Біографія Хвильового Миколи

<

p>Микола Григорович Хвильовий (справжнє ім’я М. Г. Фітільов) народився 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області) в родині вчителів (інші псевдоніми – Юлія Уманець, Стефан Каррль). Майбутній письменник мав брата та трьох сестер. 1904 року, після розлучення батьків, Микола залишився з матір’ю. По закінченню початкової школи в селі Калантаєві Микола продовжив навчання в Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й. отримав диплом. Працював на різних посадах по селах.

З 1916 року Хвильовий опинився на фронтах Першої світової війни. В цей час став більшовиком. 1918 року організував і очолив повстанський загін, воював з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 року вступив до комуністичної партії. З 1921 року працював слюсарем на заводі в Харкові й писав вірші.

Серед його друзів – Володимир Сосюра та Майк Йогансен. Перші поезії Хвильового (“Шляхи мистецтва”) вийшли друком у 1917 році. Він був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині, ініціатором, організатором і активним членом таких літературних організацій, як “Гарт”, ВАПЛІТЕ, “Пролітфронт”. Його твори друкувались в газетах і журналах першої столиці, в альманахах “Штабель” та “На сполох”.

Перші пореволюційні роки ознаменувались виходом його поетичних збірок “Молодість” і “Досвітні симфонії”. У 1921 році у Харкові, який був тоді столицею України, Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: “В електричний вік”, “Молодість”. Та Хвильового вабила проза, а до поезії в подальшому він звертається лише епізодично.

У 1923 р. вийшла його прозова збірка “Сині етюди”. Найавторитетніші критики того часу вважали, що вона започаткувала нову українську прозу, яка стала значним й цілком новаторським явищем в українській літературі і принесла авторові славу. Наступного року вийшла друком ще одна збірка прозових творів – новел та оповідань – “Осінь”. Книга новел Хвильового “Осінь”, яка вийшлауХаркові 1924 року, закріпила “школу Хвильового” істиль, названий письменником “романтикою вітаїзму”. Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового.

Вона зміцнила авторитет письменника, набула популярності в Україні та за її межами. Обидві книги прози письменника були перекладені російською мовою. Проте ця книга викликала негативну реакцію Москви. Письменник зазнав нападок з боку місцевих охоронців режиму. Хвильового звинувачували в підриві підвалин ленінізму, поширенні буржуазних ідей.

Твори письменника було заборонено друкувати. Його романи “Вальдшнепи” та “Іроїда” були конфісковані вже після публікації перших частин. У 1925-1926 роках Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш помітною і підняло його авторитет. У відповідь на нападки Хвильовий у грудні 1925 – січні 1926 року організував найпотужнішу літературну структуру – “Вільну академію пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли колишні члени “Гарту”, “Жовтня”, дехто з “Плугу”.

Він був організатором і головним ідейним трибуном українського Відродження, лідером цілого літературного покоління. ВАПЛІТЕ прийняла вимоги комуністичної партії в питаннях літературної політики і зайняла незалежну позицію. Метою організації було творення нової української літератури кваліфікованими митцями.

Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий та 0. Досвітній. ВАПЛІТЕ об’єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажай, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші).

Організація прийняла свій статут і програму, у яких йшлося про те, що її члени підтримують вільний розвиток усіх течій і стилів, удосконалюють свою професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Письменники орієнтувались на найкращі взірці західноєвропейської літератури. ВАПЛІТЕ було організовано в той час, коли розгорнулася найгучніша літературна дискусія 1925-1928 років, яка мала визначити подальший шлях розвитку українського мистецтва. Друга відповідь Хвильового ідеологічним нападникам була ідейною.

Він опублікував окремими книжками три серії памфлетів: “Камо Грядеши”; “Думки проти течії”; “Апологети писаризму” і “До потреби культурної революції”. Четверту збірку – “Україна чи Малоросія?” – не було допущено до друку. У цих памфлетах Хвильовий порушує багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези: – залучення українського мистецтва до світового, зокрема до західноєвропейського; – самостійність України (Росія повинна відійти в свої етнографічні межі – кінець російської гегемонії); – здійснення українським мистецтвом великої місії – започаткувати нове велике культурне коло, умовну назву якому Хвильовий дав як “азіатський ренесанс”. Памфлети Хвильового були виразником загального настрою нації. Хвильового підтримали лідер групи неокласиків Микола Зеров, співробітник академії Михайло Могилянський.

Приєдналась до головних тез Хвильового й Українська академія наук. А Михайло Воло-буєв, наслідуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комуністична Москва продовжує на Україні стару царсько-російську колоніально-експлуататорську політику, і на підставі цього обгрунтував потребу окремого розвитку української економіки. На оборону Хвильового від нападок ЦК став член ЦК КП(б)У Олександр Шумський, який вимагав замінити у ЦК партії та в уряді УРСР українськими комуністами замість присланих з Москви російських наглядачів. Гасла Хвильового “геть від Москви”, “курс на Європу” стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національних республіках. І тоді Сталін у листі до Кагановича від 26 квітня 1926 року почав виправдовувати панування росіян в Радянській Україні тим, що в Україні недостатньо марксистських кадрів.

Сталін наголошував на тому, що весь світ визнає московське керівництво, а український комуніст Хвильовий закликає українських діячів тікати від Москви. А в 1927 році Каганович на з’їзді КП(б)У таврував Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературу з подачі Москви увійшов термін “хвильовізм”, що ототожнювався з фашизмом. У той час Хвильовий перебував за кордоном і міг би врятуватися еміграцією, адже у пресі поширюється теза про те, що його твори (роман “Вальдшнепи” і стаття “Україна чи Малоросія?”) треба розглядати не як ухил, а як відверту зраду. У січні 1927 року, щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік).

Але це був формальний вихід, про що свідчить подальше життя колишніх лідерів. Після самоліквідації у 1928 році ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт, видавали журнали “Літературний ярмарок” та “Пролітфронт”. Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше – Микола Хвильовий. І хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал “Літературний ярмарок” (12 книжок), опублікував серію гострих сатир на деяких партійних чиновників (“Іван Іванович”, “Ревізор”), він вже відчував невідворотний кінець. Наприкінці квітня 1933 року Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав “новий кардинальний процес соціалістичного будівництва – голод!”.

Хвильовий – комуніст, який свято вірив в ідеї комунізму, бачив, що Сталін та його прибічники будують комунізм засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фізичним знищенням народу. Почалися арешти найближчих товаришів. Першим заарештували ініціатора створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового. Хвильовий розумів, що почався розгром ВАПЛІТЕ.

В репресивні роки сама лише належність до цієї організації вважалася серйозним обвинуваченням. Хвильовий намагався врятувати Ялового, писав заяви про невинність товариша, бігав по відповідальних працівниках, звертався до ЦК. Зрозумівши, що всі його дії безрезультатні, Хвильовий вирішив принести себе в жертву, щоб власною смертю врятувати товаришів. Перші прозові збірки Миколи Хвильового не тільки засвідчили його мистецький талант, а й справили велике враження на українського читача.

Твори письменника засвідчили, що він неперевершений майстер малої прозової форми. Хвильовий створив в українській літературі свій власний стиль – своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Поєднання мрії і дійсності в його творах надає їм неповторної стильової новизни. В цих збірках немає ні революційного пафосу, ні уславлення борців за революційні ідеали.

В оповіданнях письменника (“Мати”, “Солонський яр”, “Наречений”, “Редактор Карк”, “Синій листопад”, “Кіт у чоботях”, “Я (Романтика)”) зображена складна революційна дійсність з кров’ю, смертю, людським горем і стражданнями. Герої М. Хвильового постають не переможцями, а жертвами революції. Читач мимохіть задається питанням, яке, напевне, ставив перед собою і автор: якщо це і є нові герої, то яке ж майбутнє чекає на Україну з такими будівниками?

За своїми політичними переконаннями Микола Хвильовий був українським комуністом. Саме в цьому полягала його трагедія. Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічав, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.

Він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея – несумісні поняття. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї матері України в лавах тих, хто знищував її, так, як знищив власну матір герой новели “Я (Романтика)”.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: Біографія Хвильового Миколи