|  | 

ЛОСЬ – Євген Гуцало

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

КРАСА РІДНОГО КРАЮ

Євген гуцало

ЛОСЬ

Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках.

Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя.

Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.

Лось був старий і бувалий самець, він уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із свого лежбища, а потім побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь острахом, хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки1 пари. Лось поминув ялинник, потім байрак2, і коли опинився серед примарно млявого світла, яке випромінювали стовбури берез, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним.

Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до тієї галяви, на якій любив найчастіше бувати.

Поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викрутилася край осичняка, трохи на згірку3. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до половини. Тепер поляна була пустельна, як і все навколо; лось завмер, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе, – якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так він стояв, а навкруги розвиднялося, світліло, виразніше малювались осики, повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ставала спокійною й осмисленою, в ній уже не було того страху, що донедавна.

Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями забронзовіли4 верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появився ніжно-золотавий блиск.

Ще трохи постоявши, він побачив біло-рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба, – і гойднув розлогими рогами, – так, наче вітав його.

Проте, коли йшов до річки, раптом йому знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше5 озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя6, він був просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка ледь протоптана – по ній почали ходити не так давно, – і лось принюхувався, чи не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Але потім тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь – ямки од заячих ніг.

Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки однокінь7, ось вихопились на маківку8 – та й спливли по той бік…

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягнута тремткими скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи доторкнутися губами до осклілого9 блакитного шумовиння, його ніздрі затремтіли в передчутті холодної води, – і цієї миті річка під ним затріщала.

Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано10 відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Ще раз конвульсивно здригнувся тілом, вкладаючи всю силу і весь відчай у той рух, але провалився ще глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. На мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову тріснула під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді.

Він ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров’янистим смутком11, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але вдалося однією ногою, – друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна.

Вода в ополонці закров’янилась, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою.

Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до нього – саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї…

Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти його під лід. Лось, розуміючи це, намагався поводитись обачно12, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.

Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня смирна13 конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда.

Вони охопили зором ріку14, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Вони й не зразу зауважили15 ополонку, бо була майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.

– Собака купається,- сказав менший брат.

Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу ж подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб скупатись?

– Де? А-а.. – Пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги. – То лось…

Вони ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на місці й обмірковували, як той лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов вперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє16 брат.

… Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти. Усе нижче осідав у воду, і роги похитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменів із них увсібіч.

Спершу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла17. Він узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах і по боках. Лось не боявся людей.

Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу час од часу пробігали дрижаки18, ніби йому було дуже морозко або ж знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, він спочатку нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою19, і тепер поводився смирно, вже не кидався, а тільки чекав.

Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед.

Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:

– Ти теж хочеш провалитись?!

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига – зрадлива, не зважить і на те, що вони рятівники.

Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався і, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою – ого, який великий, – і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись.

Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались.

Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Він зітхнув на повні груди, пирхнув – та й подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувато ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, він вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблястому серпанку20, й дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав21 до лісу.

Гніда конячина з непорозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами22.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще продовжував бігти вперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось.

Обидва думали, що не встигнуть вони добігги, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, – проте лось не вставав. Він лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що він може потонути.

На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті поприлипав сніг. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький23 кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, вкрившись листям.

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми. Він, мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись.

На губах у нього запеклась біла смага, – мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.

– Га? – обізвався дядько. – Ну як?..

Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, воно бралося то темними, то світлими спалахами.

Діти нічого не сказали – вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ще ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.

– У-ух, – видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й ногою ткнув між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити24 тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги25.

– Це з заповідника, – нарешті обізвався молодший підберезник.

– Заповідник далеко звідси, – відповів дядько. – Сюди з заповідника лосі не бігають.

– Це з заповідника, – знову повторив менший. Дядько почав гніватись:

– А вам яке діло?

– Ми його з води вирятували, – сказав старший брат і ненависним поглядом уп’явся в дядькове обличчя.

– О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.

– Ми його врятували, – знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.

– Ану замовчіть мені, – ще дужче розгнівався дядько, – бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.

– І роги вам віддам, – крикнув услід дядько.

Вони й не обернулися, тільки наддали ходи26.

– Роги віддам! – ще гукнув дядько.

Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Він спочатку повільно ступив один крок, другий,- а потім і побіг навздогінці.

– Роги віддам! – кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.

Шпичак давно вистежував того лося, – він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку27, тільки посміювався, коли вони взялися визволяти його з ополонки. Він не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти – вперті й невідступні… Тепер треба було думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні, – в цьому він не сумнівався. Але куди ти його подінеш?

Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці – далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити – ні хвилі не вагався б.

Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підняв голову, звівся на свої стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як він іще недавно біг, поки дороги йому не перетнула куля.

Проте лось і не ворухнувся. Він припав до землі, всім своїм великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а його роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям28, але роги й не сколихнулися.

1 Стьожка – вузький потік, стумінь. 2 Байрак – яр, порослий лісом, чагарником. 3 На згірку – на пагорбку. 4 Забронзовіли – набули кольору бронзи (золотисто-коричневого).

5 Сторожкіше – обережніше. 6 Залужжя – місце за лугом. 7 Санки однокінь – санки, запряжені одним конем.

8 Маківка – верхівка. 9 Осклілий – схожий на скло. 10 Вжахано – перелякано.

11 Очі набрякали смутком – очі наповнювалися сумом.

12 Обачно – обережно. 13 Смирний – спокійний. 14 Охопити зором ріку – побачити ріку. 15 Зауважити – побачити. 16 Наспіти – надійти.

17 Не закуняла – тут: почала рухатися. 18 Пробігали дрижаки – лось тремтів. 19 Тяма – розум. 20 Серпанок – сяйво. 21 Почвалав – пішов помалу.

22 Стригти вухами – ворушити вухами. 23 Чудернацький – дивний. 24 Прогавити – пропустити щось через неуважність. 25 Звестися на ноги – піднятися, стати на ноги.

26 Наддати ходи – піти швидше. 27 Виямок – невелика яма.

28 Бадилля – сухі стебла.

Хто? Що? Коли? Чому?

Як?

1. Що стривожило старого лося? 2. Що сталося з лосем на річці?

3. Хто прийшов лосеві на допомогу? 4. Як хлопці врятували лося?

5. Чий постріл пролунав на березі? 6. Як поводилися хлопці? 7. Що пообіцяв хлопцям дядько Шпичак? 8. Чому браконьєр почав хвилюватися?

9. Як закінчується оповідання?

ВПРАВИ і ЗАВДАННЯ

І. Поясніть значення виразів:

1. Лось звівся. 2. Струмінь вітру доносив запах річкової криги. 3. Тріщання пробудило в нього неясний страх.

4. … а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. 5. Але старший брат був розсудливий і уважний. 6. Очі засвітились тямою.

II. Продовжіть речення:

1. Схоже відчуття уже приходило до нього – саме тоді… 2. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав… 3. Обидва брати й не думали про те, що весняна крига…

4. Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, тому… 5. Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати…

III. Поставте у реченнях всі дієслова у минулому часі:

Лось уже давно живе у заповіднику. Навесні поляна вкривається білими квітами. Радість на його обличчі змагається з настороженістю, воно береться то темними, то світлими спалахами.

Обидва брати й не думають про те, що весняна крига – зрадлива.

IV. Складіть діалог про історію лося, вживаючи слова:

А) порятунок, лід, річка, тріщати, діти;

Б) рушити, кінь, сани, побачити, вирішити, постріл, дядько Шпичак, сльози.




Твір на тему: ЛОСЬ – Євген Гуцало




ЛОСЬ – Євген Гуцало
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email