|  | 

“Душу боронить жменя левів” (Михайло Старицький) – Михайло Старицький

Підручник Українська література 10 клас

Михайло Старицький

(1840-1904)

“Душу боронить жменя левів” (Михайло Старицький)

Художня проза Михайла Старицького становить значну частину його мистецької літературної спадщини, розмаїту як жанрово, так і тематично. Автор блискучих оповідань і повістей про сучасне письменникові життя, Старицький все ж найбільше відомий своєю історичною прозою. Цей пласт його творчості представлений жанрами повісті та роману. Усі вони – про героїчну боротьбу українського народу за свою волю і незалежність у минулі часи.

Це – романна трилогія Старицького про Богдана Хмельницького (“Перед бурей”, “Буря”, “У пристани”), роман про часи гайдамаччини “Последние орли”, дилогія про гетьмана Івана Мазепу (“Молодость Мазепи”, “Руина”) та роман про ватажка селянських повстань на Поділлі “Разбойник Кармелюк”. Усі ці твори були написані по-російськи. Сучасні дослідники сходяться на думці, що це зумовлено, з одного боку, вимогами цензури, з іншого – прагненням донести героїчну історію українського народу до всеросійської читацької аудиторії.

Історично-пригодницька література в українському письменстві розпочинається з Михайла Старицького. Услід за Пантелеймоном Кулішем, автором першого історичного роману в національній літературі (“Чорна рада”), Михайло Старицький скористався схемою, запровадженою у цей жанр англійським письменником Вальтером Скоттом: історична лінія у творі обов’язково переплітається з любовною. Причому любовна лінія має свої канони: щасливому поєднанню закоханих обов’язково передують труднощі, які нелегко подолати. Традиції “вальтер-скоттівської” манери у написанні історичних творів передбачали вибір найбурхливіших епох, насичених яскравими подіями і визначними особами.

Елемент ідеалізації супроводжував характер головних персонажів. Пригодницькі елементи покликані були підтримувати читацький інтерес. Завдання ж Старицького подвійно ускладнювалося: розділи, публіковані в газеті (а саме так друкувались його історичні твори), слід було завершувати інтригою, яка б стимулювала цікавість до подальшого прочитання. Історична і художня правда у творі гармонійно поєднані: поряд з історичними особами діють і вигадані герої.

Усе сказане характерне для історично-пригодницької прози українського письменника.

Першим історичним твором Михайла Старицького є повість “Оборона Буші” (1891). Твір спочатку було написано російською мовою (“Осада Буши”) і опубліковано в газеті “Москов – ский листок” упродовж листопада-грудня 1891 року. Згодом (1894 – 1895) в українському перекладі автора повість під назвою “Облога Буші” друкувалася у львівському журналі “Зоря”.

1898 року на тему повісті Михайло Старицький написав історичну драму “Оборона Буші”, присвятивши її Іванові Франкові.

“Оборона Буші” має підзаголовок “Історична повість з часів Хмельниччини”. В основі твору – дійсні історичні події, що відбувались у містечку Буші на Поділлі, яке у XVII столітті було фортецею. Після невдалих спроб взимку і весною 1654 року зламати опір козаків численне польське військо у листопаді того ж року після тривалої облоги здобуло фортецю.

Така історична канва повісті. Її невеликий обсяг не завадив авторові порушити багато проблем, загалом характерних для усієї історичної прози письменника: народ та історія, масовий героїзм у визвольній боротьбі, виховання національної самосвідомості, глибина народної моралі та етики.

Взяті за епіграф слова з народної думи відразу налаштовують читача на драматичний перебіг подій, а початок твору увиразнює це відчуття завдяки мистецьки використаній градації. Письменник виводить на суд читачів добу, коли “два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стяги, стали “у дідівську славу дзвонити”. Відтворюючи цю добу, він користується як реалістичними, так і романтичними барвами.

Змальовуючи українців, Старицький тяжіє до романтичної манери. Саме так (від портрету – аж до звершення героїчного вчинку) показано у творі головну героїню, доньку сотника фортеці Орисю Завісну: “Вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мармуровім чолі лежать недитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса”. Саме цій дівчині належить здійснити подвиг – підірвати порохові склади фортеці.

Душа Орисі страждає, бо у час найвищого випробування поряд з нею нема “властителя радісних мрій”, коханого Антося. Його поява у стані ворогів спричинює подвійну муку. У душевному сум’ятті, що охоплює дівчину, відданість Україні переважає над почуттям кохання.

В образі Орисі автор змалював характер романтично цілісний, здатний на самопожертву в ім’я суспільних ідеалів.

Таємниці і пригоди супроводжують Орисиного обранця упродовж життя. Антон Корецький виріс у козацькій родині Завісних, виховався на українських традиціях, сприйняв усім серцем мораль нового оточення. Силою обставин він потрапляє до свого природного середовища, довідується про свій спадок і шляхетські привілеї. Магнат Чарнецький, його дядько по матері, лукаво переконує нащадка вельможного польського роду Корецьких “прийти до стерна уряду” і переконати “туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування”, “не видирати від оборонців своєї країни їх права”, “не знущатися над їх святою вірою”. У спілкуванні з родовитою шляхтою з’ясовується омана.

Одурений у своїх найщиріших помислах і почуваннях Антось, на щастя, зустрічає вдруге ту, з котрою готовий розділити і любов, і смерть. Усвідомлення козацької правоти, любов до Орисі диктують йому лицарський вибір – чесну смерть за ідеали, в яких його виховали, за віру, яку прийняв усім серцем.

Реалістичний спосіб зображення польської шляхти у повісті демонструють образи коронного гетьмана Потоцького (“і криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава”), польного гетьмана Лянцкоронського (“одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум”), воєводи Чарнецького, постава якого уособлює “пекло і жах”, а “в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість”. Поведінка шляхтичів відповідає портретним характеристикам: Потоцький прагне перемоги, бо за мурами Буші “кобіти і любощі”, Чарнецький силкується повернути втрачений маєток, до тверезого голосу Лянцкоронського нема охочих прислухатися. А саме він, керуючи взяттям Буші, по-військовому чесно визнає: фортецю “боронить жменя левів”.

Романтичним ореолом повиті образи захисників фортеці – сотника Завісного, хорунжого Островерхого, Вернидуба, Мастигуби, Шрама, Безвухого, Книша, Безногого, Лобуря та інших, наділених не менш промовистими козачими іменами. Їхню геройську смерть письменник подає у романтичному ключі: “Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичів пишних шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встромити кинджала, але догодила і йому криця шляхетська у лівий висок, і сп’янів козак від того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у крові лезо і безвладно рухнув на землю”; “і знялась, полетіла козача душа за своїми подругами услід за хмари високі до невідомих і недосяжних просторів”; “і кожен почував над собою вже помах смерті крила”. Іскрометний гумор козацького лицарства яскраво проступає в образній характеристиці гарматного арсеналу оборонців Буші: “товстопузиха”, “пані вельможна”, ” добродійка”, “баба”, “панянки” тощо. Упродовж усього розвитку драматичного сюжету твору такі і подібні вкраплення зворушують читача, змушують мимоволі всміхнутися, захоплюючись здатністю українця жартувати навіть на порозі смерті.

Описи природи в повісті підпорядковані авторському задумові – увиразнити романтичні постаті захисників фортеці: “Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вітрі, та в широких штанях з такою втіхою походжали, немовбито душної літньої ночі, чекаючи до розмови коханку”. Природа допомагає оборонцям, наприклад: “славно обмерзли голощоком окопи… – от для воріженьків буде скобзалка напрочуд”.

Костянтин Маковський. Запорізький козак. 1884

Михайло Старицький розповів про козацькі “щирозлоті серця, і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні”. Зміст повісті змушував поміркувати (“Хіба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитаній і облитій кров’ю державі?”) і утверджував у думці – “вище від любові до своєї вітчизни немає на світі! “.

Дослідники історичної белетристики письменника вважають “Оборону Буші” підготовчим етапом до написання трилогії про визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тенденція Михайла Старицького робити героїв своїх творів носіями конкретних ідей сприяла символічності як окремих образів, так і повісті загалом. Самопожертва в ім’я суспільних ідеалів – така головна ідея повісті.






“Душу боронить жменя левів” (Михайло Старицький) – Михайло Старицький
Обратная связь: Email