|  | 

ГРАБОВСБКИЙ ПАВЛО

ГРАБОВСБКИЙ ПАВЛО (псевд. – Павло Граб, Українець, Воля Харько та ін.; 11.09.1864, с. Пушкарне, тепер Грабовське Сумської обл. – 12.12.1902, Тобольськ, Росія) – письменник, перекладач, публіцист, діяч визвольного руху.

Син сільського паламаря. Навчався в Охтирській бурсі й Харківській духовній семінарії; попри обрусіння зберіг національну свідомість. За участь у народницькому русі семінарист опинився під гласним наглядом поліції. Перебував без роботи в рідному селі, працював коректором у газеті “Южный край” (Харків). Із 1885 p. – у війську, за антисамодержавну діяльність був ув’язнений і засланий до Іркутської губернії. Згодом за поширюваний в Україні та за кордоном протест проти кривавих розправ царату над політзасланцями – знову тюрми, заслання до Вілюйська.

З кінця 90-х років на поселенні в Якутську, потім – у Тобольську, де помер і похований.

Відірваний від України, перебуваючи в російському оточенні, П. Грабовський еволюціонував від українського й загальноросійського народництва до національної ідеї. Поетичною думкою линув в Україну, мріяв побачити її перед смертю, підтримував листовані зв’язки з Б. Грінченком, С. Єфремовим, І. Франком, О. Маковеєм, які надсилали йому українські видання, сприяли публікації творів, підгримували морально. Франко не випадково означив поезію Грабовського яко “крик болю і туги за рідною Україною”.

Рання творчість – прозова і поетична – відома мало: рукописи загублено в жандармських архівах, куди потрапили за гостре неприйняття російських порядків, критику властей. Поет – засланець – автор оригінальних збірок “Пролісок” (1894), “З півночі” (1896), “Кобза” (1898) та перекладних книжок (“Твори Івана Сурика”, “З чужого поля”, “Доля”, “Песни Украйни”, “Хвиля”), багатьох творів поза збірками. Лірика П. Грабовського тривалий час була залежна від естетики й поетики російських народників.

Споріднена з традиціями Т. Шевченка, зокрема засланського періоду, поезія вирізняється громадянським звучанням, пафосом утвердження життя-боротьби, увагою до соціальної проблематики навіть у суто пейзажних жанрах, образною мовою антитез і символів, у тому числі біблійного походження, пристрасністю ліричного переживання. Ліричному героєві поезії Грабовського властиві вірність ідеалам, ідеї боротьби за наближення “панства волі” для всіх націй і віра в їхню остаточну перемогу (“Мало нас, та се дарма…”), самозреченість, але водночас і туга, самотність, розпач. “…То ціла трагедія невольника, що рветься до життя й роботи, падає і піднімається, других накликує до праці для людей і сам на собі показує наслідки самоти на чужині та неволі, що переходить цілу шкалу почувань: від найвищого одушевлення до крайнього песимізму” (О. Маковей).

Відтворивши колоніальне становище “України святої, перемученої” (“О яка ж ти сумна, Україно моя… “, “До Руси-України” та ін.), недолю співвітчизників (образи жінок – трудівниць, ратаїв, сиріт, наймитів, робітників, інтелігентів – подвижників), а також критично осмисливши минуле батьківщини (“До Богдана Хмельницького”), П. Грабовський показав низьке “національне самопізнання” українців, картав їх за зраду народу й цурання мови (“Пригода з Довгоруким”). Водночас був переконаний: прийде день, коли в “сім’ї народів вільних Раб – народ забуде об ярмі…”. Крім національної, культивував інонаціональну тематику (поеми “Бурятка”, “Текинка”, “По Сибири”, вірш “Народові єврейському”, оповідання “Червоний Жупан” містять вияв співчуття гнобленим царатом етносам).

Присвячене польському революціонерові Броніславу Славінському послання “До Б. С.-го” художньо увиразнює ідею спільності визвольних змагань народів-сусідів.

П. Грабовський обстоював громадське призначення письменства як чинника прогресу, засіб боротьби з неправдою, голос за всіх уярмлених (вірші “Я не співець чудовної природи…”, “До парнасців”), Стаття “Дещо про творчість поетичну” свідчить про те, що письменник, як і І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, І. Франко, С. Єфремов, не був прихильником модерністських віянь.

Поезія П. Грабовського збагачувала українську лірику й ліро – епос композиційно (збірка “З півночі”), жанрово (розмаїття, наприклад, ліричних портретів, оригінальність веснянок), характерологічно (образи героя – борця, “нової жінки”, ліричних персонажів), мотиваційно (метафоричне згущення образу зорі), поетикою (автологічного вірша). Водночас лірикові властиве надуживання пестливо-здрібнілих словоформ.

Перший прозовий твір П. Грабовського – повість “Гниле коріння” (1888, незавершена) – відобразив агітаційно-пропагандистську працю революціонера в гущі народу, засудив паразитизм сільської верхівки, дав символічний образ прогнилої Російської імперії. Оповідання “Цуценя” продовжило викривально-реалістичну лінію прози етичною критикою православного духовенства, а “Червоний Жупан” скомпрометувало антигуманну політику уряду щодо національних меншин у Росії (контрастом є тут альтруїзм старого якута – правдошукача). Оповідання “Великодня неділя” з образом ув’язненого революціонера в центрі прикметне автобіографізмом.

Справжнім творчим подвигом поета-засланця були переклади, з яких можна укласти цілу антологію світової поезії (у тому числі “пісень України” – в російських перекладах). Інтерпретації з польської, російської, чеської, сербської літератур здійснював із оригіналу (брав ідейно близькі тексти та перекладав не завжди близько до джерела – часом переспівував), інших – з підрядників. Перекладав не тільки західноєвропейську класику, а й прибалтійських, закавказьких, скандинавських, навіть австралійських авторів (усього більш як 150 персоналій).

Перу П. Грабовського належать: присвячена поетам-самородкам стаття “Невідомі творці”, розвідка “Порфир Корнецький” і “Споминки про д-ра В. Александрова”, дослідницькі й популяризаторські виступи про Т. Шевченка (“Тарас Григорьевич Шевченко”, “Московські переклади творів Шевченкових” та ін.), М. Чернишевського. “Лист до молоді української” характеризує Грабовського як речника “європейства на грунті українському”. Він назвав у цій епістолі українську державність безнадійною мрією (дослідник радянського часу О. Кисельов сфальсифікував цю думку як буцімто твердження непотрібності суверенної держави). Взагалі в СРСР забороненою темою були стосунки П. Грабовського з С. Єфремовим, погляди письменника на національну самосвідомість як передумову прогресу людства; радянські літературознавці розчиняли П. Грабовського в загальноросійському русі як “безнаціонального” народника, хоча він добре бачив і писав про шовіністичні тенденції російського народництва.

Водночас письменник не був і космополітом (він сам зізнався в листі до В. Лукича: “В мені завжди жив перш над усе українець”), хоча й гадав, що зі здобуттям волі національне питання розв’яжеться саме собою.

Літ.: Поважна В. Павло Грабовський: Літературний портрет. К., 1962; Павло Грабовський в документах, спогадах і дослідженнях. К., 1965; Франко І. Павлові Грабовському // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1981. Т. 34; Панченко В. Магічний кристал.

Кіровоград, 1988.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Твір на тему: ГРАБОВСБКИЙ ПАВЛО




ГРАБОВСБКИЙ ПАВЛО
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email