|  | 

Іванові Франкові – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено

відповідь на його посланіє

Ні, мій учителю і друже,

Про мене – все це не байдуже.

Життя з його скаженим шалом,

З погонею за ідеалом,

З його стражданням і болінням

І не вгамованим сумлінням,

Життя – се дві противні сили.

Що між собою в бій вступили.

Одна з них – велетень-гнобитель,

А друга – геній-визволитель;

Його двосічна гостра криця

Влучна, як з неба блискавиця;

Але і велетень могучий

В руці тримає меч блискучий;

Страшні тяжкі його удари,

А ще страшніш – таємні чари…

Як маю я його цуратись

Чи від ударів ухилятись?

О ні! Я, взявши в руки зброю.

Іду за генієм до бою.

Рубаюсь з ворогом, співаю,

В піснях до бою закликаю

Всіх тих, що мляві чи недужі.

Чи під укриттям сплять байдужі.

І знаю я, що замість плати

Мене чекають кари, страти…

Та чи ж грізний удар обуха

Там, де буяє творчість духа?

Одна хвилина раювання

Там відкупляє всі страждання.

Бо то чуття свобідні, щирі

Бринять у святобливій лірі.

І прикро, як ураз зі мною

Стають, немовби теж до бою,

А справді для пихи своєї

З порожнім серцем фарисеї

І паперовими мечами

Вимахують над головами.

Хто кликав їх? Чого їм треба?

Чи хробакам потрібно неба?

Нехай ідуть всі ті нездари

На торговиці та базари!

Нікчемний крам, дрібні вигоди –

От їх найвищії клейноди!

Але коли повсякчас битись,

То серце може озлобитись.

Охляти може, зачерствіти,

Зав’януть, як без сонця квіти.

Душа бажає скинуть пута.

Що в їх здавен вона закута,

Бажає ширшого простору –

Схопитись і злетіти вгору,

Життя брудне, життя нікчемне

Забути і пізнать надземне.

Все неосяжне – охопити,

Незрозуміле – зрозуміти!

О друже мій, то не дурниці –

Всі ті щасливі небилиці

Про райських гурій, про Нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

І душу раєм надихають.

Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

І чи можливо без утрати

Свобідний творчий дух скувати?

І хто Поезію-царицю

Посміє кинуть у в’язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок?

Коли вона не зносить рамок?

В ній всі краси кольори сяють,

В ній всі чуття і змисли грають!..

До мене, як горожанина,

Ставляй вимоги – я людина.

А як поет – без перепони

Я стежу творчості закони;

З них повстають мої ідеї –

Найкращий скарб душі моєї.

Творю я їх не для шаноби;

Не руш, коли не до вподоби.

І ще скажу, мій славний друже,

Я не беру життя байдуже.

Високих дум святі скрижалі,

Всі наші радощі і жалі,

Всі ті боління, і надії,

І чарівливі гарні мрії –

Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало…

Моя девіза – йти за віком

І бути цілим чоловіком!

1 Вірш є відповіддю на “Вступ” І. Франка до теми “Лісова ідилія”, присвяченої М. Вороному.

Коментар

М. Вороний, звертаючись до побратима по перу Івана Франка, викладає свої погляди на життя, на місце і завдання в ньому, на поезію. У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою.

Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд ^стають, теж немовби до бою, “а справді для пихи своєї 3 порожнім \серцем фарисеї І паперовими мечами Вимахують над головами”.

Проте не можна увесь час боротися, від цього серце озлоблюється, черствіє. Тому звернення до вільної поезії – це “не дурниці”, це душі відрада, “найкращий скарб душі”. Ніщо поетові не чуже, він іде “за віком”, залишаючись при цьому цільною, гармонійною натурою.


Твір на тему: Іванові Франкові – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено




Іванові Франкові – МИКОЛА ВОРОНИЙ Скорочено
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email