Екзистенціалізм у літературі

Екзистенціалізм у літературі (лат. existentia – існування)-^ течія, що виникла після 1-ої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті XX ст. Джерела її містилися у працях німецького мислителя XIX ст, Е.-С. К’еркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи” (гегелівського панлогізму). Сформувалася в працях німецьких (М. Хайдеггер, 1889-1976; К. Ясперс, .1883-1969) та французьких (А.

Камю, 1913-60; Ж-П. Сартр” 1905-80) філософів та письменників. Як система Е. внутріш-. ,ньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е. Гуссерля (1859-1938) і екзистенціаліста М. Хайдеггера. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів. М. Хайдеггер вбачав – єдиним джерелом художнього твору самого митця.

Письменник, на його думку, у своєму творі виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над ‘ часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати, бо це – символ. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна (“Блукання. Джерело мистецтва”, 1950), бо реальність піддається в ; художньому творі “запереченню”, вона “переборюється”, підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця.

Ці положення по-різному розвивають представники Е.: для Г. Марселя і К. Ясперса характерним є дещо містичне розуміння цих постулатів,- для Ж.-П. Сартра – соціально-політичне (“Екзистенціалізм – це гуманізм”, 1946; “Що таке література”, 1947; “Критика діалектичного розуму”, 1960), К. Ясперс розумів мистецтво як здобуття свободи через “соціальну комунікацію”, як почуття надприродного, Бога. Ж.-П, Сартр розглядав мистецтво як спосіб, формування в людини потреб свободи, передусім політичної, Е, в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями.

Письменники прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя, На-перше місце вони висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало:- ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, ніщо, а існування, екзистенція людини – це “буття для смерті” як єдиної мети та підсумку існування. Найчастіше письменники Е. застосовують прийом розповіді від першої особи, що передає злиття наратора-споглядача і споглядуваного, хитке місце наратора в просторі та часі, що веде до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи притчева алегорія.

Не випадково Ж.-П. Сартр назвав письменників “ковалями міфів”, “творцями знаків”. Серед письменників, які водночас виступають і як філософи-екзистенціалісти, існує декілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (Ж.-П.

Сартр, С. де Бовуар, А. Камю), онтологічна (М. Мерло-Понті). Окрім французької літератури (Б. Віан, А. Мальро, деякі аспекти в Ж. Ануя – “Антігона”, 1942; “Жайворонок”, 1952), поширений Е. у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А.

Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 20-ті у творчості В. Підмогильного (повість “Остап Шаптала”, 1921, збірка новел “Проблема хліба”, 1927).

Пізніше Е. постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників “нью-йоркської групи”, в ліриці В. Стуса.