|  | 

ГІМН

Гімн (грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності його пов’язували із υμνάινω, розуміючи гімн як “зіткану” пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) – урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями.

Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. “Головну, так би мовити серцевинну, частину гімна, – коментує її структуру О. Тахо-Годі, – звичайно складає оповідь, в основі своїй епічна (наративна частина), для якої характерним був “біографізм”. Ця частина включала окремі важливі епізоди з життя “героя” пов’язані з його народженням.., подвигами.., встановленням храмових свят та місць пошанування.., епізодами інтимно-любовного.., сімейно-драматичного… або авантюрного характеру. Ця оповідь, присвячена герою гімна, має риси яскраво вираженого ареталогічного сюжету (arete – “мужність”), що включає в себе “діяння” божественного “життя”.

Завдання такої ареталогії полягало в прославлянні божества, приверненні його на бік людини, що просила милості. І, природно, хвалебній частині гімна (економії) повинно було передувати звернення, заклик (інвокація) людини до свого покровителя та захисника. Саме ж прохання про допомогу (не забуваймо, що заради цього і створювався на перших порах гімн) скромно пересувалося на самий кінець і завершувало собою гімн. Очевидно, така структура прийшла в гекзаметричні гімни з архаїчної культової практики.

Скоріш за все, найпростішою формою звертання були прямі молитовні кличі… Подібні звертання, які в подальшому стануть жанротворним принципом гімна, можна знайти вже у поемах Гомера. Як правило, свої моління герої посилають Зевсові, Афіні, Аполлонові, Музам, не рахуючи другорядних богів”. В античній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів (пеан – гімн Аполл’онові, дифірамб – гімн Діонісові) чи відрізнялися підкреслено урочистим характером (просодія – урочистий марш, виконуваний під час процесій, урочистих проходжень, парфеній – просодій, виконуваний хором дівчат, і т. п.).

До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. є.), Архілох, Алкман, Алкей (VII – VI до н. є.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI-N по н. є.). Гімни, чи близькі за духом до них пісні, мали і східні слов’яни. Відомі, наприклад, сольні пісні героїчного змісту на честь князів та народних героїв доби Київської Русі.

В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку – Релігійну, вироблену під впливом християнства (католицький хоральний спів та кондакова гімніч-на форма православної літургії) та Світську – одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явищ (гімн “Франції” П. Рон-сара, “Я меч, я полум’я…” Г. Гайне, “Гімн Богу” В. Жуковського, “Гімн ліро-епічний на вигнання французів із Батьківщини” В. Капніста, сатиричні гімни В. Маяков-ського – “Гімн здоров’ю”, “Гімн хабарю”, “Гімн обіду”, “Гімн судді” і т. д.).

Гімни в наш час виконуються в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній, видатних перемог у спорті. Літературною основою гімна слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика.

Лексика має бути урочистою, мелодія – величною, образи – монументальними. Гімн як жанр уперше з’являється в українській літературі у творчості П. Куліша (“Гімн єдиному цареві”, “Гімн єдиній цариці”). І. Франко назвав гімном вірш “Вічний революціонер”. Подібний характер має і вірш П. Чубин-ського “Ще не вмерла Україна”, що є гімном незалежної Української держави.




ГІМН