Філософічність у творах Василя Стуса

Василь Стус – поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. “Один з найкращих друзів – Сковорода”,- так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім’я філософа – поет намагається відтворити якісь біографічні моменти (“Вмовкали голоси до безгоміння”, “Блакитний світ – як блекота”), то пізніше сковородинівське “пізнай самого себе і через себе – світ” глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його “самособоюнаповнення”.

Дедалі частішими стають роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути “співцем Всесвіту”, над долею свого покоління: Ми не перші і не останні Під розгойданим небом стали… Ми добою до бурі поставлені Лицями славними. (“Ми не перші і не останні…”) Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник “смертних конань” свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші: Кому повім свої тривоги ранні? І крик і оклик.

Окрик і луна. (“Надворі сніг. Зима.

Побіля тину…”) Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: “схід розтривожено тремтить”, промінь “виграє тривогу”, вітер “тривожить віти чорних сосон”. Спочатку ця тривога “яснолика” – як передчуття радості, як зазирання в “невідомінь”, і тому “так тривожно й хороше на цій землі”. Це “тривожний крові шал і перші поривання” людини, що тільки-но вступає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає “якась тривога невідома”, невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше виллється у гіркий підсумок: Сховатися од долі не судилось: Ударив грім – і зразу шкереберть Пішло життя…

(“Сховатися од долі не судилось…”) Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче “возвеличити тривогу в краї”. Свідомо Стус накликає собі труднощі: “Хай сурмач зіграє знов тривогу”. Від початкового усвідомлення, що “нема неплинного в житті, неплинна тільки смерть”, він приходить до подолання природного страху смерті: І зважитись боротися, щоб жити, І зважитись померти, аби жить… (“Не можу я без посмішки Івана…”) Поезія Василя Стуса – це відкриття, точніше – постійне відкривання.

Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він “пропускає” світ крізь себе, “помножуючи” себе і тим самим помножуючи світ. “Шлях у себе”, на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч “між світом і душею виріс мур”, Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.