|  | 

БАРОККО

Барокко – літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI-XVIII століть. Термін “барокко” був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками – класицистами, які вбачали в мистецтві барокко цілком негативне явище. До речі, із засудженням ставилися до барокко й у XX столітті, зокрема – в офіційному радянському літературознавстві.

Нерідко взагалі відкидалася сама можливість існування цього напряму в українській і російській літературах.

Етимологія терміна “барокко” не визначена й сьогодні. Так, існують принаймні три версії щодо його походження. Відповідно до першої, термін сходить до португальського виразу “perola barroca” – “перлина неправильної форми”.

За словами Альбрехта Шене, це “екзотичне коштовне, мерехтливе багатокольоровим переливом, нерівномірне й незавершене за формою утворення перлини щасливо підійшло до назви доби”. За другою версією, термін “барокко” походить від латинського “baroco”. Ця назва використовувалась у схоластичній логіці стосовно одного з різновидів силогізму, що відзначався особливою складністю та дивовижністю. Як вважає один з найвідоміших дослідників барокко О. Морозов, обидві етимології немовби віддзеркалюють різні аспекти сприйняття напряму: перша підкреслює в ньому вишуканий аристократичний елемент, пристрасть до коштовностей “пре-ціозного” стилю, друга – його зв’язок зі старим схоластичним світоглядом.

Згідно ж із третьою, найменш поширеною версією походження терміна “барокко”, він сходить до французького жаргонізму художніх майстерень “baroquer”, який означав “розчиняти, пом’якшувати контур”.

Термін “барокко” вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін “барокко” застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про барокко в літературі. Вважається, що першим термін “барокко” щодо літератури використав Фрідріх Ніцше: у 1878 році видатний філософ писав про барочний стиль грецького дифірамба, а також про барочний період грецького красномовства.

Але справжнє поширення терміна стосовно літературних явищ розпочинається після того, як швейцарський філолог Генріх Вельфлін видав у 1888 році свою книгу “Ренесанс і барокко”. Порівнюючи два твори італійської літератури XVI століття – “Шалений Роланд” Аріосто і “Звільнений Єрусалим” Тассо, – Г. Вельфлін говорить про їхні відмінності як про відмінності стилів – ренесансу й барокко. Вже через п’ять років після опублікування праці Г. Вельфліна, у 1893 році, польський історик і філолог Едвард Порембович вживає термін “барокко” в монографії, присвяченій поетові А. Морштину. На початку XX століття розпочинаються дискусії про барокко у східнослов’янських літературах, зокрема – в українській літературі.

Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про барокко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття “барокко”.

Термін “барокко” дає можливість об’єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський гонгоризм (школа, пов’язана з іменем поета Гонгори-і-Арготе), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбулье), англійська “метафізична школа” (Джон Донн та інші), німецька “друга сілезька школа” (X. Г. Гофман-свальдау). До літератури європейського барокко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія); Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д’Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер’ю, Саклінг (Англія); Гріфіус, Лоенштейн, Мошерош Гріммель-сгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Гун-дуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твар-довський, А. Морштин (Польща) та інші.

До українського літературного барокко можна віднести творчість М. Смот-рицького, С. Полоцького, М. Довгалевського, І. Велич-ковського, С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Розквіт європейського літературного барокко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи – Ренесанс і Просвітництво. Барокко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як “реакційне” мистецтво. Таку традицію негативної оцінки барокко започаткував Г. Вельфлін, який вважав барокко занепадницькою формалістичною течією. Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду.

Стверджувалося в літературознавстві також і те, що барокко, яке заперечує Ренесанс, являє собою “крок назад” – від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є барокко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в барокково-му напрямі Синтез, мистецтва двох епох – Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, барокко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків.

У барокко можна спостерігати елементи двох великих стилів.

Про синтетичність барокко писав Дмитро Чижевський: “Замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в барокко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в барокко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в барокко виразний поворот до геоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи барокко релігійне забарвлення всієї культури – знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в барокко знов помітне присилення ролі церкви й держави”. Відзначає український дослідник і ренесансні риси барокко: “…воно цілком приймає “відродження” античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з’єднати античність з християнством; барокко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; барокко не відкидає навіть культу “сильної людини”, лише таку “вищу” людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові”.

Проте барокко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Бароккова література рухлива й динамічна. їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція барокко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування.

Людина, згідно з провідною барокковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її – скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури барокко стають “Memento mori!” (пам’ятай про смерть!) і “Vanitas” (суєта).

Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Гонгора-і-Арготе закликає не поспішати народжуватися “в ім’я життя”, а навпаки – поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького барокко Андреаса Гріфіуса, є гіршим за смерть.

Людина барокко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. В барокковій літературі, за словами відомого дослідника Л. Пінського, з’являється антагоністична боротьба двох ворогуючих начал. “Ці два начала – тіло і душа, пристрасть і розум, природний потяг і моральні веління, народне життя й закони – співіснують, але не переходять одне в одного. Кожне з них намагається підпорядкувати й подавити інше”. Людина барокко – це, за образом англійського поета Дж. Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе.

Так, ліричний герой А. Гріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів’яне.

Часто-густо дійсність для письменників бароккового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії – один з найхарактерніших елементів антитетичного бароккового світосприйняття.

Недарма Кальдерон називає свою драму “Життя є сон”. Дві дійсності – реальна і містифікована – співіснують і в кальдеронівській п’єсі “Дама-невидим-ка”. Нерідко Всесвіт тлумачиться в барокко як мистецький твір.

Звідси – поширені бароккові метафори: “світ-книга” і “світ-театр”.

Поетика літературного барокко поєднує в собі різно-оідні протилежні елементи й форми. Барокко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменуєть-ся Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо. Таке поєднання “непоєднанного” і стає однією з найхарактерніших бароккових рис.

Поетика барокко органічно “сплавляє” символіку з побутовим натуралізмом, аскетику – з гедонізмом, сакральне – із жартівливим. Для митців барокко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою Метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним.

А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик барокко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо “не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом”.

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками барокко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них “Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму” (1648 р.) іспанського філософа Б. Грасіана та “Підзорна труба Арістотеля” (1655 р.) вищезгаданого Е. Тезауро.

Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Грасіан вбачає в дотепності “можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино”.

Парадоксальне поєднання “непоєднанного” покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків барокко – італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є “дивовижне та вражаюче”, а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної бароккової поетичної форми – так званих “кончетто”.

Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на “радісний біль”, і на “багатого жебрака”, і на “німого промовця”. Зірки в Маріно – “жаринки вічного кохання” та “смолоскипи поховання”. Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського бароккового поета Гонгори-і-Арготе.

Серед образів його поетичних творів – “блаженна мука” та “найсолодша отрута”, а людське життя зображується як “скажений звір”, що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське барокко (Л. Баранович, І. Величковський).

Однією з типових рис літератури барокко є його Інакомовність. Е. Тезауро заявляв: “Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом”. Інакомовність спричинена й такими рисами бароккової поетики, як символізм, алегоризм, емблема-тизм. За словами І. Іваньо, “барочні письменники задовольняються елементарними схематичними емблемами, символами і алегоріями, які, на відміну від символіки пізнішого мистецтва, були загальнозрозумілими.

Талант того чи іншого митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих проблем і символів”. До того ж, справедливо відзначає український дослідник, митців барокко цікавила не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, “скільки відшукування духовної їх сутності, використання з повчальною дидактичною метою”. Всеосяжний дидактизм барокко “знаходить для свого вираження ускладнені, вишукані форми-параболи, різні види притч, незвичайні зіставлення образів, гіперболи, парадокси, антитези, напружені метафори”.

Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури барокко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Грасіан, “чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути”.

До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори барокко ускладнені багатьма позалітературними засобами. Д. Лиха-чов справедливо зазначив, що збірки поетичних творів Си-меона Полоцького нагадують енциклопедичні словники.

Адже С. Полоцький подає читачеві цілу низку “відомостей” із різних галузей (історія, міфологія, фольклор, житія святих тощо). А різнорідні стилістичні “прикраси” – також вельми характерні для барокко – виконують лише орнаментальну функцію.

Українське барокко виникає на рубежі XVI-XVII століть і розвивається протягом двох віків. “Справжній початок барокко, – зазначає Д. Чижевський, – це Мелетій Смотри цький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транкві-ліона Ставровецького, а повна перемога барокко – утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського бароккового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 p.).

І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами барокко”. Барокко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського барокко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром бароккової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського барокко були так звані “віршові іграшки>> __ твори експериментальні, формотворчі, певною мірою “авангардистські”. Поширені були такі форми, як акростих і мізостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому – потрібні слова складалися з літер, шо знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює “раки літеральні” – вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо (“Анна пита мя я мати панна…”), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту (“Аз благ всех глубина, //Дъва єдина…”), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:

Яко ниву рясно плоди украшают, Тако діву красно роди ублажают. Ниву рясно плоди украшают яко, Діву красно ублажают тако. Рясно плоди украшают ниву, Красно роди ублажают тако діву…

Розвивається й українська бароккова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського (“Римська історія”). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання.

Набув розквіту й український барокковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (“Володимир” Ф. Прокоповича, “Фотій” Г. Щербацького, “Благоутробіє Марка Аврелія” М. Козачин-ського).

З комедійних жанрів драми в українському барокко існували інтермедії (“Продав кота в мішку”, “Найліпший сон”).

Значення барокко в українській літературі XVII-XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, барокко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. “Безсумнівний розквіт української літератури в часи барокко, – зауважує Д. Чижевський, – поставив її в тісні зв’язки з літературою світовою…”.

Цінності українського барокко, – доби Смотрицького і Довгалевського, Туптала і Сковороди, – можливо та потрібно, на думку видатного вченого, “актуалізувати”, зробити корисними та плідними для нашої сучасності і для майбутнього.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Твір на тему: БАРОККО




БАРОККО
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email