Чим вражають мене вірші Симоненка “Старість” і “Дід умер”?
Вірш В. Симоненка “Старість” я прочитала декілька разів відразу. Потім довго сиділа приголомшена і ніяк не могла заспокоїтись. Мені раптом здалося, що я на власні очі бачу цього старенького діда, у якого …Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло,… …Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові…
Як же хотілося мені захистити його від лайки сина і дорікань невістки! Як же поривалася моя душа враз обірвати “образи від усіх” на сміх сусіда! Але поволі на місце розпачу й безсилля у серце прийшла глибока і трепетна шана до цього діда. Я побачила, як його облягла, “мов батька”, малеча (згадаймо давно істину: дитячі душі безпомилково відчувають добро у людині!). І от останні рядки вірша являють нам Людину, яка Все стерпить – докори, сором, лихо – Лиш би вмерти на землі батьків! Реквієм цьому дідові став Симоненків вірш “Дід умер”.
Дійсно: “От і все”. Та чи “все”? А сльози роси, якими “плаче жито”?
А “всі турботи його, всі надії, жалі”, які не вміщуються “в тісну домовину”? Як і у автора, “відчай груди мені розпанахує, рве”, тому слідом за Симоненком я, наче заклинання, повторюю: Я не вірю, Що дід із могили воскресне, Але вірю, Що ні – Він увесь не умре. Він залишиться у подиху землі, у весняному буянні, у кожній краплинці крові онуків, у їх думах, радощах і муках.
Нам же залишається одне: не заплямувати цей спадок наших дідів – “безіменних, святих, незрівнянно чудесних, гордих дітей землі, вірних дітей труда”…
Твір на тему: Чим вражають мене вірші Симоненка “Старість” і “Дід умер”?
Чим вражають мене вірші Симоненка “Старість” і “Дід умер”?