КСЕНЯ – БОРИС ГРІНЧЕНКО

Літературне читання 4 клас – О. В. Науменко – Генеза 2015

У КРАЇНІ ДИТИНСТВА

ЖАНРИ ПРОЗИ

Оповідання

БОРИС ГРІНЧЕНКО

Борис Грінченко (1863-1910) – видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч. Народився він на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту в небагатій сім’ї. Досить рано навчився читати й перечитав усе, що було в батьковій бібліотеці.

Під виливом прочитаного почав писати вірші.

Його дружба із селянськими дітьми залишила в душі незабутні враження. Не раз він чув про тяжке життя, бачив сльози сиріт, прислухався до народних казок і пісень, багато з яких пізніше зібрав і надрукував.

Для дітей Борис Грінченко писав оповідання, вірші, казки.

КСЕНЯ

(Уривок)

Давні-давні дитячі літа!

Тоді легше жилося, легше дихалося!.. Материне пестування й любов, піклування батькове, – трохи суворий, але добрий він був, – дитячі забавки, радощі й горе – все докупи злилося, поперепліталося, і мов малювання любе ясно-радісне, – так тії дитячі літа перед очима встають. Але визначніш од усього на цьому малюванні відрізняється одна кохана постать, така кохана й дорога, що, здається, дорожча вона мені над усе, над усе на світі, опріч одного тільки… Це ти, Ксеню, тая постать, – ти, довіку дорога й кохана моєму серцю.

Минули літа, минули радощі й люті муки, чимало час поруйнував і знищив у моїй душі, багато образів зникло з моєї пам’яті, а ти ніколи не зникнеш, ніколи… Та й тепер стоїш перед мене мов жива і така ж тиха, така ж люба…

(…)

– Василю, ходімо в ліс по ягоди!

– Ходімо!

Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки й поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:

– А ти наїлася?

А вона сміється з мене:

– Та я не їла, а ось квіточку нарвала. – І показує мені пучечок ягід.

-А вже час додому вертатися, – каже Ксеня.

– Чого там?

– Та мати будуть лаяти…

– Ой, лаяти! Ходімо далі!

І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трошки походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.

– Василю, що ж ми будемо робити? – спитала Ксеня.

– Треба стежки шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.

– Скоро? А тут є… вовки?.. – промовила Ксеня, і великі її очі розкрилися від страху ще дужче, а біле обличчя зробилося ще білішим.

– Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячися, хоч і сам щось не дуже себе спокійно почував. – Побіжимо краще назад! Ну!

Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала відставати.

– Василю, не кидай мене… Я боюся…

Я зупинився.

– Дай руку, побіжимо разом.

Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшися за коріння, попадали додолу. Повставали, дивимося навкруги – нема стежки.

Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли рубіж аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний.

Ми зрозуміли, що не туди йшли.

– Василю, що ж тепер робити?

– Будемо тут ночувати…

– У лісі?! А вовки?..

– Ну, там… – Я хотів сказати: “то дурниця”, але не зміг. Обом нам схотілося плакати. Усякі думки снувалися в голові. А що як справді вовки нападуть?..

Розі – рвуть! Ксеня притулилася до мене і вже плакала.

Так проминуло кілька хвилин.

Коло того місця, де ми стояли, був великий дубок. Я догадався, що робити.

– Ксеню, зліземо на цього дуба – тут не так страшно ночувати.

– Та я не злізу – високий.

– Дарма, я тебе підсаджу. Лізь спершу ти!

І я, скільки було в мене хлоп’ячої сили, став підсаджувати її на дубок. На наше щастя, перша гілка була не високо, і Ксеня вхопилася за неї. За нею поліз і я, та тільки виліз на гілку, щось як крикне жалібно та голосно, аж по всьому лісі розітнулося. Я ввесь похолов.

Дивлюся, вилетіла з лісу велика сова. Щось тріпалось, пищало у неї в кігтях. Вона кілька разів нечутно махнула своїми м’якими крилами і сховалася в темряві.

Увесь трясучися з переляку, я поліз вище і сів на гілці біля Ксені. Чую, вона шепоче мені:

– Василю, що то таке?

– Нічого, то сова піймала пташку.

-Страшно, Василю!..

Сидимо, мовчимо. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо – на небі, під зрубом, щось зайнялося.

– Що воно? – шепоче Ксеня.

– Не знаю: може, горить де, – так проміття1 на небі від пожежі.

1 Промі́ття – заграва, відблиск на небі яскравого світла, пожежі, вогнів.

Ще трошки посиділи – палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття. Більше, більше…

– Та це ж місяць! – зрадівши, кажу я Ксені. – Тепер добре буде.

– А що хіба?

– Та видніше, а то, бач, як темно.

Місяць потроху вийшов, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги м’якого світу.

Веселіше немов зробилося.

– Ксеню, про що ти думаєш?

– Так…

– А в мене думка про те, що нас, мабуть, шукатимуть.

-Хто?

– Татко мій.

“А що як справді не знайдуть?” – промайнуло в голові. Мені знову схотілося плакати. Тільки не заплакав: страшно та й сором Ксені було.

Сидимо, мовчимо… Минула година, друга…

Господи! Ми обоє здригнулися: тріщання, гук по всьому лісі… Що це?

Вовки? Може, ведмідь навіть? Ох, страшно, страшно!..

Чую, Ксеня вчепилася за мене, тремтить уся. А ревіння чи гукання ще більше, ще дужче щось ламається, тріщить. Ox!

Це ж, мабуть, лісовик…

-Агов!.. Василю-у-у!

– Чуєш? Немов кличуть, – шепоче Ксеня.

– Цить!

Знов:

– Василю! – Так це ж кличуть, їй-бо кличуть! Ще трохи підождав, послухав… Батьків голос зовсім добре чути.

Знайшли, знайшли! Ми так зрадити, що трохи не попадали з дерева.

За кілька хвилин батько вів нас обох за руки з лісу.

– Прочитай уважно початок оповідання. Копи відбувалася описана подія?

– Хто згадує про своє дитинство?

– Хто для оповідача залишив у пам’яті найглибший слід? Назви імена персонажів твору.

– Прочитай описаний випадок із життя дітей. Назви слова, якими передано їхні переживання, почуття. Простеж, як вони змінюються.

– Прочитайте розмову дітей в особах.

Для героя твору Ксеня залишилася лише в згадках. Між ними були гарні, товариські стосунки. Хоч ровесники, як буває, дражнили їх, і Василькові доводилося захищатися.

Але дружба міцніла.

Жили воші в різних умовах: Ксеня – без мами й доброго слова до неї вдома, Василько – у дружній родині. Тож дружба дівчинку зігрівала й давала силу жити. Що трапилося далі, ти дізнаєшся, прочитавши твір до кінця.