|  | 

Інфанта – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено

Різьблю свій сон… От ніби вчора ми

Зійшлись, – і стріча та жива.

На землю тканками прозорими

Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними

День хвилював і тихо гас.

Над килимами вогнелунними

Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійно тканому

Дрімала синя далечінь, –

І от на обрії туманному

Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою

Вона упала на емаль,

А поза нею вуалетою

Стелився попелястий жаль.

Ви йшли як сон, як міт укоханий.

Що виринає з тьми століть.

Вітали вас – мій дух сполоханий.

Рум’яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою

Чуття побожної хвали,

Коли величною інфантою

Ви поуз мене перейшли.

Ви усміхнулись яснозоряно

Холодним полиском очей –

І я схилився упокорено,

Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я

Був по той бік добра і зла…

А наді мною Революція

В червоній заграві пливла.

Коментар

У поезії “Інфанта” поет М. Вороний розмірковує над враженням, яке справила на нього старовинна картина під такою ж назвою. Твір починається романтичною пейзажною картиною, в якій багато авторських неологізмів, створених його поетичною уявою (“проміннострунними”, “мрійнотканому”, “вогнелунними”).

З чуттям “побожної хвали” ліричний герой оспівує жіночу красу, що, виринувши із глибини століть, залишилася вічною й нетлінною.

А світ продовжує жити, у ньому є завжди “два мечі” – добро та зло, і це слід сприймати як належне. Червоний колір полотна нагадав поетові червоні заграви революції.




Інфанта – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено
Обратная связь: Email