Ліричне “я” Анни Ахматової
Меня, как реку, Суровая эпоха повернула… А. Ахматова Великий російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. Уній усе було значуще – і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в’язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей.
Уже перш;: її книга, “Вечір”, що вийшла накладом триста екземплярів у 1912 році, свідчила про те, що в російській літературі з’явився новий майстер із напрочуд чистим голосом, глибока інтимність якого підсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова чуйно відгукувалася на ті грізні події, якими було переповнене XX століття, – Перша світова війна, революція, суворі тридцяті, “сорокові фатальні”. У 1917 році Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії.
Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить у собі сили сподіватися на духовне відродження народу. Тому вона мала повне право написати: Все расхищено, предано, продано, Черной смерти мелькало крыло, Все голодной тоскою изглодано, Отчего же нам стало светло? У 30-ті роки Ахматова створює свій “Реквієм” – духовний пам’ятник мільйонам замучених у таборах, що залишилися без близьких.
Вона оплакує свій народ, покоління людей, що “ни единого удара не отклонили от себя”. Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми: Перед этим горем гнутся горы, Не течет великая река, Но крепки тюремные затворы, А за ними “каторжные норы” И смертельная тоска. Для кого-то веет ветер свежий, Для кого-то нежится закат – Мы не знаем, мы повсюду те же, Слышим лишь ключей постылый скрежет Да шаги тяжелые солдат. Коли на нашу землю прийшло велике лихо, велика війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву: Мы знаем, что ныне стоит на весах И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах, И мужество нас не покинет. (“Мужество”) Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943-1945 роках вона створює цикл “Північні елегії”, у яких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і “речовий” світ навколо себе, чути музику і птахів: У меня не выяснены счеты С пламенем, и ветром, и водой… Оттого-то вдруг мои дремоты Вдруг такие распахнут ворота И ведут за утренней звездой. (“Многое, еще, наверно, хочет…”) Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам’яттю про кохання, яке пішло.
Поет, “научивший женщин говорить”, зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі “Таємниці ремесла” Ахматова написала: Не должен быть очень несчастным И, главное, скрытным. О нет! – Чтоб быть современнику ясным, Весь настежь распахнут поэт.
Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного “я”. І в цьому – простота і велич її лірики.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)Твір на тему: Ліричне “я” Анни Ахматової
Ліричне “я” Анни Ахматової