кроків блошачих стрибне блоха?

Одна-бо з них вкусила Херофонта в лоб

І на чоло Сократу перескочила.

Стрепсіад

І як він зміряв?

Учень

Найвлучнішим способом!

Віск розтопивши, взяв блоху і ніжками

У віск топлений злегка умочив її:

Віск остудивши, мав блошиці капці він

І, знявши з ніжок, ними відстань виміряв.

(Тут і далі перевод Бориса Тена)

Вражений Стрепсіад просить дозволу приєднатися до учнів Сократа. З’являються учні, бліді, худі, розкуйовджені, схожі на розгублених і вимучених в’язнів. їхні пози дивні, безглузді, як і місцезнаходження самого Сократа, підвішаного під стелею у плетеному кошику. Своє місцезнаходження Сократ пояснює бундючно і врочисто:

Сократ

Не здолає ум

Збагнути речі понадземні правильно,

Не знявшись вгору витонченим розумом,

В таке ж тонке повітря не полинувши?

З низин угору дивлячись, нічого я

Не бачив би.

В процесі “навчання” комізм найчастіше виникає від контрасту пишномовності Сократа з приземленим буденним сприйняттям її Стрепсіадом. Примітна, наприклад, ситуація, коли Сократ пояснює Стрепсіаду таємницю блискавки:

Сократ

Коли вітер сухий аж до хмар залетить

І преться у них мимоволі,

То зсередини їх надимає, як міх,

А потому, під натиском сили,

Розрива їх і далі шалено летить,

І від того бурхливого руху

Та від гомону й шуму, від тиску й тертя

Сам від себе займається раптом.

Стрепсіад

Свідок Зевс, і зі мною недавно було

Таке саме у свято Діасій.

Раз я смажити шлунок почав для сім’ї,

Та забувся його проколоти.

Ну, а він як надметься увесь на вогні

Та зненацька як лусне на мене,

Так відразу всі очі мені й заліпив

І геть-чисто попік все обличчя.

Урешті-решт як “нездібного” учня Стрепсіада проганяють із “думальні” і замість нього туди відправляється син Фідіппід. По дорозі він зустрічає дві постаті, що сперечаються. Це умовні персонажі: Правда і Кривда. їхнє зіткнення складає головний агон комедії.

Правда прославляє старе, суворе виховання, що привчає до скромності, працелюбності, поваги до старших. Правда згадує, що раніше вважалося непристойним, щоб діти підвищували голос. Статечно йдучи на заняття, легко зодягнуті, навіть якщо падав сніг, співали пісень, заповіданих їм ще предками. Таке виховання і формувало воїнів Марафону. Правда закликає Фідіппіда йти за нею.

Проте на противагу їй виступає Кривда. Вона зауважує, що скромність і моральна чистота роблять бідним життя, позбавляють його всіх найкращих утіх: свят, ігор, жінок, веселощів. Вони приносять непотрібні жалі, заважають вийти зі скрутного становища і т. д. Врешті-решт Фідіппід обирає Кривду.

Дуже швидко навчившись у Сократа його премудрощів, Фідіппід повертається додому. Разом із батьком вони спритно позбавляються від кредиторів. Проте незабаром сократівська наука вилазить боком самому Стрепсіаду. На сімейній гулянці син побив батька, посперечавшись із ним про вартості старої та нової поезії.

Батько обстоював Симоніда та Есхіла, син – Еврипіда. Коли ж батько обурився поведінкою сина, той протиставив йому аргументи “сократівського штибу”: хіба батько не лупцював його в дитинстві, бажаючи навчити розуму? Чому ж тепер син не може вчинити так само, бажаючи йому добра? Якщо плачуть діти, то чому ж не плакати і батькам? Хіба не говорять, що старий – двічі дитина.

На закид батька, що немає такого закону, який би дозволяв бити батька, Фідіппід зауважує, що закони встановлені людьми і ними ж можуть бути скасовані і т. д. В результаті приголомшений Стрепсіад усвідомлює всю порочність сократівської науки і вирішує підпалити “думальню” Сократа.

Фінал п’єси виразно спрямований проти філософії софістів. Вона, на думку Арістофана, шкідлива і не має права на існування. Аморальними є її мотиви і засоби: захистити особистий інтерес з допомогою брехливої аргументації. Проте, на перший погляд, видається дивним, що головним софістом комедії виведений Сократ, який насправді до софістів не належав.

Ймовірно, створення такого персонажа зумовлено рисами зовнішньої схожості софістів і Сократа. І ті, й інші високо цінували силу слова та аргументу, користувалися методом запитань і відповідей, наполягали на особистому пошуку істини. По суті ж, Сократ був далеким від практики софістів і був людиною глибоко моральною. Відсутність диференціації між софістами та Сократом свідчить, що для Арістофана нові течії у філософії, літературі і т. д. згубно впливали на соціальну, моральну атмосферу в Афінах, руйнуючи традиційну мораль.

Комедія “Мир” продовжує тему, розпочату в “Ахарнянах”. Поет звернувся до неї у зв’язку з поточними політичними подіями: велися переговори зі Спартою про укладення миру. Вони ще не закінчилися, коли комедія була поставлена. Цілком можливо, що вона позитивно вплинула на результат переговорів.

У п’єсі зображена боротьба за мир, яку веде селянин, він врешті-решт відгодовує жука-гнойовика до розмірів коня і летить на Олімп, щоб змусити богів відповісти за безперервні війни. Проте й на Олімпі він застає розлюченого бога війни Полемуса. І все ж таки Трігей не здається. Він закликає на допомогу хор, що являє собою натовп, який складається з людей різного роду занять, вихідців із багатьох куточків Еллади. Вони всі докладають чимало зусиль, щоб визволити богиню миру.

Визволивши богиню, хор співає їй славу.

Тема миру була своєрідно продовжена і в “Лісістраті”. Комедія створювалася в умовах не найкращого воєнного становища Афін. Пелопоннеська війна тривала, Спарта здобувала нових могутніх союзників, в тому числі й у Персії. Цього разу в комедії Арістофана ініціаторами укладання миру виступають жінки: матері, дружини, дівчата зі всієї Греції. Арістофан звертається до того, що об’єднує всіх чоловіків-воїнів: до їхньої потреби в коханні.

Ця загальнолюдська потреба опиняється під загрозою. Жінки з усіх місць Греції, об’єднані афінянкою Лісістратою, усамітнюються в Акрополі і відмовляються від кохання чоловіків, поки ті не укладуть мир. Захоплюють жінки й державну скарбницю. Всі спроби мужчин змінити ухвалу жінок виявляються даремними.

Особливо важливим є діалог Лісістрати з пробулом – важливою державною особою Афін. Пробул, обурений незалежністю і свавіллям жінок, заявляє, що це не їхня справа втручатися в управління державою. Лісістрата йому відповідає, що розплутати заплутаний вузол державних справ зручніше жінці і пропонує використати при цьому досвід промивання вовни: всіх негідних вона радить повисмикувати геть, повичісувати дочиста гребенем, “повитрушувать гнид із тепленьких посад та гуртом їх під ніготь узяти”, а потім вже намотати великий клубок миру.

Комедія закінчується перемогою жінок. Чоловіки ворогуючих сторін миряться, і тоді жінки виходять із Акрополя.

Одна із останніх комедій Арістофана – “Жаби”. Вона мала гучний успіх і не лише отримала першу нагороду, а й повторювалася згодом на сцені. П’єса присвячена питанням літератури і театру, які активно обговорювалися в суспільстві після смерті в 406 р. обох знаменитих трагіків – Софокла та Еврипіда.

Ситуація в цій комедії, як звичайно, умовна. Бог театру Діоніс вирішує зійти у царство мертвих, щоб вивести звідти Еврипіда. Мандрівка у потойбічний світ зображена вкрай комічно. Діоніс на плащ шафранового кольору одягає шкуру лева, тим самим копіюючи Геракла, що спускався до нього в Аїд.

На допомогу він бере слугу Ксанфія, посадивши його на осла.

У потойбічному світі бог театру застає суперечку Есхіла з Еврипідом за першість, крісло першого трагіка в царстві мертвих. Діоніс стає суддею в цій суперечці. Творчість трагіків оцінюється перш за все з точки зору морального впливу на сучасників. З цим згоджуються всі учасники суперечки:

Есхіл

То нехай відповість мені:

За що-бо ми шанувати повинні поета?

Еврипід

За мистецтво й за мудрі поради, за те,

Що на кращу ми путь наставляєм

Батьківщини своєї усіх громадян.

З цієї позиції високо поціновується творчість Есхіла, котрий своїми величними трагедіями виховує покоління людей, могутніх тілом і духом, бійців Марафона і Саламіна. Еврипід же, на думку Арістофана, зіпсував людську природу, вивівши героїв слабких, порочних. Арістофан переконаний, що виховувати можна лише на шляхетних прикладах:

…мусить поет

Приховати негарне й ганебне,

Не виводить на сцену й не вчити його.

У результаті Діоніс змінює свої наміри і вирішує взяти на землю Есхіла, а трон першого трагіка в потойбічному царстві віддати Софоклу. Таким чином, комедія “Жаби” стала ще одним підтвердженням того, що ідеал Арістофана не лише політичний, а й естетичний, пов’язаний з минулою епохою, героїчним часом греко-перських війн, який витворив мистецтво високе, серйозне, сповнене патріотичного пафосу.

Творчість Арістофана посідає гідне місце в історії світового театру. Його комедії продовжують жити, що пов’язано зі значимістю порушених Арістофаном проблем, а також з ефектами його комедійного мистецтва, яке й донині зберігає свою художню силу та чар.

Перші спроби перекладу та наукової оцінки спадщини Арістофана в Україні належать І. Франкові, котрий переклав уривки з п’єс “Хмари” (1877- 1883) та “Жаби”(1914), дав характеристику його комедії у дослідженні “До історії українського вертепу XVIII ст.” (1906). Згодом творчість Арістофана досліджували О. Білецький та інші українські вчені. У 1956 р. в перекладі Бориса Тена вийшли друком “Комедії” Арістофана, куди увійшли “Хмари”, “Лісістрата” і “Жаби”.

У збірці “Комедії” (1980), окрім названих п’єс, вміщено “Мир” і “Ахарняни” в перекладі А. Содомори, “Оси” в перекладі В. Свідзинського.

Тв.: Укр. пер. – Лісістрата. – Харків, 1928; Комедії. – К., 1956; Комедії. – К., 1980; Рос. пер. – Комедии: В 2 т. – Москва. 1983.

Літ.: Аристофан: Сб. ст. – Москва, 1956; Білецький О. Неповторний Арістофан//Арістофан. Комедії. – К., 1980; Головня В. В. Аристофан. – Москва, 1955; Соболевский С. И. Аристофан и его время. – Москва, 1957; Ярхо В. Н. Аристофан. – Москва, 1954.

М. Нікола