Фольклорне віршування

Фольклорне віршування – сукупність норм і принципів організації фольклорного віршового твору. Від часів синкретичних ритуальних дійств та ігор до нас дійшли тексти, що надаються до аналізу у вимірах усіх основних версифікаційних систем, навіть міжсистемних – як усередині поезії, так і між нею та прозою. Причому іноді це може бути один і той же текст:

А ми просо сіяли, сіяли,

Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли.

Під кутом зору силабіки це буде 10-складник із можливими цезурами після кожного коліна /4+3+3+/2. У вимірах тоніки – акцентовик, де кожен стих дистиха має по два сильних наголоси (на обох словах “сіяли”), а початкові несамостійні, слабонаголошені слова та кількість складів у них (у даному разі – однакова) можуть і не братися до уваги. Нарешті, навіть із погляду пізнішої силабо-тоніки вірш можна розглядати як тристопний амфібрахій (∪ ∪ ∪/ ∪ – ∪/ ∪- ∪/ ∪), де перша стопа – трибрахій, у якому склади або зовсім не наголошені, або, залежно від інтонації мовця, другий чи третій склади – напівнаголошені.

Усі три підходи не перекреслюють, а доповнюють один одного, підтверджують феномен плюривалентності (багатовимірності) віршової мови. Однак досі йшлося лише про текст гаївки. Наявність мелодії та пантоміми вносить істотні корективи як у наголошеність, так і в довжину складів, у чому виявляється зближення з іще глибшою метричною версифікаційною системою. Останнє слово віршорядка втрачає свій звичний наголос і набуває вокального – “сіяли”.

Цей наголошений склад розтягується в часі на дві мори, тобто рівно на стільки, скільки часу треба, щоб вимовити два короткі склади. Так само – й інший наголошений склад, який на першому слові “сіяли” збігається з вокальним. Отже, до 10 складових мор додаються ще 2 вокальні, завдяки чому дістаємо чітке тритактове (або триколінне) членування: “А ми про-со / сі-і-я-ли / сі-я-ли-и”. Спів супроводжується відповідною пантомімою та притупуванням (“А ми просо витопчем, витопчем” і т. д.).

За подібної ситуації з’явились і грецькі терміни “арсис” і “тезис” (буквально – піднімання та опускання ноги, а в переносному значенні – довша та коротша частини віршової стопи). Ці терміни вживаються і в силабо-тоніці на позначення відповідно наголошеної та ненаголошеної частин стопи. Останнім часом їх витісняють ікт (лат. ictus – удар, хоча позначуване цим терміном сильне місце може іноді й не нести наголосу) та міжіктовий інтервал. Схожі внутрітактові розтягування складів зустрічаємо і в коломийках (див.: Тактовик).

Розрізняють три основні типи фольклорного віршування – пісенне (тут виявляються всі три принципи версифікації), речитативне (переважно тоніка і римована проза), говірне (найрізноманітніші римовані тексти). У говірному віршуванні втілені блискучі взірці версифікаційної техніки, особливо у т. зв. дитячому фольклорі (або ж фольклорі для дітей) – загадках, приказках, забавлянках, лічилках, триндичках, закличках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях; а також у “дорослих” замовляннях, заклинаннях тощо. Немає різкої межі між цими типами віршування, оскільки, наприклад, говірну забавлянку можна водночас і проспівувати: “Був собі Будько / Мав халабудку, /1 ставок, / І млинок / І капусти шматок, /1 штани портят, / Що дерлися по стіні. / Гарна моя байка чи ні?” Два перші рядки ніби задають ритм усій забавлянці, два наступні розтягуються в часі виконання за рахунок подовження наголошених складів (це – два напівстихи одного стиха), передостанній, навпаки, стискається, зберігаючи ізохронізм, а останній стає вже не дво-, а тринаголошеним, погамовуючи, сповільнюючи темпоритм забави і ніби переводячи її в річище діалогу.

Речитативне віршування зустрічається переважно у думах, фольклорних баладах, старинах (первісна назва билин), історичних піснях, плачах, духовних віршах (фольклоризованих), а також і в пародіях на молитви, у бурлескному низовому гуморі мандро-ваних спудеїв, лицедіїв, скоморохів, дяків та ін. (див.: Райошник).

Ой у неділю барзо рано-пораненько

Не сива зозуля закувала –

Сестра брата своєго із подвірні своєї

В войско виряджала… (дума “Проводи козака до, війська”).

Пісенне фольклорне віршування теж охоплює найрізноманітніші жанри – гаївки, веснянки, купальські, петрівчані, весільні, колискові, побутові, танцювальні, хороводні, русальні, жниварські, гребовицькі, чумацькі, пісні про кохання, , коломийки, шумки, колядки, щедрівки та пародії на них. Ось лише один із фрагментів весільних пісень (виконується під час обряду розплітання коси у молодої):

Ой глянь, дівчино, через калач

Чорними очима та й заплач,

Бо іде твій розмай-коса,

Загуби-краса,

Горіховий цвіте,

Зав’язаний світе.

Звичне для фольклору попарне римування тут доповнюється понадсистемною римою (дівчино – очима), вишуканою фонічною і тонічною організацією тексту, лексично багатого, емоційно наснаженого, що в поєднанні з мелодією є маленьким мистецьким шедевром.