Філософська та літературна спадщина Г. Сковороди

Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя і нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з концепцією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні.

В основу філософських поглядів Г. С Сковороди лягло вчення про три світи (макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ – Біблія). Кожний з цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну).

Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури – зовнішню і внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв’язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об’єктом пізнання.

Основну увагу філософ зосередив на проблемі людини і її щастя. Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. На думку мислителя, важливу роль у створенні грунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Така умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному покликанню людини, її нахилам.

Так народилася оригінальна теорія “сродної праці”. Природа чи Бог кожній людині від народження дає певні здібності і головне не занедбати їх, а відчути і жити згідно з ними. А це значить, що треба жити за натурою, але не йти за сліпою натурою, а за внутрішнім своїм блаженним духом, людина ж іде проти цього духу, коли, за Сковородою, входить у неспоріднену стать, бере непридатний для себе обов’язок, навчається тому, для чого не народжена, приятелює з тими, до яких не народжена.

Якщо притримуватися цих умов, то можна стати щасливим у всякому стані та на всякій посаді, коли тільки знайти те, до чого веде природа, а без неї не зроблять щасливими ні багатство, ні великі чини.

Г. С Сковорода заклинає не робити довгим нічого, що припиняється, не називати щастям нічого, що руйнується, не любити життя, що закінчується смертю. Він стверджує, що створити щастя на тлінному не можна: один бажав обгрунтувати життя на капіталі і на старість упав у скруту, другий на “плотоугодії” – й осоромився, не можна мати за грунт юнацтво і добре здоров’я, бо й тут чекає руйнування. Щастя не має матеріальних відповідників, воно є духовною субстанцією.

Щасливим може бути лише той, у кого спокійне сумління.

Свої філософські погляди Г. С Сковорода вмотивовував не у наукових працях, а в філософсько-літературних творах. Він написав сімнадцять літератур-но-філософських трактатів, поетичну збірку “Сад божественних пісень”, збірку “Байки Харківські”. Літературно-філософську цінність представляють і твори та листи, писані латинською мовою, що залишилися поза збірками.

Мотиви творів Г. С Сковороди дуже щирі і, як кришталь, прозорі, вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, вони перейняті інтересами людського добра; у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію. А це означає, що Г. С Сковорода був не тільки талановитим письменником, самобутнім мислителем, а й справжнім громадським діячем.