Людська доля та любов до рідної землі у творчості Андрія Малишка

Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою Берегти. А. Малишко Андрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а духовний материк, що виховав його як людину і поета й увічнився в його художньому слові:

Пам’ятаєш? У камені, в колії добрій, Чи літо, чи осінь Або дощик-пороша, Простеляла для мене далекий обрій, Дорого під яворами. Моя найдорожча. Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню.

В річищі українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності – незрадливу й нерозчинну спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття.

Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини нас землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили; постійно та послідовно прагне митець впровадити її у дійсність, утвердити належною шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності та живої для Малишка народної моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою Ласкою, – це ключ до розуміння всієї творчості поета.

Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу – і щирому пориву народу, що завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості “в ім’я” світлого майбутнього, що дозволяла “вождю всіх часів і народів” робити з тієї особистості, що заманеться.

Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду; гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусела поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:

Не смійтесь, я теж на бусла схожий Такою ж любов’ю до отчого дому. До кращих поетичних книг української літературі війни належать збірки Малишка “Україна моя!”, “Битва”, “Ярославна”. Людина, якою вона, насправді є, з усіма своїми болями і радощами, круто вимішаним земним “я” була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра і драматизму в образі кашовара з однойменного вірша.

Скінчилася, його роль на ВІЙНІ, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти і виконати належне. Це – головне, а решта – маршал ти був чи їздовий – небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті ж, що і рік, і століття тому.

Решта – важить небагато.

Кожний вірш циклу “Україно моя!” звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, “польова моя мрійниця”, “крапля у сонці з весла”, де згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.

Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв’язок із землею, яку доводиться лишати: “я дививсь – і німів, і прощавсь – і прощатись не міг”. Та ось у голосі Вітчизни він чує ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:

Буду дихати, падать, рости й воювати до жаги Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є. Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє – переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі, Які ми з тобою ще будем багаті – Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою – люттю при спаленій хаті… Простіть, якщо словом кого запечалю, Далекі мої, дорогі, помарніли! В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.

У книгах “Дорога під яворами”, “Рута”, “Серпень душі моєї” звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:

У круглястім беретику, Лиш похилений трохи, Мій малий амулетику На краєчку епохи. (“Соняшник”) Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, – гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, – долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це – неосяжний світ, поділений між “мною, тобою і кимось третім”, поділений і неділимий.