|  | 

“Кожнеє слово хай буде в нас діло!” (Борис Грінченко) – Борис Грінченко

Підручник Українська література 10 клас

“Кожнеє слово хай буде в нас діло!” (Борис Грінченко)

Поетична спадщина Бориса Грінченка уміщена в шести збірках: “Пісні Василя Чайченка”, “Під сільською стріхою”, “Нові пісні і думи Василя Чайченка”, “Під хмарним небом”, “Пісні та думи”, “Хвилини”. Перші публікації віршів припадають на 1881 рік. У львівському журналі “Світ” надруковано твори, що стали програмовими у діяльності Грінченка, – “Доки”, “До праці”.

Юнак, сповнений завзяття і віри, закликав: “Праця єдина з неволі нас вирве: / Нумо до праці, брати! / Годі лякатись! За діло святеє / Сміло ми будемо йти!”

“До праці” за жанром – вірш-заклик. П’ять строф твору рясніють риторичними фігурами, в яких виразно звучать спонука до активних дій, віра у світле майбутнє, яке треба наближати невтомною щоденною працею. Вісім разів у тексті повторюється слово “праця”, ставши ключовим у творі: “Дяка і шана робітникам щирим! / Сором недбалим усім!”.

Поетична тональність Бориса Грінченка зазвичай мінорна – її визначають картини народного життя, як-от у поезії “Смутні картини” (1883): “Убогії ниви, убогії села, / Убогий, обшарпаний люд, – / Смутнії картини, смутні-невеселі, / А інших не знайдеш ти тут”. Ліричний герой переймається спостереженим, сумує, прагне забуття, на яке неможливо здобутися, бо всі епітети першої строфи (убогії, обшарпаний, смутні, невеселі) творять промовистий синонімічний ряд до слова рідні: “То ріднії села, то ріднії люди, / То наша Вкраїна сама…”.

Двадцятирічний автор журився недолею свого народу, прагнув змін і власною працею наближав їх, як міг. Літературними авторитетами для нього були попередники і сучасники в українській та російській літературах. Демократична спрямованість поезії Бориса Грінченка виявляється не тільки в її соціальній заангажованості.

Разом з Михайлом Старицьким, Іваном Франком, Павлом Грабовським Грінченко зробив, на переконання дослідника його творчості Анатолія Погрібного, ” внесок у розвиток своєрідної суворої естетики в українському письменстві кінця ХІХ ст. – естетики мужньої, наступальної, політично спрямованої поезії”. Ранній Грінченко наслідував Миколу Некрасова та Михайла Старицького, зрілий Грінченко прямував власним шляхом.

Борис Дмитрович усвідомлював роль перекладу рідною мовою здобутків світового мистецтва задля національного відродження. Знаючи кілька мов, він переклав українською твори “Вільгельм Тель” і “Марія Стюарт” Йоганна Фрідріха Шиллера, цикл “Північне море” Генріха Гейне, “Лісовий цар” і “Фауст” (не закінчив) Йоганна Вольфганга Гете, “Перед сходом сонця” і “Візник Геншель” Гергарта Гаупт – мана, “Серце” Едмондо де Амічіса, знаменитого італійського гуманіста. Його перу належать переклади творів Віктора Гюго, Даніеля Дефо, Генріка Ібсена.

До антології поетичного перекладу України-Русі “Тисячоліття” (1995), упорядкованої Михайлом Москаленком, Борис Грінченко увійшов як перекладач вірша “Чи йду майданами гучними” Олександра Пушкіна: “Чи йду майданами гучними, / Чи входжу я у людний храм, / Чи бенкетую з молодими, / А впину все нема думкам”.






“Кожнеє слово хай буде в нас діло!” (Борис Грінченко) – Борис Грінченко