|  | 

Історична основа поеми “Бояриня” Лесі Українки

Драматична поема Лесі Українки “Бояриня” належить до тих творів, які ще донедавна були не відомі читачеві. Вперше поема побачила світ 1914 року, вже після смерті письменниці. “Бояриню” було видано окремими виданнями 1918 і 1923 року, а вже до 1989 року вона не тільки не друкувалася, але ніде про неї навіть не згадувалося. Лише в 20-30-ті роки, у часи другої хвилі національного відродження, з’явилися поодинокі статті стосовно поеми, а потім – знов мовчанка навколо твору, бо твір цей присвячено драматичним подіям історії України. В епоху “розквіту” соціалізму будь-яка згадка про національну своєрідність розцінювалась як крамольна і каралась якнайжор-стокіше. З усіх національних проблем Леся Українка обирає найгостріші, найдраматичніші проблеми національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII ст., точніше – доби Руїни.

Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України. Згаданим проблемам Леся Українка приділяє постійну увагу. Навіть тоді, коли вона тяжко хворіла і перебувала далеко від Батьківщини, її цікавили громадсько-політичні питання. Лікуючись у Єгипті, письменниця впродовж трьох днів (27-29 квітня 1910 р.) створила драматичну поему “Бояриня”.

При написанні цього твору Леся, добре обізнана з історією України, використала відомі їй роботи українських істориків, передусім Костомарова: монографію “Руїна”, статті “Дві руські народності”, “Нарис домашнього життя…”, повість “Чернігівка”, атакож праці Єфименкової “Южнорусские братства”, “Історія русів”, художні та наукові праці Пантелеймона Куліша. Крім цих матеріалів, письменниця ознайомилася із листами Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, де йшлося про порушення царськими воєводами Переяславських угод. “Бояриня” – це перша поема поетеси про історичні події в Україні. Дія відбувається у другій половині XVII століття, коли Росія порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі з Росією, через войовничу політику царизму та розбрат між окремими представниками козацької старшини, які вели між собою братовбивчу боротьбу за владу, перетворилася на руїну.

Нещаслива доля, що спіткала волелюбний український народ, визначала його подальше політичне та громадське життя впродовж кількох століть – майже до нашого часу. Переяславська рада була важливим історичним актом. Столітньою боротьбою з Польщею Україна виборола собі незалежність, але польська шляхта, кримське ханство і султанська Туреччина продовжували свою загарбницьку політику.

Як зазначає історик Микола Аркас, Богдан Хмельницький глибоко вивчав ситуацію, виважував своє рішення, перш ніж прийняти його остаточно. “Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і пожовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, – все це не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легко дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами зі своєю католицькою вірою надто далася у знаки Україні; боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятішого ворога України”. Основною перепоною до єднання було те, що Російська держава перебувала під необмеженою самодержавною владою. “А тим часом українці з давніх-давен були народ суто демократичний (простолюдний) і взагалі такий, що рівні права для усіх вважав за найголовніше для свого життя, за святощі, за які він так довго і уперто боровся стільки віків.

У ті давні часи ні один ще народ не мав такої “демократичної” республіки (держави з виборним державцем), якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорожська, – це був український лицарський орден, що не мав собі рівні у Європі й до наших часів”. Російський цар також вагався щодо доцільності возз’єднання з Україною. Попри всі ці вагання український народ сподівався на допомогу могутньої Російської держави. Пишне і велике російське посольство, яке приїздило до Хмельницького, люди зустрічали з радістю. Цар Олексій Михайлович розумів усю важливість справи і тому послав в Україну високоосвічених і знатних людей.

Одним із послів був мудрий і хитрий боярин Василь Васильович Бутурлін. Отже, посольство в такому складі могло якнайкраще відстоювати інтереси своєї держави. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 року.

Присяга на вірність виявилась односторонньою. Коли Хмельницький зажадав від Бутурліна та інших членів посольства, щоб вони присягнули від імені царя, то Бутурлін відповів, що в Московській державі піддані складають присягу цареві. Під час останніх переговорів гетьман і старшина намагалися отримати від послів писане запевнення, що всі козацькі вимоги будуть виконані. Але посли і від цього відмовились.

Після Переяславської ради російські посли вирішили привести до присяги всю Україну. Однак, як свідчать і Аркас, і Крип’якевич, частина козацької старшини, а також київське духовенство відмовилися від складання присяги. І. Крип’якевич наводить деякі цікаві факти щодо цього: “Польсько-шляхетські агенти поширювали чутки, ніби об’єднання України з Російською державою викликало в деяких полках опозицію, що Уманський, Брацлавський, Кропивенський і Полтавський полки відмовилися від присяги, що Іван Богун не хотів присягати та що половина України відірвалася”. Насправді такі чутки не відповідали дійсності. Хмельницький незабаром відчув увесь тягар своєї залежності від Москви.

Після його смерті Україна стала ареною міжусобних воєн за гетьманську булаву, які ослаблювали країну. Сподвижники Хмельницького вважали за необхідне створити автономну українську державу на чолі з гетьманом, влада якого поширювалась би на весь народ, а не тільки на козацьке військо. Шануючи пам’ять Хмельницького, козаки довірили гетьманську булаву його синові Юрасю, але той відмовився, бо був ще дуже юний.

Тоді вирішили дати йому змогу закінчити навчання в Київській Академії, а поки що вибрати гетьманом військового писаря при Б. Хмельницькім – Івана Виговського. Із цим не погодився полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Він послав у Москву донос на Виговського. Почалася боротьба між прихильниками Пушкаря і Виговського. Виговський розбив Пушкаря. Козацька старшина стала схилятися до союзу з Польщею.

Виговський зібрав Гадяцьку раду, за рішенням якої Україна ставала союзницею Польщі. Однак український народ був незадоволений присутністю на території країни татарського та польського військ. Що стосується Виговського, то він дбав передусім про інтереси козацької старшини, а не рядових козаків. Пішли чутки, що гетьман – зрадник, хоча вони були безпідставні.

Виговський змушений був зректися булави. Козаки знов-таки вибрали Юрія Хмельницького. Але, прогетьма-нувавши п’ять років, він постригся в ченці.

Владу хитрістю захопив зять Богдана Хмельницького Павло Тетеря, який почав розправлятися з можливими претендентами на булаву. Так почався період Руїни. Тетеря також недовго втримався при владі і втік до Польщі. На Правобережжі козаки вибрали гетьманом Івана Брюховецького, дії якого викликали невдоволення народу. Обурені поведінкою гетьмана, козаки вбили його.

Гетьманом Правобережної України в 1665 році став Петро Дорошенко. Це була розумна і талановита людина, яку народ назвав “Сонцем Руїни”. 30 січня 1667 року Польща і Росія підписали Андрусівське перемир’я, за яким Лівобережна Україна з Києвом залишилася за Росією, а Правобережжя знов підпало під владу Польщі. Тоді Дорошенко попросив допомоги у Туреччини і за короткий час звільнив Правобережжя від поляків.

1672 року Польща визнала Україну незалежною козацькою державою. Але тут проти Дорошенка виступив Іван Сірко, запорозький кошовий отаман, котрий вважав турків найнебезпечнішими ворогами України. Отримавши із дому тривожну звістку, Дорошенко змушений був на час покинути військо, залишивши на чолі його Дем’яна (Демка) Многогрішного. Скориставшись нагодою, Многогрішний за допомогою російського уряду став гетьманом усієї України. Це була нервова запальна людина, “бездарний політик”.

Незабаром Многогрішного привезли в Москву, піддали тортурам і приговорили до страти, але цар помилував його і заслав разом із сім’єю в Сибір. Тим часом на Правобережжі гетьманом став уманський полковник Михайло Ханенко. Він умовляв Дорошенка скласти булаву, але той не пристав на цю пропозицію – спалахнула братовбивча війна.

Ця безперестанна боротьба призвела до руйнації і спустошення всієї Правобережної України. Трохи пізніше Дорошенка з сім’єю викликали до Москви, дали непоганий маєток, а згодом призначили в’ятським воєводою. Упродовж усього цього періоду московський уряд задобрював старшину подарунками і роздавав їй землі, дворянські титули, пропонував посади при російському дворі.

Саме на такому історичному тлі розгортаються події в драмі Лесі Українки “Бояриня”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Твір на тему: Історична основа поеми “Бояриня” Лесі Українки




Історична основа поеми “Бояриня” Лесі Українки
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email