“Моя душа запрагла неба” (Василь Стус) – Василь Стус (1938-1985)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

Василь Стус (1938-1985)

“Моя душа запрагла неба” (Василь Стус)

Духовність і гуманізм, стоїцизм і екзистенціалізм – важливі риси лірики Василя Стуса, що визначають його художній світ. Так, поезія “Крізь сотні сумнівів я йду до тебе” – своєрідна поетична декларація митця. Він перебуває в стані екзис – тенційного вибору, у пошуках світла, добра і краси, загалом справедливості. Ліричний герой звертається до “добра і правди віку”, зізнається у своїх духовно-етичних домаганнях правди, хоча на його шляху виникає “сто зневір”.

Попри всі хитання і перешкоди, він вибирає духовну висоту, що символізує небо: “Моя душа, запрагла неба, / в буремнім леті держить путь на стовп / високого вогню, що осіянний / одним твоїм бажанням”. Як колись у поетів-романтиків, душа героя Стуса поривається в незвідані світи, в екзистенційну свободу, “туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж поза смертні хлані людських дерзань”. “Щовб” – це шпиль гори, що символізує височінь духовних прагнень героя. Він намірився не зійти з обраного шляху добра і правди, а тому каже собі: “не спиняйся, йди. / То – шлях правдивий.

Ти – його предтеча”. В цьому виявляється стоїцизм ліричного героя Стуса.

Стоїцизм (грец. – stikos – портик в Афінах, де була школа стоїків) – одна із течій філософії в добу античності. Стоїки ставили мету: досягти душевного спокою, духовної незворушності, бути мужніми і стійкими під час життєвих випробувань. Стоїцизм – основна риса ліричного героя Василя Стуса. Ідея стоїцизму, подолання страху перед смертю і випробуваннями долі проймає вірш “Господи, гніву пречистого”.

Ліричний герой просить Бога допомогти йому вистояти у тяжких фізичних і душевних випробуваннях.

Микола Стороженко. Син Божий

За жанром твір – медитація, зокрема такий її різновид, як віршова молитва. У її основу покладено канон, запропонований християнським богословом VIII століття Іоаном Дамаскіном, як “сходження розуму до Бога, прохання потрібного в Бога”. Герой Стуса звертається до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу: “Господи, гніву пречистого / благаю – не май за зле. / Де не стоятиму – вистою. / Спасибі за те, що мале / людське життя, хоч надією / довжу його в віки”. Ліричний герой прагне не загубити у тяжких випробуваннях своєї самототожності, неповторності своєї долі, а відтак – духовності, стоїцизму.

Він зізнається Господові: “Думою тугу розвію, / щоб був я такий, / яким мене мати вродила / і благословила в світи. / І добре, що не зуміла / мене од біди вберегти”. Герой-в’язень Стуса уподібнюється Шевченковому героєві, який, перебуваючи на засланні, заявив: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”.

У його ліриці органічно поєднались інтелектуальна напруга, глибока образність, екзистенціальне розуміння життя. У художньому світі поета завзято змагаються добро і зло, його душа болісно реагує на людські страждання й горе. Він замислюється над сутністю людського буття, свого місця у житті: “Як вибухнуть, щоб горіть? / Як прохопитись чорнокриллям / Під сонцем божевільно-білим? / Як бути? Як знебуть?

Як жить?” (“Біля гірського вогнища”).

Вірш “Мені зоря сіяла нині вранці” – за жанром медитація, міркування ліричного героя над своєю долею, яку уособлює зоря. Вона перегукується з попередньою поезією, зокрема образом матері, яка в цій поезії нагадує Богоматір. Автор вибрав посту пально-кільцеву композицію, за допомогою якої концентрує гаму почуттів ліричного героя, його роздуми, викликані образом ранкової зорі. Обрамлення ліричного сюжету утворює своєрідну рамку і тісно пов’язується з внутрішніми мотивами розвитку оповіді героя. Образ зорі наповнюється багатозначним смислом.

У народній міфології він асоціюється з образом коханої, дружини, долі. У Стуса образ зорі асоціюється із народженням Ісуса Христа та його терновим шляхом: “Ота зоря – то тільки скалок болю, / що вічністю протятий, мов огнем. / Ота зоря – вістунка твого шляху, / хреста і долі, ніби вічна мати,

Микола Шевчук. “Я ж тебе купала гіркими сльозами”

/ вивищена до неба”. Зоря, що уособлює Божу Матір, прощає в’язню – борцю за правду – хвилини розпачу. Ліричний герой розглядає ситуацію в екзистенційному вимірі: вічна мати “дає наснагу віри, що далекий всесвіт / почув твій тьмяний клич, але озвався / прихованим бажанням співчуття / та іскрою високої незгоди “. Митець у ключі філософії екзистенціалізму подає духовно-стоїчну модель поведінки: “бо жити – то не є долання меж, / а навикання і само собою наповнення / Лиш мати – вміє жити, / аби світитися, немов зоря”. Щоб відтворити складні питання буття, поет вдався до білого вірша, тобто неримованого вірша з чіткою ритмікою.

Поезія “Мені зоря сіяла нині вранці” написана п’ятистопним ямбом, але рими відсутні.

У вірші “О земле втрачена, явися” теж відтворено поетичний образ України. Це – щира розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою. Обрамлення підсилює тужливі настрої поета: “О земле втрачена, явися – / бодай у зболеному сні! /І лазурово простелися / і душу порятуй мені”. У “зболеному серці” українського патріота незгасним образом сяє рідна земля, допомагаючи йому винести тяжкі табірні випробування.

Світлі спогади про дитинство і юність складають основну частину поезії, окреслюють чарівний світ природи та буття ліричного героя.

“Як добре те, що смерті не боюсь я”. За жанром це – медитація, яка увійшла до збірки “Час творчості” (1972). “Ця збірка, – писав син митця, літературознавець Дмитро Стус, – є своєрідним хронографом буття поета в межовому стані. Арешт Василя Стуса 13 січня 1972року гранично загострив проблему вибору: з ким ти? як бути? як жити далі?”. Поезія “Як добре те, що смерті не боюсь я” – не твір-декларація, а філософська медитація, в якій висловлено глибокі почуття й екзистенціальні роздуми автора. Складні життєві випробування спонукали його до пошуків сенсу буття як заперечення світу зла й насильства над людиною, подолання фальшивих цінностей.

Він свідомий, що йде важкою дорогою на Голгофу, вказаною духовним подвигом Ісуса Христа, і йде свідомо, без нарікань на долю: “Як добре те, що смерті не боюсь я / і не питаю, чи тяжкий мій хрест, / що перед вами, судді, не клонюся / в передчутті недовідомих верств”. Перед поетом відкрилася нова грань дійсності – шлях до самозаглиблення й духовної незалежності. Антигуманний світ виявився безсилим перед стоїцизмом поета. Мовлення ліричного героя розважливе й щире.

Це голос мужньої людини, громадянина, в’язня совісті, адже він “жив, любив і не набрався скверни, / ненависті, прокльону, каяття”. Оскільки герой перебуває “в передчутті недовідомих верств”, тобто усвідомлює перехідний і проміжний характер людського буття, то він, подолавши страх, здійснює вибір. Герой долає зовнішні атрибути існування і переходить у внутрішню, духовну форму буття.

Саме вона дає йому волю до життя, бажання протистояти випробуванням долі.

Як і французькі екзистенціалісти, Стус трактує смерть як вищу, суто духовну форму існування людини, що дорівнюється вічності. Такими вічними цінностями для поета були Україна і її народ. Тому свою духовну форму буття, свою творчість і героїчний подвиг він присвячує їм: “Народе мій, до тебе я ще верну, / як в смерті обернуся до життя / своїм стражденним і незлим обличчям. / Як син, тобі доземно уклонюсь / і чесно гляну в чесні твої очі / і в смерті з рідним краєм поріднюсь”.

Подібні заповіти звучали в поезії Тараса Шевченка, Олени Теліги, Євгена Маланюка, Василя Симоненка. Такою великою ціною кращі сини й дочки українського народу платили за його духовне воскресіння й незнищенність.

Василь Стус здійснив життєвий і творчий подвиг, подолавши антилюдяні обставини. У протистоянні тоталітарним силам поет вибудував себе як особистість нового типу, явив високі зразки інтелекту, духовних і мистецьких осяянь. Він спізнав і відбив у своїх поезіях найвищі поривання людського духу. Митець творив високохудожню лірику, синтезуючи почуття і думку, слово й образ. Як лірик Стус відкрив нові форми поетичного вираження, сміливо поєднав символічність образу, іронію, гротеск і ліризм, мелодійність та багатозначність слова, поетику сюрреалізму, абсурду, притаманну сучасній світовій поезії.

Пройдуть століття, а нові й нові покоління дивуватимуться, як у нелюдських умовах радянської в’язниці поет зумів створити справжні шедеври лірики, піднісши її на нові естетичні горизонти й посівши гідне місце у світовій літературі.