Кольори Петербурга (за романом Ф. Достоєвського “Злочин і кара”)

Люди завжди сполучали кольори із своїми відчуттями й переживаннями. Ось у вірші Дмитра Павличка читаємо: “Червоне – то любов, а чорне – то журба”. Надаємо ми символічного значення й іншим кольорам та відтінкам у повсякденному житті й у свята.

Тривожний колорит петербурзького буття пов’язаний для Достоєвського із глибоко антипатичним йому жовтим. Жовтий колір – це зрада, це злочин, це хвороба душі й тіла. Цей колір звинувачує у зраді, у позашлюбному коханні.

Ніколи не слід дарувати жовтих квітів. Але саме цей колір домінує у пейзажах великого міста-вбивці. Над просякнутим міазмами й аж жовтавим повітрям злиденної столиці сходить жовте сонце. У кімнатах, де мешкають два головні герої, шпалери, якби не були брудні, також були б того ж гнітючого кольору, від якого нема спокою очам і мозку.

Ось колишній студент робить свою “пробу”: “Невелика кімната, у яку пройшов молодий чоловік, із жовтими шпалерами, … була цієї миті яскраво освітлена сонцем, що заходило… в кімнаті не було нічого особливого. Є щось маніакальне у пристрасті петербуржців до цього гнійного, хворобливого кольору. Свою останню у житті путь Свидригайлов проходить між ясно-жовтих дерев’яних будинків, які створюють своєрідний прохід, дуже подібний до того, що шикують для людини, змушеної пройти “сквозь строй”. Тільки це не “зелена”, а жовта вулиця. Якщо б ми вийшли на центральні вулиці й проспекти, забудовані палацами Растреллі, Россі, Вороніхіна, то знову побачили б той самий петербурзький ампірний колорит.

Недарма ж лікарню для душевнохворих називають “жовтим домом” у всіх країнах. Цей страшний колір випливає на початку роману в розповіді Мармеладова про його доньку: “По жовтому білету пішла”, тобто стала повією, кинувши на поталу ненажерному місту свою юність, свою честь і свою віру, бо ж порушила “заповіді”, отже, навіки згубила душу… Цей страшний і проклятий колір заливає обличчя вмерлої Катерини Іванівни. “Вона знову забулася, але це останнє забуття тяглося недовго.

Блідо-жовте… обличчя її закинулося навзнак…” Разом із Раскольниковим побачили ми ще одне втілення жовтого диявола, коли знайшли Свидригайлова у трактирі. Колишній хазяїн Дунечки слухав співи якоїсь Каті, а відпускаючи її, “налив повну склянку вина і виклав жовтенький білетик”. Вгадали, що воно таке? Так, це карбованець, єдиний господар шаленого міста. Нічого, що папірець, за ним бовваніє постать “жовтого металу”, як занотовують його у протоколах.

Це заради нього одружився Свидригайлов, а згубивши дружину, знайшов собі у наречені підлітка. Це заради “жовтенького” жила й вмерла під сокирою лихварка. Це мета і знаряддя у життєвій боротьбі. Згадайте, як підкладений Лужиним кредитний білет мав остаточно загубити й без того нещасних людей…

Це заради “жовтого диявола” полюють на збезчещених дівчаток господарки “веселых заведений”. Кольори зради, злочинів, розпусти, хвороби, смерті, колір грошей – кольори столиці Російської імперії Санкт-Петербурга…