“Марiя” Уласа Самчука – роман-документ про геноцид українського народу (ІІІ варіант)
Мабуть, немає більше жодної країни, в історії якої було б стільки “білих” плям, що лякають своєю жахливою чорнотою, скільки маємо їх в історії України. Одним з таких невідомих фактів нашої історії був голодомор 1932-33 років. Радянська історія старанно приховувала, а потім заперечувала факт голодомору – історичного страждання української нації, що був відомий всьому світові.
Тому й не дивно, що роман Уласа Самчука “Марія”, в якому правдиво відображені реальні події того жахливого часу, який, до речі, був написаний ще в 1933 році, коли була жива пам’ять про страшну біду, що спіткала наш народ, був заборонений майже шістдесят років і вийшов друком в Україні лише в 1991 році. Цей твір став першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував небачений злочин проти цілого народу. Правда про ті жахливі часи висловлена Уласом Самчуком щирим співчуттям до людей, життя яких було жорстоко поламане. Усталене, розмірене розумними традиціями і працею, життя людей праці було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла нова влада. Не знавши хліборобської справи, ніколи не працювавши, представники нової влади почали керувати тими, що з молоком матері впивали в себе любов до землі і вміння працювати.
Автор подає яскравий портрет представників нової влади, що керували на селі: “на возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі, волохаті груди, немиті лиця, чорні, брудні руки…” – дикі варвари, руки яких були брудними вже з самого початку. Виконуючи план радянської влади, вони спочатку “…рвали, розкидали і топтали (покоси) кіньми…”, потім вимагали від України “хлєба”, вивозили його і встановлювали кордони між Росією і Україною, щоб хліб не повернувся до тих, хто своїм потом поливав його.
А потім те зерно, що не вивезли, звалили в зернопункти, що ще зовсім недавно були церквами, а то й просто кинули під відкритим небом, під нещадними дощами і палким сонцем, де воно проростало і цвіло. І від цього зерна відганяли тих, хто його ростив, тих, хто просто хотів їсти, тих, чиї діти вмирали від голоду. А в той час, коли люди мерли від голоду, в хатах у таких, як Максим Перепутька, було гамірно, ситно й весело. І не брало їх за душу, що їхні батьки, брати й сестри вмирають через таких, як вони. І не лякало їх рідне село, що завмерло у зловісній тиші, в якій ні собака, ні птах не озивалися, бо їх вже поїли люди, намагаючись врятуватися. Але її плани радянської влади не входила велика кількість українців, тому вона “допомагала” тим, хто не хотів помирати, хто боровся зі смертю. А потім звинуватила в усьому сільських трудівників.
Правдивим відтворенням подій, співчуттям, що пронизує кожен рядок роману, трагічною і страшною кінцівкою Улас Самчук засуджує політику радянської влади, що спланувала жорстоке винищення українського народу, надто свідомого, тому непотрібного.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)Твір на тему: “Марiя” Уласа Самчука – роман-документ про геноцид українського народу (ІІІ варіант)
“Марiя” Уласа Самчука – роман-документ про геноцид українського народу (ІІІ варіант)