|  | 

МАРУСЯ ЧУРАЙ – ЛІНА КОСТЕНКО – ЛІТЕРАТУРА XX ст

11 клас

ЛІТЕРАТУРА XX ст.

ЛІНА КОСТЕНКО

МАРУСЯ ЧУРАЙ

Історичний роман у віршах (Скорочено)

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

РОЗДІЛ І

Влітку 1658року Полтава вгоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.

Плавились бані дерев’яних церков.

Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.

І довго ще літав над руїнами магістрату

Легенький попіл

Спалених паперів –

Всіх отих книг міських Полтавських,

Де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень

Про неї,

Що книги міські Полтавські “през войну,

Под час рабованя города,

Огнем спалені”?

А що, якби знайшлася хоч одна –

В монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі –

Неопалима – наче купина?

І ми б читали старовинний том,

Де писар вивів гусячим пером,

Що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,

Перед Мартином Пушкарем, полковником,

В присутності Семена Горбаня,

Що був на той час війтом у Полтаві,

Перед суддею, Богом і людьми

Чурай Маруся – на підсудній лаві,

І пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами,

І всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

Пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

Суду такі промовила б слова:

– Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам

На Марусю,

Що вона, забувши страх Божий,

Отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

На здоровлі перед тим не скорбівши,

През отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням,

Кажу і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

Тоді суддя суворо запитав,

– коли, чого і для якой причини

Таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

Усправедливлень жодних не дала,

Тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тоді громада загула прелюто:

– Вона ж свій злочин визнала прилюдно!

Бо, як до Гриця, мертвого, припала,

Казала все – як зілля те копала,

Як полоскала, як його варила

І як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила,

На себе кари Божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла!

А потім враз – неначе заніміла…

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,

Що Гриць умер, отруєний, в четвер,

Предать землі звеліли до неділі,

Прийнявши справу криміналітер.

Убивницю ж, Марусю, до розправи

Скріпить в’язеням города Полтави.

Бобренчиха ж, та зацна удова,

Нехай на Бога в горі упова

Та настановить свідків, віри годних,

Не підозренних у проступствах жодних.

Аби по правді свідчили про злочин,

Що тут убивці іншого нема,

Бо то не є ще доказ остаточний,

Якщо підсудна визнала сама. (…)

Горбань сказав, що й сумніву нема.

Звичайно, вбивство. Та іще й нецнота.

Він, як Горбань, вважає зокрема:

Їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,

Що дьогтю він мав, справді, предостатньо,

Оскільки він, як виявилось потім,

“з комори мєской потай дьоготь крав”,

За що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.

І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному

Уже аж на полковника Жученка

Устиг іще й “крамулку” довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так.

Не шануватись дівчині негоже.

Але ж і з Гриця добрий був лайдак.

Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття

І що там мовить злість тисячоуста,

– не хто ж, а він звів дівчину з пуття.

І то була любов, а не розпуста.

Тоді вдова Бобренчиха озвалась:

– Та вуха ж в’януть на таку ложу!

– Вона сама Грицькові нав’язалась.

– В який би спосіб?

– Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,

Якраз на самий сонцеповорот.

Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,

Він як сказився, геть одбивсь од рук. (…)

Він перестав ходить на вечорниці,

Не зачіпав дівчат і молодиць.

А все ходив до тої чарівниці,

Недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.

Пора кебету мати на плечах.

Я вже й варила зілля полинове,

Щоб мій Грицько від туги не зачах.

А він – весь там! Якраз перед походом

Не спалося мені, як на біду.

Грицько устав та шась поза городом.

А я тихенько назирці іду. (…)

Коли щось манячить од Чураїв,

Туди, в осокори.

А вечір темний. Хмари як повісма,

Гора шумить… Було перед дощем.

Вона ж на шиї так йому й повисла! –

То я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно.

Мартин Пушкар бровою ворухнув:

– Вчинили ви, сказати б, нестатечно.

Який вас біс на тоє подоткнув?

– У мене син одинчичок, панове,

І запечалля на душі одне,

Одна у серці шпичечка тернова, –

Не дай же Бог, у прийми дремене!

Ну, добре, як воно вам ув охоту,

То діло ваше, хоч воно і гріх.

Ви, мати, знавши отаку нецноту,

Чого тоді ж не розлучили їх?

– Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, як чернець, скоромився мирським?

Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,

Котра тягалась бозна-де і з ким! (…)

Загомоніли люди, закивали, –

Що там казати, всі парубкували.

І всім усе зробилося ясне,

Хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,

І сказала так:

– Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

А добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.

Он сидить писар, Туранський Ілияш.

Хай він мої сльози запише.

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа – то тихе море сліз.

Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати

Моє смутне, зацьковане дитя?

Чи ж вигадає суд і магістрати

Страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном, одного прошу:

У мою дитину

Не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,

Сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,

Прийняв присягу Шибилист Яким.

– Даруйте… я… незвичка промовляти…

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

І Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

Коли Грицька на цвинтар повезли.

Чи рвала мати так на собі коси,

Як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син,

І досі, у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

Та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала –

За курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:

Сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

І розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

І Чураївна стала на порі,

То полюбилась хлопцеві Маруся, –

Могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка, –

Про це в суді, можливо б, і не слід, –

Але ж Маруся так його чекала,

Такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

Ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

Що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в Бога

І продавати душу сатані.

– Хай Бог почує сльози удовині! –

Бобренчиха зайшлася від ридань.

– Панове суд! Я вірю цій людині, –

Сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

– А чим довір’я ваше обгрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

– У мене, пане, слово не куповане,

І я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

То хай мені подивиться у вічі.

– Панове!

До Мартина Пушкаря

Тут посланець прибув із Січі. (…)

Посланець від кошового отамана запорожців із листом передав наказ Мартинові Пушкарю вирушати зі своїм полком на допомогу Богданові Хмельницькому. Доки Пушкар читав листа, козак з’ясував, кого і за що судять, після чого схвильовано промовив:

Ця дівчина… Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон, –

Не з боку вбивства, а із боку зради?

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

Державу – злочин, а людину – можна?!

Судця сказав: – Знаскока тут не мона.

Тут, запорожче, треба Соломона.

Козак сказав: – Замудрувались ви.

Тут треба тільки серця й голови.

Тоді у вряді почалась незгода.

Той каже так, а той іще інак.

Лесько сказав: – Кого в цім ділі шкода,

Так це Івана Іскру. То – козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай Боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.

У свідки більш ніхто не зголосився.

Суддя пождав, щоб гамір трохи змовк.

Полковник встав, в судді перепросився,

Бо мав на Білу готувати полк. (…)

Суддя сказав:

– Закони судочинства

Вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

Не множились промежду християн,

Ми мусим вбивцю засудить до страти,

Як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб – як її карати –

Предметом спору може бути тут.

Що скажуть ранці, лавники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? –

Підвівся Іскра, полковий обозний,

Син Остряниці Якова, Іван. (…)

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, –

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

Хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться – Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні,

Горбань сказав:

– Причому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

Що свідок цей – особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

Дали сказати слово їй останнє,

– чи має серця внутрішню гризоту і

Чи пред тим, як вирок наш почути,

Зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила.

І милосердя в права не просила.

(…) тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись на свідоцтва голі,

В такий-то спосіб справа була рішена,

Що мав бути карана на горлі,

На шибениці, значиться, обвісшена (…)

ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

РОЗДІЛ II

Полтавський полк на зорі вирушає в похід боронити волю свого народу.

СПОВІДЬ

РОЗДІЛ ІІІ

…Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

Іти туди, куди мене ведуть, –

Аби одбути, все уже одбути, –

І щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні? (…)

Маруся перебуває у в’язниці, вона згадує дитинство, батьків, родинні стосунки; дитинство Гриця, його батьків і їхні сімейні стосунки; далі постає історія кохання Марусі й Гриця і його зрада з Галею Вишняківною.

А я чуток недочувала,

Втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

Щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні, –

Моя любов, прогіркла й перестояна,

Вже скоро душу випалить мені.

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій.

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

А тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:

– Є ж лицарі у нашому краю!

О Боже мій, на кого ж ти, на кого з

Багнітувала молодість свою?!

…Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча, –

Нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

– А може, хтозна, може, так і треба.

Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

А в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

Він просто вміє взяти запівдарма.

Він посідає греблі і поля,

У церкву ходить майже щосуботи.

Хто – за Богдана, хто – за короля.

А він – за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

Він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар. Мій батько так не вмів.

Він знав одне – боротись до загину.

А цей примружить плетиво повік,

Все розміркує, зважить, не погребує.

Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба –

У всіх оцих скорботах і печалях,

У всіх оцих одвічних колотнечах –

І чураївські голови на палях,

І вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А Бог на небі долю нам вершив.

…Вони жили далеко, за Розкатом.

Од нас іти проз Задихальний Яр.

У них криниця під дашком лускатим

І добра хата вікнами в базар.

Дощі наллють під хатою калюжу, –

Стоять хороми при мілкій воді.

А в тій калюжі плавають проз ружі

Роменські гуси, наче лебеді.

А господиня пишна і огрядна.

А Галя трусить килими та рядна.

Одна статура в матері і в доньки –

Обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,

Коса білява, куца і товста.

Як реп’яшки, зелені оченята і

Пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушок.

Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, –

Гостренькі зуби – чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

Очима стрельне і туди, й сюди,

У чобітках із мідними підківками,

Зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям – придане горою,

Комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

А зверху Галя котить гарбузи…

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові, –

До печі і до городу, до коней і до свиней,

І до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

Щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

А жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так – прикалабок раю.

У неї – на двох глупоти, у нього – розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

Зате як прийде додому, – для жінки він цар і Бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився – і все.

Так дай же вам Боже щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

Ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. (…)

Наприкінці розділу (він найбільший у творі, центральний) Марусю виво­дять на страту.

ГІНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

РОЗДІЛ IV

Іван Іскра мчить до гетьмана Богдана Хмельницького, щоб сповістити про суд над Марусею. Гетьман своїм універсалом скасовує смертний вирок Марусі.

СТРАТА

РОЗДІЛ V

Марусю виводять на площу для страти, де зібралася чи не вся Полтава, люди по-різному висловлюються щодо Марусиної трагедії. Іван Іскра врива­ється на площу в останній момент перед стратою з добутим універсалом, у якому сказано скасувати вирок через пісенний талант Марусі та її батька-героя Гордія, якого як оборонця України було покарано у Варшаві.

ПРОЩА

РОЗДІЛ VI

Маруся вирушає на прощу до Києва і по дорозі знайомиться з мандрів­ним дяком-філософом, який розповідає їй про Якова Остряницю, Северина Наливайка та Ярему Вишневецького. Маруся глибоко осмислює історію України з розповідей дяка та побачених у дорозі картин зруйнованої Бать­ківщини.

ДІДОВА БАЛКА

РОЗДІЛ VII

Іван Іскра відвідує старого запорожця, колись визволеного з двадцяти­літньої турецької неволі, який оселився під Полтавою й займається різь­бярством. Іван попереджає діда про наступ ворожих військ, але той вирішив не покидати свою домівку.

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

РОЗДІЛ VIII

Брами Полтави зачинені, гармати націлені на ворога. Полтава мужньо тримається в польській облозі вже четвертий тиждень. Іван Іскра відвідує самотню Марусю (ії мати померла) і пропонує одружитися. Маруся відмовляє парубкові.

ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

РОЗДІЛ IX

Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, чекає свого кінця. Облогу знято й місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата – пісню “Ой не ходи, Грицю”.




МАРУСЯ ЧУРАЙ – ЛІНА КОСТЕНКО – ЛІТЕРАТУРА XX ст
Обратная связь: Email