Краєзнавство як метод активізації пізнавальної діяльності та розвитку креативних можливостей учнів

Воротня Тетяна Володимирівна, вчитель географії, історії Іванівської СЗШ І-ІІІст. , керівник туристсько – краєзнавчого гуртка “Джерело”.

Територія сучасного Межівського, та сусідніх з ним Покровського та Велико-Новоселівського районів знаходилась но території так званого Дикого Поля, що було окраїною Київської Русі а потім Польсько – Литовсткої держави. Сюди втікав гноблений люд з північних регіонів і оселявся на вільних землях в найбільш безпечних місцях: балках, глибоких ярах, берегах річок. Чоловіче населення таких поселень вливалося в ряди козацтва і після літніх військових походів, зборів та навчань військовим премудростям на зиму повертались в свої, так звані, зимівники, де їх чекали дружини та діти.

Під час існування козацької республіки – Гетьманщини, її територія була поділена на військово – територіальні одиниці – паланки. Наша територія була прикордонною зоною Самарської паланки і часто потерпала від набігів кримчаків. В 60-х – 70-х роках ХVІІІ ст.. ці землі були роздані військовій старшині з метою заселення та створення сторожових постів для попередження набігів татар. Про це свідчать офіційні дати заснування навколишніх сіл:

Слобода Іванівка 1777р.

Слобода Гаврилівка 1775р.

Слобода Кінські Роздори 1770р.

Слобода Велика Михайлівка 1776р.

Слобода Григорівка 1776р.

Слобода Покровска 1779р.

Через поселення Іванівка та Гаврилівка в давні часи проходив давній Муравський шлях та Чумацький шлях до Криму по сіль. Село Іванівка простягається вздовж річки Вовчої і на цьому її відрізку існувало чотири броди. Завдяки можливості переправитись через багатоводну в ті часи р. Вовчу в селі процвітала торгівля.

В селі Іванівці була книга “Історія Іванівки”, яка була написана гусиним пером тушшю на церковно – слов’янській мові дяком ОВЧАРОВИМ, який повідомляв, що в 1772 році із Запорізької Січі був посланий у цю місцевість відставний кошовий старшина ІВАН ЧИГИРИНЕЦЬ для охорони цих земель від татарської навали. На той час тут уже існувало поселення, яке виникло в 1763 році і називалось Благодать. Це був невеликий козацький зимівник, який знаходився між заростями терну на березі річки Вовчої.

ІВАН ЧИГИРИНЕЦЬ був родом з Полтавської губернії. Він приїхав сюди з охороною та козаками, вибрав собі місце для коша за яром, під горою, – там, де нині Іванівська середня загальноосвітня школа. В кінці городу, за течією, було побудовано курені для житла та для худоби, виставлені маяки, охорона, по горі на 4 – 5 км на ззахід і на схід від коша були насипані по дві високі могили на яких знаходились сигнальні пункти з хмизом та смолою. Там день і ніч вартували охоронці цих земель. На місці села Іванівка був густий непролазний чагарник понад річкою Вовчою.

Козаки зробили просіку через ліс по течії ( вона існує і нині). Нею ганяли худобу та коней до річки напувати

У 1775( 1769р.) році на хутір Чигиринця наскочили татари. Хутір спалили, зруйнували, а Чигиринець зі своїми козаками не в змозі був відбитися, тож вони повтікали до річки Вовчої, де й переждали напад, сидячи у воді і тримаючи в зубах трубки з очерету, щоб можна було дихати. Коли татари поїхали, то Чигиринець зі своїми козаками повернулися, а хутора – коша немає. Тому козаки поселились в уже існуючому поселенні на березі річки Вовчої – Благодать (територія сучасної І бригади).

Земля та ліси були вільні, первозданні, тож Чигиринцю доручили ці землі охороняти (декілька тисяч десятин). Іван Чигиринець почав вербувати селян з Харківської та Полтавської губерній. Вони почали прибувати сюди з сім’ями, з своїми волами, возами та різним майном. Чигиринець наділяв їм землю з розрахунку по 5 десятин і більше на кожного чоловіка, а на жінок землі не давали Село Іванівка почало забудовуватись у 1776 році, попід горою із заходу на схід, проти сонця, попід горою так, щоб захиститися від холодних північних вітрів, бо в той час хати будували з самої цегли, або з кирпичу з-під худоби, укривали соломою, очеретом, ще й нагортали будівлю землею, як землянки.

В 1776 році приїхав із міста Азова губернатор В. А. Чертков, який був зачарований гарною і багатою місцевістю Він наказав Волководському земському комісару заснувати тут державну військову слободу і підпорядкував населений пункт до Олександрівського повіту (нині Запоріжжя) Катеринославської губернії (нині Дніпропетровськ) Гаврилівської волості, бо в той час в Іванівці ще не було волості. В 1798 році була збудована дерев’яна церква, привезені піп та дяк. В 1820 році в церкву влучила блискавка і вона згоріла, а в 1840 році було збудовано церкву із каменю. Будувалася вона 10 років. Ту церкву назвали Покровська.

Стоїть вона й нині.. 14 жовтня в церкві справлялися престольні храми, варили обіди, наїжджало багато віруючих та попів, різали общинного бугая та проводили трапези, цілий день дзвонили дзвони. В церкві був великий хор півчих, були свої регенти, які керували хором. Молодь, яка одружувалася, обов’язково вінчалася в церкві. Якщо хтось був не вінчаним, то його вважали нехристом, а шлюб – незаконним.

Вінчалися обов’язково з півчими по християнському закону, який тоді існував.

Село Іванівка швидко забудовувалося, викорчовувався ліс понад Вовчою, займалися городи, садиби по десятині і більше, село було вільне від панщини. Називалося воно общиною, люди збиралися на сходки, де вирішувалися всі громадські справи.

В 1850 році була збудована перша школа, почали навчатися грамоті діти багатіїв. У школі було два вчителя та три класи. Пізніше стало чотири класи. Навчалися тільки російською мовою, бо українська мова була заборонена царським указом.

В школі також учив піп закону божому, учнів били лінійками, за вуха скубли, ставили навколішки на квасолю або на камінці. Учням давали для навчання книжки, зошити, ручки, чорнила, пера, дошки та грифелі. За навчання плати не брали, а платила община.

Селяни жили бідно. В одній хаті могла жити сім’я, в якій було 10 – 20 душ. Були такі сім’ї, де в одній хаті жило 24 душі.

В хати зазвичай була одна кімната, в якій знаходилася піч для опалення. Там варили їсти в глиняних горшках, топили соломою, дровами або кирпичем з кізяків. Повсякденною їжею були кулеші, каша гречана, галушки, затірка з борошна, борщ варили рідко, хліб пекли житній. Їсти сідали всією сім’єю з однієї глиняної або дерев’яної миски. Спали всі покотом на земляній долівці, підстеляючи солому, яку вкривали зверху самотканим рядном чи ліжником.

Вогонь добували кресалами: це яка-небудь залізяка та камінь – кремінь, зварять із полотна в гречанім попелі губки, прикладають, крешуть і отримують вогонь.

Займалися селяни хліборобством, сіяли яру пшеницю, ячмінь, жито, гречку, горох, квасолю, коноплю, кукурудзу та соняхи. Сіяли руками, орали землю дерев’яними сохами, пізніше плугами, волочили дерев’яними боронами, косили серпами, косами, увесь хліб в’язали в снопи, складали в копи, а потім все перевозили із поля додому, де молотили ціпами й віяли. Після збирання хліба мочили в річці коноплі, потім тіпали, мили, а як наставали холоди, пряли на прялках, намотували на веретена, потім ткали на верстатах. Баштанів в той час ще не було, вони з’явилися пізніше.

Садили картоплю, гарбузи, різну городину для своїх потреб. Розводили та випасали худобу (корів, волів, овець, свиней), різну птицю (курей, качок, гусей), а також вирощували гарних коней. Вовну з овець стригли, зсукували в нитки і ткали сукно на свитки та сіряки. Взимку до хати вносили малих ягнят, поросят, телят, щоб не померзли, а в літній час в хаті були малі курчата, каченята, гусенята.

Так раніше зберігали худобу та птицю.

Селяни самі виробляли з глини горшки, миски, глечики, вирізали дерев’яні ложки, ополоники та інше хатнє начиння. Багато селян займались чумакуванням – возили сухарі, сушену рибу та інший провіант російській армії під час російсько – кримської війни, зерно в морські порти на Азов та інші тоаври. В той час річка Вовча була велика, глибоководна, в ній водилося багато риби, селяни займалися рибною ловлею. Степи – багаті на дичину, а тому одним із занять було мисливство: ловили зайців собаками, які звалися хортами.

Вони доганяли зайців, давили їх і віддавали хазяїнові.

Були дуже релігійні: по неділях та в релігійні свята не працювали, бо то був великий гріх. Постилися в середу та в п’ятницю, не їли скоромного (м’яса, молока, сала). Ще були пости: сім тижнів Великого посту, потім Петрівка, Спасівка та Пилипівський. Таким чином, селяни більш ніж півроку постилися, бо було великим гріхом їсти скоромне, адже так проповідували попи та дяки, та й не було в селян чого їсти, бо для того, щоб прогодувати сім’ю, треба було добре працювати і платити великі податки за землю. Хоч селяни жили бідно, але ніколи не занепадали духом, любили пісні, танці, музику, вишивали гарні рушники, сорочки, збиралися на вечорниці, які називалися досвітки та ігрища.

Особливі гулянки були під час Різдвяних свят та на Масляну: запрягали коней в сани та каталися наввипередки.

Через багатоводну в ті часи Вовчу, були побудовані приватні мости. За проїзд через міст бралася плата, бо ті мости побудував один – Олексенко, другий – Дацун або, як тоді звали Перервишин. Також були побудовані містки по степу по балках, таких як балка Широка, Крута, Крутенька. Були викопані колодязі, або як тоді звали копанки. Були вирізані шляхи, які звалися косими: прямо з Іванівки на Демурину та на Межову.

Сполучення через річку Вовчу – по мостах селяни возили свій хліб на продаж аж у Маріуполь. А також селяни – бідняки ходили на заробітки в економію, де був поміщик Інчижик – грек (нині село Зелений Гай, Донецької обл..), а також до багатих тавричан у Новохатський хутір та до греків у Комар. Особливо багато жінок ходило на заробітки, так як у них не було землі і ні за що було жити.

У батраках як жінкам, так і чоловікам жилося не солодко, бо вони не знали ні вихідного, ні свята; спали в конюшнях біля худоби, ніколи не надівали чистого одягу, бо його не було: до худоби та великого господарства багача не потрібно гарно одягатись. Наймалися на строки – від Великодня до Покрови. А були такі, що весь свій вік у наймах проводили, там і помирали. Працювали за копійки. Наприклад, від зорі до зорі цілий день полоти – за це платили 15-20 копійок, ще й на своїх харчах, або цілий день скидає з косарки під час жнив – за це платили 50-80 копійок.

А якщо наймалися на строк, то в місяць платили по 3-5 карбованців.

Люди хворіли, часто були різні епідемії інфекційних захворювань (холера, висипний та черевний тиф, віспа). Лікарів не було, тож зверталися за допомогою до різних знахарок, ворожок, молільниць, які замолювали або зашіптували хвороби, але смертність була високою, особливо серед дітей. Жінки інколи народжували дітей в полі, без усякої лікарської допомоги.

Коли село заселилося, розбудувалося, сюди приїхали торговці – євреї, які збудували власну церкву – синагогу, де по суботах проходили релігійні служби.. Євреїв було 15 сімей. Вони побудували собі синагогу.

Наїхало багато ремісників: кравці та шевці (шили гарний одяг й взуття), бо іванівці любили ходити в гарних чоботях взимку, в той час як літом усі ходили босі; ковалі (лагодили брички, вози та інший реманент для сільського господарства), бондарі (робили дерев’яні діжки для засолювання городини), столярі (виготовляли різні вироби з дерева, збудували вітряки на горі). У Іванівці було 35 вітряків, які мололи селянське зерно. Крім цього, було в нашому селі три млина, які називалися паровими, бо працювали на генераторних двигунах, та олійниця.

Було в Іванівці шість єврейських та чотири приватних магазини (лавки), пивна, шинок. Всі товари були доступні для багатих покупців. В 1880 – 1900 роках почав продавати гас та каганці, сірники, раніше селяни світили, роблячи каганчики – “блимавки” з овечого лою або смальцю, поклавши в жир ганчірку з полотна.

Щороку проводилися ярмарки: один ярмарок на Зелені свята – на Трійцю, в червні і називався він столичним. Другий ярмарок був у Спасівку, тобто у серпні. На ярмарки приїжджало багато народу, торговців, крамарів.

На ярмарку були каруселі (як тоди звали – коники), де каталися по кругу верхи на конях. Були звіринці, де показували ведмедів та різних звірів; китайці – фокусники, борці; цигани, які торгували кіньми; баришники, які перепродували то коні, то худобу. Такі люди звалися прасолями.

Приїжджало багато купців та продавців із-за кордону. Були також пивнушки та балагани ( там відбувались циркові вистави). Ярмарки проходили на площі. Було багато товарів та різного краму, селяни самі пряли з коноплі пряжу, мотали на мотовила, рахували пряжу чесницями, пасмами.

Потім на вертушки мотали, на верстатах ткали полотно та рядна, які потім вибілювали біля річки і шили полотняні сорочки, штани та запаски, тобто спідниці. В тому і ходили.

Як настане осінь, то призивали молодих чоловіків в царську армію. Призовників називали рекрутами. Призов проходив в Покровці (нині районний чентр). Туди виїжджав старшина і коли комісія признавала, що годен до війська, такому рекруту на шию надівали хрестика зеленого кольору. Той рекрут, приїхавши додому, гуляв – пив з друзями по 2 – 3 тижні, доки його забирали до війська, де він мав служити вірою і правдою за царя і отєчество.

Служили в армії в 1840 – 1880 роках по 25 років, а пізніше по 10 років і по 5 років.

В 1882 році була побудована друга школа. Тут вже навчалося більше учнів. В школі були два вчителі на чотири класи, а також піп, який учив закону божого.

Учні перед заняттями ставали на молитву та всі разом співали молитву “Вірую”, а по закінченні уроків – “Отче наш”.

В 1892 році було побудовано приміщення волості, де нині Іванівська лікарняна амбулаторія. Село було розбито на 10 кварталів, виділено 10 соцьких, вибрано старосту, писаря та збірщика податей, а також в приміщенні волості був клуб або, як тоді звалося, зборня. Там інколи ставили спектаклі.

При волості працювала пошта, яка доставляла листи, газети та журнали, але газети та журнали виписували піп, учитель та писар, а неписьменні селяни ними не цікавилися.

В той час з’явився урядник, який був при повному озброєнні, носив шаблю, пістолет при шпорах, який наводив Порядок на селі. Як хто поб’ється або син не слухає батька, то забіяку чи неслуха приводили до волості, добре били та закидали в арештанську, яка була побудована біля волості. Соцькі ходили з великими ціпками, бо в той час в кожнім дворі було багато собак, по 3 – 5 та ще й не прив’язані. Часто траплялося рвали людей, а особливо дітей і за це не відповідали.

Так як населення Іванівки було велике, то община виділяла землю, на якій сіяли хліб та збирали його в примусовому порядку безкоштовно, примушували селян відбувати повинність, а зерно засипали в гамазеї, які були побудовані на горі.

Община мала землю, на якій сіяли хліб, а зерно засипали в гамазеї – це великі зерносховища, де вміщалося по 5 тисяч пудів зерна, а їх було два. Той хліб община позичала селянам під час частих неврожаїв. Земля була поділена на поля: одна поле було під толокою, або пасовищем, а три поля засівалося, тобто було чотирипілля.

На горі, біля гамазеїв, були і общинні бугаї сірої української породи, яких ганяли напувати до річки хоч які були сильні морози чи сніги. Земля для селян була і щастям, і багатством.

У селі був лікар, як тоді називали “хвершал”. Лікарем був незабутній Андрій Михайлович Лисенко, який був висланий із Білорусії за участь в революційному русі. Також була акушерка Домнікія Гаврилівна, яка багато допомагала нашим жінкам.

Лікарня була в селянській хаті біля волості. Був також ветеринарний пункт, де працював ветеринар Ларін, який багато допомагав у лікуванні коней та худоби селян.

В 1886 році через степ Іванівки було намічено будівництво залізної дороги. Коли будівельники розбили кілочки неподалік від села, то селяни вийшли з ціпками та прогнали їх з іванівських полів. перенесли на кінець степу, але іванівці все одно не дали будувати станцію Тоді будівельники побудували станцію на межі між іванівським та підгороднянським степом та й назвали станцію Межова

На початку 1900 – 1903 років була побудована церковно – приходська школа, де нині прийомна лікарні. В тій школі був учитель Яків Петрович Півторацький. Він набирав учнів за плату.

Туди йшли учнями діти багачів. Була відкрита бібліотека, яку відкрила за свої кошти Єлизавета Петрівна Андреяшенкова, яка теж була вислана в наше село із Петербурга за участь в революційному русі. У неї була гарна освіта той почала набирати учнів, які закінчили чотири класи і за два роки навчання в неї виходив учень з вищою освітою.

Звісно вона брала за це гроші. Немало людей з Іванівки стало лікарями, учителями, інженерами, навіть полководцями Радянської Армії.

На кінець ХІХ ст. в Іванівні було 2000 дворів і 9000 душ населення.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: Краєзнавство як метод активізації пізнавальної діяльності та розвитку креативних можливостей учнів