Ліричним суб’єкт

Ліричним суб’єкт (лат. subjectum – підкладене) – уявна особа (синонім героя ліричного), яка висловлюється в ліричному творі і через нього виражає свої переживання, переконання, а водночас визначається цим твором. На відміну від автора, який побутує незалежно від слів, Л. с. – текстова конструкція “нової” поетичної реальності, спричинених актів мовлення, які здійснюються в ліричному монолозі, і виражених, переданих ними значень. У вірші М. Семенка “Поет’7 слова “Я про тихі тіні співаю / і про боязну в серці гру” належать Л. с. який, на відміну від ліричного героя, у цьому творі виконує роль адресата та адресанта, конкретизує певну творчу постать і водночас при проголошенні власного індивідуального “Я”, потенційно, як узагальнений образ, стосується інших митців; визначає сутність і сенс їхньої творчості.

Образ Л. с. твориться не тільки значеннями висловлених ним слів і фраз, але також згаданими екстремами, які відбивають емоційний стан суб’єкта, його ставлення до себе і до навколишнього світу, разом з тим й оцінну позицію. У ліриці суб’єкт постає центром висловлювання, і згаданий у ньому чи за його допомогою зовнішній і внутрішній світ з’являється через його суб’єктивне сприйняття. Це відрізняє Л. с. як від наратора, який достосовує свої висловлювання до незалежної від нього дійсності, так і від дійової особи в драмі, змушеної своєю мовою творити для себе ситуацію у середовищі, впливаючи на нього. Хоча Л. с. – текстова конструкція і часто фіктивна постать, та все ж він може залишатися в тісному зв’язку з реальним автором і бути його porte-parole. Одначе це залежить від конкретного твору і від літературної умовності, яка спричиняє характер відношень між реальним автором і тим суб’єктом.

Романтизм і експресіонізм розуміли Л. с. як безпосереднього виразника переживань і переконань автора, натомість інші стилі, такі як символізм, неоромантизм чи деякі течії поетичного авангарду трактували вірш як самодостатній твір, незалежний своїм побутуванням і властивостями від реального автора та його біографії. Л. с. може дистанційно виступати спричинником актів мови і актів психічних (“Я хочу кожний день все слів нових”, М. Семенко), приховуватися в описі (“Сміються, плачуть солов’ї /1 б’ють піснями в груди”, – О. Олесь), або поставати у ставленні до іншої особи (“О панно Інно…”, – П. Тичина). Інколи той суб’єкт виступає в займенниковій формі “Ми”, як виразник збірних почуттів і прагнень (“Здається, я і є, і мов мене немає, / то “я” моє злилось з народу “ми” дзвінким”, – В. Сосюра). Така форма характерна для патріотичної, релігійної і революційної лірики – для ситуацій, в яких особа підкреслює свою належність до спільноти.