|  | 

Біографія Малишко Андрія

<

p>Андрій Самійлович Малишко – поет-лірик, постать якого у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові у двадцятому столітті, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу і надзвичайною пісенністю лірики. Народився майбутній поет-пісенник 14 листопада 1912 року в невеликому селищі Обухові неподалік Києва. Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати, де народився, він виніс незрадливу любов до матері, до рідної землі, до рідної пісні. Жилося родині Самійла Малишка не розкішно.

Землі було мало – дві десятини, а дітей багато (одинадцятеро). Толе доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. І малий Андрій допомагав батькові чим міг: ходив наймитувати до заможніших селян, грав на весіллях на гармоні, бо мав талант до музики. У 1927 році, закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи. Однак уже тоді його приваблювала поезія.

Тож і привела вона юнака на літературний факультет Київського інституту народної освіти – ІНО (тепер – Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під свою-опіку Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію. По закінченні у 1932 році ІНО деякий час молодий учитель викладав літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працював у газеті “Радянське слово”. У 1934-1935 рр. служив у армії, а потім перейшов на творчу роботу. Перший друкований вірш Малишка з’явився 1930 року в журналі “Молодий більшовик” (№ 9-Ю).

Ряд його поезій було опубліковано в колективній збірці “Дружба”, що вийшла в харківському видавництві “Український робітник” 1935 року. У цих своїх перших творах Малишко оспівує “труди і дні” комсомольскої юні, героїзм молоді в роки громадянської війни, радість праці на вільній радянській землі. Великий вплив на становлення Малишка як поета мали народна творчість і класична література.

Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, ївга Базилиха, як її звали “по-вуличному”, чудово співала. Андрій Самійлович в “Автобіографії” (1959) згадував, що її пісні врізалися в пам’ять на все життя.

Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуйне серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює… І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: “ні, не вбито козака – поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку”. А трохи пізніше почав і сам вірші складати. Але батько, а був він людиною крутої вдачі, не вподобав синового захоплення.

З 1&34 року Малишко – у лазах Червоної армії. Враження від служби, розповідей про героїчного полководця Миколу Щорса вилилися в поезіях пісенного характеру. В армії було написано більшість віршів, які увійшли до першої збірки поета “Батьківщина” (1936).

Наступні збірки – “Лірика”, “З книги життя” (1938), “Народження синів” (1939) та інші – стали щаблями помітного творчого зростання. Уже в поезії 30-х років Малишко виступає як поет-реаліст, майстер точної портретної і психологічної характеристики. Поезії цього періоду позначені безпосередньою близькістю до фольклору. Серед віршів-портретів можна виокремити народнопісенний за стильовою манерою “Заспів про Боженка”, патетично-суворий “Товаришу Серго”, баладно-романтичні поезії “Корнюша”, “Опанас Біда”.

Зашуміли дві тополі, За ярами вітер зник. Пролягла доріжка в полі, Світить місяць-молодик. Половіє в полі жито, Сонце падає в траву, Коней ковані копита Б’ють дорогу степову. (“Заспів про Боженка”) Поетичні образи в цих творах – “студена вода”, “ворожа лють сліпа”, “ковані копита вороних коней”, “бойові товариші”, “коней порвані вудила”, те, “як його могутнє тіло волокли у три сліди”, – характерні для народної пісні.

Після служби в Червоній армії Малишко цілком віддається літературній праці, активно співпрацює у газеті “Комсомолець України”, журналі “Молодий більшовик”. Невдовзі його обирають членом ЦК ЛКСМУ. Характерною особливістю творчості Малишка, що виявилась уже в перших його збірках, є широчінь тематичного і жанрового діапазону. Вже в збірці “Лірика” представлені найрізноманітніші форми поетичних творів: вірші-портрети, вірші-оповіді, балади та твори з характерною епічною манерою викладу. Андрій Малишко тяжіє до точності, конкретності у змалюванні людини, її бойових і трудових подвигів.

Створення поезій у жанрі вірша-портрета було свідченням закономірності повороту поезії від узагальнено-символічних, збірних образів, від гіперболізації в дусі романтизму і міфологічної умовності до образів звичайних пересічних людей праці з їхнім багатим духовним світом, людей скромних, зовні непоказних, проте здатних на високу бойову чи трудову звитягу. Плідним був для поета і 1940 рік. Крім книги “Листи Червоноар-мійця Опанаса Байди”, вийшли друком збірки “Березень”, “Зореві дні”, “Жайворонки”. Влітку 1941 року поет закінчував готувати збірку балад і пісень “Запорожці”, яка того року так і не була опублікована: почалася Велика Вітчизняна війна. Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання (“Зимове”, “Пейзаж”, “Дощ упав на край широкий”).

Героями творів Малишка є “хлібороби й сівачі”, прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам’ять народу. Постають із рядків циклу “Запорожці” славетні оборонці рідної землі. Та це була тільки прелюдія.

Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки Великої Вітчизняної війни. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з’явились “Україна в огні” 0. Довженка, “Слово про рідну матір” та “Жага” М. Рильського, “Любіть Україну” В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни – “Україно моя”.

Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію “Червоновишневі зорі віщують погожий схід…”, де інтимне “ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ…” – тісно переплелося із суворо-солдатським: “Друзі ідуть полками, і я серед них – сурмач”. Сином України, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. У 1941-1944 рр. поет служив військовим кореспондентом, писав поезію і публіцистику; видав сім збірок поезій: “До бою вставайте!” (1941), “Україно моя!” (1942, виходила двічі), “Понад пожари” (1942), “Слово о полку” (1943), “Битва” (1943), “Полонянка” (1944), “Ярославна” (1946).

Героїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів “Україно моя!”, написаного 1941 р., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. “Україно моя!” – одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: “До бою вставайте”, “Понад пожари”, “Україно моя!”, “Битва”… І цикл “Україно моя” – чи не найсильніший з-поміж усіх, сповнених болем та любов’ю до рідної землі могутніх творів його сучасників. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророче бачення майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили, ніжності й любові: Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962 р. писав Андрієві Малишку: “Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом – “Жагою” М. Рильського, Вашим віршем “Батьківщино моя””. Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше – “Батьківщино моя”.

Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки “Україно моя”, вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися – а де ж тут “великий, єдиний”? І замість “Україно моя” з’явилось “Україно Радянська” або й просто – “Батьківщино”.

Поет змушений був дописати строфу про “синів Росії”, з якими поряд стояли українці… А ще пізніше зазвучали й звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі”. Хоча поет з пошаною й любов’ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему “Прометей”, де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір’ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.

Після війни поет інтенсивно працює, виходять друком – як відгомін війни – збірки “Ярославна” та “Чотири літа” (1946), а далі – нові книги, в яких Малишко зображує широку картину народного життя, змальовує простих трудівників – не як бездушних “гвинтиків”, а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України. Після війни працював відповідальним редактором журналу “Дніпро” (1944-1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань.

Був членом КПРС(з 1943 року). За поему “Црометей” Малишко отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з’явилась збірка “Засинім морем”, написана після відвідин поетом Канади та СІЛА разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.

Найбільш плідним етапом у творчості поета стали 50-ті роки. У збірці “Що записано мною” (1956) містяться тексти відомих пісень: “Знову цвітуть каштани”, “Пісня про Київ”, “Як на дальнім небосхилі”; у збірці “Серце моєї матері” (1959) – “Пісня про рушник”, “Ми підем, де трави похилі”; у збірці “Полудень віку” (1960) – “Вчителька” тощо. Ці твори покладені на музику таких композиторів, як Д. Майборода, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш. У 60-х рр. поетичне пізнання А. Малишка йшло шляхом заглиблення в історичні й сучасні реалії життя нації, осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, нівелюванням людини.

У цей час його лірика поєднує людяність і гіркоту, а за формою наближається до поезії неокласиків. Вагоме місце у ній посідає вірш-роздум, філософська медитація. У збірці “Віщий голос” (1961)Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик “добре вигострить сокиру”, а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті: Тож стільки треба таїть любові В своїй недолі, в солдатській скруті, І так затятись на віщім слові, Щоб з нього тліли й кайдани куті. З роками поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи “Дорогою під яворами”, як назвав він збірку (1964), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов’язану з нею “Руту” (1966).

У циклах “Пісня дороги”, “Пісня яворів”, “Сонети обухівської дороги” поет наче дорослим повертається у своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді “Сонетів обухівської дороги” це видно вже з їх назв: “Я з тих країв, де сині Оболоні…”, “Я з тих країв, де за Дніпром кургани…”, “І ти з такого ж поля” та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піс-. нями: “Пісня Тараса Шевченка”, “Пісня Максима Рильського”, такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щира й тепла “Пісня Олександра Довженка”, близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші “Рядок про Довженка” (зб. “Прозорість”, 1962) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях. Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок – “Синій літопис” (1968), “Серпень душі моєї” (1970), яка вийшла вже після смерті поета.

В останніх збірках все відчутніший філософський струмінь творів. Частіше трапляються характерні назви віршів: “Роздум”, “Медитація”, “Дума”, “Пам’ять”. Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується витоків усього, що відбувається у світі. У циклі віршів про складне, насичене війнами двадцятей століття поєт-гуманіст із надією вдивляється в прийдешнє, закликає нащадка прийти в світ орачем, а не будувати “тюрем за гратами”. Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам’яті народу.

Ряд поезій на цю тему – “В завійну ніч з незвіданих доріг…”, “Приходять предки, добрі і нехитрі…” – здаються написаними у наші дні – настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет обов’язок сучасників перед далекими пращурами. Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх сучасників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони зберегти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди: – Чи ти не став розщепленим, як атом Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!

Поет почуває свій борг перед батьками, минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим: чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих… Оцей мотив боргу, обов’язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить в поезії останніх літ. Малишко любив рідну мову, плекав рідне слово і пісню. Цією любов’ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув суть і призначення поезії. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як “сурмача”, “правофлангового рядового, заспівувача першого” – і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші “Поезія”, яким відкривається “Синій літопис” (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення – “І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати”, її нічим не можна купити – “ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином”, бо вона (поезія) насамперед – “діло совісне”.

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики – це пісні, покладені або ще не покладені на музику: “Ти мене накличешся ночами”, “Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…”, “Я забув, що й плачуть з поцілунку…” Починаючи зі збірки “Батьківщина”, майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері – родоначальниці життя на землі. Така велика кількість творів про матір є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього образу. Свій вірш “Материнська” – один із них: Бувало мати, Ївга Базилиха – До неї й досі спогадом лечу, – В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську, І щиру пісню переллє сама, І перемріє, погойда колиску. І до вервечок руку підійма. Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета. Мати щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює, вона була і сенсом його натхнення, і суттю його мислення.

Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це – “Пісня про рушник “, яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно ” Рідна мати моя…” Це – гідний пам’ятник українській Матері, зведений вдячним сином. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов’язано все – від народження до останнього шляху. Рушниками перев’язували молодих, рушниками виряджали в дорогу, рушниками виряджали в останню путь. От тому й говорить поет, що на рушникові оживає “все, знайоме до болю”, все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося пройти.

Небагато у всій світовій літературі пісень, які б так щиро й любовно Возвеличили матір. У більшості пісень Малишка – роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополю під вікном, а головне – про батька й матір, про ту, “що на світі одна”. У піснях Андрія Самійловича – скарби почуттів, буяння краси, тепло любові.

Пісні, сповнені таких почуттів, і принесли поетові безсмертну славу. Не випадково, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до смерті 17 лютого 1970 року, була пісня – славнозвісна “Стежина”, в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої починається життя кожної людини, якій немає ні кінця, ні повороту, бо людина смертна, а народ живе вічно. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини.

У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину: Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. Дощами мита – перемита, Дощами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль. За своє життя поет видав близько сорока збірок.

Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні. А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні “Колгоспний вальс” і до останньої – “Стежина”), – з композитором Платоном Майбородою, створивши понад ЗО пісень.

Ось деякі з них: “Київський вальс”, “Ми підем, де трави похилі…”, “Ти, моя вірна любов”, “Стежина”, “Вчителько моя”, “Пісня про рушник”, “Гаї шумлять біля потоку”, “Журавлі*, “Вілі каштани”, “Колискова”, “Пролягла доріженька”. Тобто, це Саме ті твори, які найбільше полюбились слухачам. На музику покладено понад 100 віршів поета, причому переважна більшість – на вже надруковані твори.




Біографія Малишко Андрія
Обратная связь: Email