|  | 

Канон

Канон (грецьк. kanon – палиця, переносно: норма, правило) – усталені, нормативні засади і принципи літератури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів, стилів та ін. Канонічність властива передусім мистецтву давніх часів. У цей період К. є органічною формою і способом існування мистецтва, – зразком досконалості і критерієм художньої цінності. Унормовані у певному виді мистецтва К. визначали й утверджували його основні структурні параметри. У давньоєгипетській пластиці існував К. пропорцій людського тіла, модулем якого виступала довжина ступні.

Зріст людини відповідав 6 або (пізніше) 7 ступням. К. пропорцій теоретично обгрунтований у трактаті давньогрецького скульптора Поліклета “Канон” (VCT. до н. е.), практично втілений у його скульптурі “Дорифора”, яка має також назву “Канон”. Розроблена Поліклетом система ідеальних пропорцій людського тіла стала нормою для всієї античності, а також, з деякими відмінностями, для художників Відродження і класицизму. Принципове значення має система К. у сфері релігії (церковні К., біблійні К. та ін.). У християнській гімнографії К. – один із жанрів літургічної поезії, вид релігійного гімну.

Має чітко визначену композицію (ірмос-зачин, кілька тропарів, приспіви-рефрени). Складається із 8-9 (повний К.) чи 2-4 пісень (дво-, три-, чотирипіснець). Відзначається урочистою статичністю, прагненням до звеличення й ідеалізації релігійного дійства, релігійного свята. Набув розвитку у Візантії VIII ст. Побутував також у києво-руській та українській середньовічній літературі.

У західноєвропейській музиці з ХІІ-ХШ ст. під назвою “канон” утвердилася особлива форма багатоголосся, елементи якої збереглися до наших днів (Б. Барток, Д. Шостакович та ін.). У культовому малярстві східного і європейського середньовіччя існував суворий іконографічний К. Система К. властива народнопоетичній творчості. За своєю природою, формами існування фольклорна поетика є нормативною і грунтується на усталених традиційних способах художньої інтерпретації конкретних явищ дійсності.

Завдяки унормованості зображально-виражальних засобів, які існують у свідомості колективу, потенційно забезпечується діалог між виконавцем і слухачем. Мистецтво автора-виконавця, особливо епічного співця, полягає у тому, що він творить за принципом аналогії. Основні ідеї й образи, мотиви і сюжетні лінії, стилістичні і стильові фігури, поетичні й евфонічні формули та ін. – це матеріал, за допомогою якого епічний автор щоразу по-новому, але в рамках наявних естетичних норм і традицій, будує певну комунікативно зорієнтовану цілість.

Цим пояснюється не лише існування об’ємних усноепічних творів, як, наприклад, поеми Гомера “Іліада” й “Одіссея” (28000 рядків), епос “Манас” (40000 рядків) та ін., а й їх значна варіативність, існування різних “версій” чи й _ багатьох рівноцінних текстів одного твору. К. у фольклорі виконує розмаїті функції і виступає як принцип творчості; спосіб відтворення (К. як пам’ять) і виконання тексту (К. як комунікатор естетичної інформації); форма існування фольклорного твору (К. як функція). Давня писемна література типологічно споріднена з фольклором.

Література Київської Русі, успадкувавши традиції візантійської культури, розвивалася на засадах канонічності, яка грунтувалася на авторитарності й наслідуванні традиційного зразка, цілеспрямованості жанру, компілятивності, етикетності й орнаментальності, відсутності чіткого уявлення про авторську власність, усталеність “жанрового” образу автора та ін. Проте орієнтація на текст (а не уснопоетичну “формулу”, як у фольклорі) зумовлює поступове згортання нормативності і породжує власне літературні якості – штучну ускладненість вислову, поетичну вишуканість та ін., що пізніше знайшло вияв у літературі бароко (мінливість образів і композицій, формальна і смислова контрастність, ускладнена метафоричність, алегоризм, емблематичність та ін.). В українській літературі риси барокового стилю з’являються у поезії і полемічній літературі початку XVII ст. (Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.) і набувають розвитку у творчості Лазаря Барановича, Івана Величковського, Антонія Радивиловського, Григорія Грабянки, Самійла Величка та ін.

Наскрізь канонізованою була поетика класицизму, нормативи якої найповніше сформульовані у праці французького теоретика мистецтва Н. Буало “Мистецтво поетичне” (1674), в українській літературі – у шкільних поетиках, у творчості і теоретичній спадщині Феофана Прокоповича.

З розвитком новочасних літературних напрямів (романтизм, реалізм) відбувається процес деканонізації художнього мислення, перехід від нормативного до оригінального мистецтва. Змінюється тип художньої структури: канони нормативної естетики втрачають принципове значення, у мистецтві утверджується “принцип індивідуальності” (І. Франко) як особистісна форма відношення мистецтва до дійсності.

Література переходить від знання до споглядання, від належного до сущого, від загального до особливого, індивідуального. Оригінальність стає основною вимогою і одним із провідних критеріїв художності. Формується нова система естетичних понять (індивідуальність, оригінальність, своєрідність, талант, творчість, натхнення, світогляд, плагіат та ін.), принципово відмінна від попередньої. Становлення новоєвропейського типу літературної структури відбувається у всіх літературах, хоч здійснюється своєрідно і в різний час. В українській літературі цей процес тривав упродовж XVI-XVIII ст., знайшовши найповніший вияв у творчості Т. Шевченка.

Водночас елементи як романтичної, так і реалістичної естетики з часом набували ознак нормативності, перетворювалися на своєрідні романтичні К., реалістичні К. У літературі соціалістичного реалізму, як і в мистецтві середньовіччя, естетичні К. грунтувалися на єдиній ідеологічній основі. Поняття К. використовується також у текстології у значенні канонічного тексту.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Твір на тему: Канон




Канон
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email