|  | 

Духовна і образна сила поезії Рільке

Іноді стає важко зрозуміти, здавалося б, прості слова, неначебто їх сенс сягає за межі досяжного. І не треба навіть напружувати свій мозок, намагаючись второпати, яке призначення вони несуть у собі чи спробувати відкрити для себе щось нове зі сказаного. І саме в тому й полягає безмежна сила цих слів, бо вони назавжди залишатимуться вічними. Вже, познайомившись з поезією Райнер Марією Рільке, було б, мабуть, трохи дивно, якби з такою міцною й глибокою вірою у вічні поняття його вірші не мали б філософського спрямування: По всьому – це. І це кінець надходить. Та я повинен і осліпши йти.

Чому мене примушуєш доводить, Що Ти єси, хоч зник для мене Ти? В його поезії вражає сприйняття ліриком життя, яке настає після смерті, неначе смерть не є реальним кінцем, не є фіналом. Ця думка простежується майже в кожному його вірші.

Отже, беручи до уваги його ставлення до людського буття, можна з впевненістю стверджувати, що поетична тематика Рільке доволі насичена питаннями про місце, роль та долю людини в цьому жорстокому світі, де “пітьма горує над усім”. Завдяки саме такому гострому світосприйняттю поет у змозі відчути та зрозуміти цей світ екзистенційно: Ах, чи хто-небудь ще нам потрібен?.. …почуваєм себе ми не зовсім, як вдома, в усвідомленім світі… Цим і доводиться той факт, що дуже багато уваги приділяється внутрішньому буттю людини, її душевним переживанням та онтологічним проблемам, проблемам життя й смерті. І на перший план висувається фатальна, не здатна щезнути самотність кожної окремої людини в цьому абсурдному світі: Бездомному вже дому не знайти, Самотній – самоти вже не здолає, Не спатиме, читатиме, листи Писатиме чи вийде в парк брести Алеями, де листя опадає.

Не раптово автора привабили саме такі, на перший погляд, дещо незвичні образи в його ліриці. І далеко не кожен спроможний такими простими та повсякденними словами відобразити на папері те, що вимальовувалося в його уявленні, спробувати розкрити сенс питань, недосяжних і віддалених для людини, яка жодного разу не цікавилася ними, змусити людину тріпотіти й хвилюватися через те, що ми не маємо ні сили, ні будь-якої можливості, щоб розпоряджатися своєю долею, не маємо змоги її змінити. І тут можна навіть провести паралелі, вказати на зв’язок між деякими головними і часто вжитими термінами в поезії Рільке. Слово та Бог. Надаючи слову таку владу й силу над людським станом, коли воно може як підвищити його моральну та духовну красу, так і змусити людину боятися тих слів, що можуть образити, принизити і навіть вбити: Слова убогі і щоденно вжиті,- я їх люблю, непишні ці слова.

Або: Я так боюсь всіляких людських слів. На все у них є ясний рішенець. Іноді сум за Слова, бо втрачають вони цінність для багатьох: Давно зужиті всі слова. Так і влада Бога над людськими долями то лагідна, то жорстоко караюча, повна “страшної” справедливості: Волай, волай! Можливо, крик долине й приведе Спасителя сюди…

О Господи, дай кожному його єдину смерть. Вмирання з кожного життя іде, тут він кохав, творив і горя мав ущерть. Так само поняття життя та смерті, які в жодному разі не відокремлюються одне від одного, а навпаки, наповнюють і немов продовжують одне іншого.

Важко точно визначити, що саме приваблює в поезії Рільке. Мабуть, і цінуємо ми його за те, за що раніше таких поетів знищував тоталітарний режим: за “їхню вищість, обраність, духовну аристократичність” та вселюдськість. Такі митці завжди були самотніми в цьому світі, вони найкраще розуміли й космічну самотність кожного з нас.




Духовна і образна сила поезії Рільке