В цьому році зима не вдягала білої свити. Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав. Пошукала, поплакала… Що ж робити? – Бідувала в старій із торішніх зів’ялих трав. Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум”яття вітрів. Все збиралась на силі, та не встигла огледіться, Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів. Лід розкришився.
На останній крижині самотня чайка пливе. – Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря? Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна. А крижина тонка.
А крижина майже прозора… Ну, а що, як її підмиє вода весняна? Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
Затріщить і відломиться… Піде вода кругами… – Дивна людино!
Я ж маю крила, Нащо крилатим грунт під ногами?