|  | 

“Муза гніву, помсти і обурення” (Сергій Єфремов) – Олександр Олесь (1878 – 1944)

Підручник Українська література 10 клас

ХХ Століття

Олександр Олесь (1878 – 1944)

“Муза гніву, помсти і обурення” (Сергій Єфремов)

У творах Олександра Олеся особистісні мотиви перепліталися з громадянськими, що засвідчила збірка “З журбою радість обнялась”, своєрідний ліричний документ епохи, думок і настроїв людини, яка усвідомила свою неповторність. Назва об’єднала протилежні поняття, що увиразнюють контрастність відчуттів і уболівань ліричного героя, його сподівання і розчарування, щастя і біль розлуки.

Поезія “З журбою радість обнялась” – це поетична рефлексія-мініатюра, показ переживань ліричного героя, осмислення ним своєї долі та людського буття. Вірш будується як художній монолог у двох строфах, двох етапах сповіді. Ліричний сюжет розвивається на контрастах: зіставляються настрої і почуття душі героя-мрійника.

Художня палітра твору забарвлена чарівною наспівністю і милозвучністю, яка досягається алітераціями та асонансами (у, о, а, і), символістським прийомом недомовлення (багатозначні три крапки), риторичним запитанням та анафоричним і: “З журбою радість обнялась… / В сльозах, як жемчугах, мій сміх, /Із дивним ранком ніч злилась, / І як мені розняти їх?!”. У вірші розкривається складна діалектика почуттів ліричного героя, силу яких увиразнюють антитези, порівняння сліз з перлинами. Журба і радість стають по-символістськи живими істотами, поміж них з’являється ліричне “я”: “В обіймах з радістю журба. / Одна летить, друга спиня… / І йде між ними боротьба, / І дужчий хто – не знаю я…”. Ліричний герой апелює до розуму і серця читача, заворожуючи його незбагненними пориваннями душі. Внаслідок цього реальне переплітається з містичним, ірреальним, надчасовим, витворюючи багатозначний образ художнього світу.

Українська поезія до Олеся не мала такої драматичної ніжності й життєдайної сили, що викликає в душі читача бентежність від споглядання краси, здивування, осягання незвіданих висот духовності. У ліриці Олександра Олеся з’явилися житейська простота світу, милозвучність висловлювання, переповненість почуттями, що ллються з чаші буття. Не випадково молоді поети-сучасники вважали Олеся кумиром своїх сердець.

Він став натхненником символізму в українській літературі, під його впливом творили Максим Рильський, Павло Тичина, Григорій Чупринка, Павло Савченко, Петро Норманський, Богдан Лепкий.

До символістської поетики належить шедевр інтимної лірики “Чари ночі”. Тогочасного читача дивувала експресивна неповторність поетичних образів Олеся, гнучкість і легкість оповіді, образи, споріднені з фольклорними, але пройняті особливою щирістю, мрійливістю, збентеженістю від краси світу і любові: “Сміються. плачуть солов’ї /І б’ють піснями в груди: / “Цілуй, цілуй, цілуй її – / Знов молодість не буде!” Ліричний герой стає посередником, своєрідним органом, музика якого сягає небес і здійснюється зв’язок людини з таємничими, позасвідомими силами, самою природою.

Поезія сповнена вітаїстичних (від латин, vita – життя), тобто життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини. Він відчуває екзистенційне просвітлення: “На мент єдиний залиши / Свій сум, думки і горе – / І струмінь власної душі / Улий в шумляче море”. Його душу охоплює жаль за скороминущістю життя й кохання. Зачарований божественною красою дівчини і світу, незвичайним душевним піднесенням, він готовий вигукнути вслід за Фаустом: “Мить, зупинися, ти прекрасна!”

Для вирішення ідейно-художнього задуму поет вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Уже перша строфа “Чар ночі” наповнена вітальною енергією, що нагадує енергію до пізнання і творення героя Йоганна Вольфганга Гете (“/ схочеш ти вернуть собі, / Як Фауст, дні минулі… / Та знай: над нас – боги скупі, / Над нас – глухі й нечулі”). Ліричний герой Олеся – це людина, що сповідує філософію гедонізму, тобто насолоди від життя, яка уявляється вищим благом. При цьому добро усвідомлюється як те, що дає задоволення, насолоду, а зло – те, що спричиняє страждання.

Для ліричного героя цілувати дівчину – означає поєднати в гармонійне ціле фізичне й духовне начала, вимріяний ідеальний та реальний світ; через поцілунок осягається сердечне людське єство, долається минущість життя.

Федір Кричевський. Любов (з триптиха “Життя”)

Перша строфа повторюється в кінці вірша, обрамлюючи його, увиразнюючи смислову багатозначність художнього світу. Її підкреслюють метафори і перехресне римування, що вибудовується з різних частин мови: солов’ї – її; груди – буде, а також чотиристопний ямб з пірихієм, що утворює особливу ритміку.

Ви вже знаєте, що ліричне повіствування ведуть власне автор та ліричний герой. У “Чарах ночі” лірична оповідь складається з трьох суб’єктів: власне автора, ліричного героя і ти, тобто адресата, уявного співбесідника: “Лови летючу мить життя! / Чаруй, хмелій, впивайся / І серед мрій і забуття / В розкошах закохайся”. Якщо оповідь починає власне автор, то далі монолог веде ліричний герой, який звертається до адресата, спонукаючи його до дії: ” Чому стоїш без руху ти, / Коли весь світ співає? / Налагодь струни золоті: / Бенкет весна справляє”.

В архітектоніці поезії важливу естетичну функцію відіграє художній паралелізм: зіставлення навколишньої краси, буяння природи і почуттів ліричного героя, його закоханості, щирої віри в добро. Природа ніби спонукає закоханих злитися з нею: “Поглянь, уся земля тремтить / В палких обіймах ночі. / Лист квітці рвійно шелестить. / Траві струмок воркоче”. Ліричний герой закликає любити життя, втішатись його красою, цінувати кожну щасливу мить.

Тільки в єднанні з природою кохані виявляють свою гармонію, духовну багатогранність.

Інтимна лірика Олександра Олеся – цікаве й самобутнє явище українського символізму. Поезії про взаємне і неподільне кохання наповнені напругою пристрасті, щирістю почуттів, які виражаються через символіку, почерпнуту з фольклору, але наповнену новими значеннями. У низці інтимних творів особливий інтерес викликають поезії “Любов”, “Ти знов прийшла”, “Іскра”, “Ах, скільки струн в душі дзвенить!”, “Ти знов мене не кохала”, “Чому з тобою ми не хвилі?” та інші.

Поезія “О слово рідне! Орле скутий!” належить до патріотичної лірики. У період 1903 -1917 років Олесь став співцем національного відродження. Він продовжив традицію Тараса Шевченка, поставивши своє слово на сторожі “рабів німих”, визволення України з-під колоніального ярма: “Вірю я, що обороне / Сам себе мій край… / О мій велетню Самсоне, / Пута розривай!” (“Сніг в гаю…”). Символічний образ Самсона втілює віру в духовне визволення народу-богатиря.

Громадянськими мотивами наповнюється вірш, а поетова муза перетворюється, за словами Сергія Єфремова, на “музу гніву, помсти і обурення”. “Хтось ударив без жалю по серці моїм, – / І забилося серце в вогні золотім… / І посипались іскри ясні. / І в дзвінкі обернулись пісні”. Поет вдається до ремінісценцій послання “І мертвим, і живим…” Тараса Шевченка, закликаючи дієво любити свободу людини і народу: “Вам казано – любіть братів, / Діліть добро, не будьте псами. / Бо Бог в рабах запале гнів /І піде вас судить з рабами /І вчинить Суд Страшний над вами” (“Вам казано”). Так формувалася активна позиція митця в суспільстві.

Для поета рідне слово, не зважаючи на переслідування і заборони, – носій волелюбного духу народу, його безсмертя.

Іван Литвин. “О слово рідне! Орле скутий!”

Продовжуючи традиції Тараса Шевченка і Лесі Українки (“Слово, чому ти не твердая криця?”), Олександр Олесь у вірші “О слово рідне! Орле скутий!” звеличує рідне слово, яке допоможе пробудити історичну пам’ять нації. За жанром це – медитація, історіософське осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу. Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова.

Анафоричне “О слово рідне!” увиразнює не тільки композиційну єдність, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У його серці виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам’ятство співвітчизників. Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Напасники України, розуміючи доленосну роль рідного слова в житті народу та його боротьбі за свободу, забороняли українську мову, цей безцінний скарб “чужинцям кинули на сміх”.

Поет використовує яскраві метафори й епітети: українське слово уподібнюється “скутому орлу”, тобто поневоленому народові, слово якого завжди звучало як “співочий грім батьків моїх”, а тепер “дітьми безпам’ятно забутий”.

Ідея вірша випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу. Перед поетовим зором постають мальовничо-звукові картини образу України і рідної мови, яка відлунює шумом дерев, ревінням Дніпра, музикою “зір блакитнооких”, / “Шовковим співом степів широких”. Зображуючи поетичний образ неповторної краси української мови і Вітчизни, поет висловлює своє творче кредо: “О слово! Будь мечем моїм! / Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, / Осяй мій край і розлетися / Дощами судними над ним”.

Образ меча в Олеся перегукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний: “Меч духовний є слово Боже”. Автор переосмислює цей образ, поєднуючи в ньому духовне і творче начала, слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості. У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору – сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (слово-меч, судні дощі), що очищають рідний край від зла і стануть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово – символ безсмертя народу.

Сергій Єфремов високо оцінив патріотичний пафос поезії, підкреслив протест поета проти насильства, гнів за скривджених, представив “зразки громадянської, високої лірики, до якої після Шевченка ніхто так високо не підіймавсь на Україні”.

Цю важливу тему Олесь розвиває у віршах “Рідна мова в рідній школі”, “В землі віки лежала мова” та інших. Вони були написані під час проголошення УНР, пройняті оптимістичними нотами: “В землі віки лежала мова / І врешті вибилась на світ. / О мово, ноче колискова! / Приііми мій радісний привіт”.

Олександр Олесь відчував органічну нерозривність з життям народу, його духовними запитами на шляху до визволення. Порушуючи громадянську проблематику, він не забував про естетичну категорію краси, що засвідчує вірш “Яка краса: відродження країни!..”. Митець віднаходив красу в героїчній боротьбі за щастя народу, змальовуючи цілісний образ ліричного героя, в якому героїчне начало поєднується з людяністю.

Критеріями краси були патріотизм, життєва енергія, діяльна позиція творця історії.

Ліричний сюжет цієї медитації окреслюють образи-символи, різкі контрасти, що допомагають відтворити протилежні начала поступу історії. В образах плачу рабів, руїни, під попелом якої мовчать святі, журливої мелодії старого дзвону, що “по мертвому гудів”, постає поневолена Україна. Та прийшла довгождана пора.

Ліричний герой із захопленням вигукує: “Яка краса: відродження країни!.. / Коли відкільсь взялася міць шалена, / Як буря, все живе схопила, пройняла, – / І ось, – дивись, в руках замаяли знамена, / І гімн побід співа невільна сторона”.

Автор застосовує лінійну композицію: оповідь відтворює переживання ліричного героя в часі, а відтак одна частина послідовно змінює іншу. Сім строф з перехресним римуванням моделюють складну емоційну картину, повну динаміки та експресії, підсилену п’ятистопним ямбом. Віршеві притаманний паралелізм у розгортанні картини національного відродження. Поет вдається до алегорії: в образі бурі зображується революція, що “все живе схопила, пройняла”, орла – народ, який “враз, розкривши очі, / Угледить світ, красу і простір голубий, / І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче / Про вільний льот орлів, про ранок золотий”.

Олесь спирався на значення орла в українській міфології, в якій цей гордий птах символізує зіркість, волелюбність, силу і перемогу, тож створений поетом образ розбурханого моря символізує рух повсталого народу, що “очі всесвіту до себе прикує”. Цей образ доповнюється розгорнутою метафорою в п’ятій строфі, складними асоціативними зв’язками, нагнітанням дієслів: летить, хвилюється, ллється, сяє, тремтить: “І щастя все життя йому в той мент здасться. / І все в той мент йому і годить, і щастить”. У вірші Олеся образ народу з об’єкта співчуття перетворюється на рушія історії. Доповнює картину народного зрушення традиційний образ чайки, що символізує матір, загалом Україну.

Медитація закінчується зверненням ліричного героя: “Чайки, чайки! Тоді не треба плачу, / Коли іде борьба за волю, за життя. / Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу / І сонця жданого блискуче вороття”. Автор гармонійно поєднав особисте і громадянське, утверджуючи красу людини, що бореться за свободу.

Складною є символіка вірша-легенди “Лебідь”. У творах античних митців доби змальовувався лебідь, що умирав, співаючи чудову пісню. З цієї причини він почав уособлювати Аполлона і муз. В українській міфології існує легенда про те, що душа поета вселяється в лебедя, символізуючи красу та безсмертя.

Дівчину, яку покохав Лебідь, називали Ладою, а на Поліссі – Ледою. Від їхнього шлюбу знову народився співець, людина виняткова, свободолюбна і горда. Тема поезії Олеся – осмислення драми поета, який прагне духовних вершин, небесної блакиті, великого сонця, синіх озер і намагається закликати в цей прекрасний світ байдужих співвітчизників.

Проте міщанське середовище не дослухається до голосу митця і його закликів утверджувати сонячні ідеали людства, краси і гармонії.

Міжпредметні паралелі. Поезія “Лебідь” Олеся перегукується з однойменним віршем Стефана Малларме, в якому змальовується прекрасний Лебідь, який загинув у замерзаючому озері. Однотонний білий колір зображеного – лебедині крила на снігу – підкреслюють, що птиця й озеро уже злились в єдине безмежне ціле і смерть перемогла життя. Зближує Олеся з Малларме поетика обризомислення, символічне бачення: крізь серпанок предметно чуттєвих образів проступає в уявному світі символістський вимір життя і смерті.

Твори Малларме і Олеся навіяли Михайлові Драй-Хмарі сонет “Лебеді”, в якому зображено діячів національного відродження.

Оповідь у вірші Олеся веде ліричний герой, що перевтілюється в Лебедя, відтворюючи свої наміри змагатися за кращу долю народу. Легенда змальовується крізь призму світобачення героя, його переживань, співчуття знедоленим. У вірші образ Лебедя багатозначний. У ньому втілено митця і вождя, який прагне пробудити і вивести свій сплячий народ з неволі чорної ночі та болота – символу рабства.

Водночас його образ нагадує мужніх борців, які гинули за народне визволення, українських поетів, що несли слово правди, утверджуючи незншценність української нації: “І співав він пісню, пісню лебедину, / Про озера сині, про красу степів, / Про велике сонце, про вітри і хмари, / І далеко нісся лебединий спів”. Чарівна мелодика поезії досягається комбінованою ритмікою (переплетенням дактиля з амфібрахієм), увиразнюється асонансом голосного і, що пронизує строфу та обрамлює її, алітерацією приголосних (особливо с, р, н), а головне – впізнаваними образами, за якими проступає образ вимріяної вільної України.

Наталія Антоненко. “Тихо плакав лебідь…”

Водночас розкривається тема непорозуміння між співцем і сонною масою, яку втілює “зграя”, не чуючи його закликів “проснутись, розгорнути крила, / Полетіти небом в золоті краї”. Любляче серце Лебедя крається болем від того, що його пісню не чують співвітчизники, які заснули у заболоченому ставі. Кульмінація легенди драматична: ліричний герой оповідає про велику і самозречену любов Лебедя до побратимів і неймовірні потуги бути почутим: “Закричав від муки, вдарився об камінь, / Зранив собі груди, крила поламав… / Тихо зграя спала, тихо плакав Лебідь, / Тихо кров’ю сходив, тихо умирав”.

Проте навіть крику болю і муки не почули лебеді.

Контраст досягається смисловим зіставленням епізодів буття: героїзму і байдужості, життя і смерті як неминучості долі, градацією образів (знесилений птах тихо плакав, тихо кров’ю сходив, тихо умирав), а також майстерним застосуванням кольорової гами. Метафорам “вічна ніч чорніла”, “чорна ніч чорніла”, образам червоної крові, смерті, що підкреслюють елегійну тональність оповіді, протиставляється білий лебідь.

Головна ідея твору – прославлення жертовності героїв, борців за свободу України. І хоча доля цих волелюбців драматична, проте й прекрасна: вони здійснюють подвиг в ім’я свободи нації, а тому безсмертні в пам’яті народу.

Сама природа, пробуджуючи вранці світ, співчуває загиблому Лебедеві. Сонце розганяє пітьму і морок, сповіщаючи про новий день голосними сурмами. Поет звертається до солярних мотивів, тобто пов’язаних з образом сонця. У світі поезії сонце – не лише складник природного явища чи пейзажу, а й джерело життєдайної сили, джерело буття, символ поступу, адже освітлює людству “обрії ясні”.

Сонце є свідком змагань за волю, тому в художньому світі твору виступає символом пробудження, енергії і завзяття до боротьби. Проснулась, опам’яталась лебедина зграя і закричала: “Тут гниле повітря, тут вода гнила!..” Це воскресіння відбулося ціною смерті Лебедя, який прагнув донести до зграї правду про те, що вона перебуває в неволі. Переродившись, зграя “ганебно спати більше не змогла”, піднялась до синього неба, “і летіла легко, наче біла хмара, / І кричала з неба про щасливий край”. Проте фінал не є мажорним: здійснивши подвиг.

Лебідь лишився самотньо помирати, забутий усіма. Ліричний герой завершує розповідь риторичним запитанням: “Зграє лебедина! Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?” Проте в образі жертовного героя криється вища історична правда: волелюбний дух народу незнищенний, самовіддані подвиги героїв безсмертні, нація сильна, якщо її громадяни уміють жити, творити й умирати за свободу своєї Вітчизни.

Поетична мініатюра “О принесіть як не надію…” увійшла до циклу “Голод” і була написана в еміграції. У ній відбилися глибокий патріотизм Олександра Олеся, вболівання за драматичну долю поневоленої більшовиками України. Велика туга поета проймає цю поезію, визначає її елегійну тональність. Ліричний герой просить уявного адресата: “О принесіть як не надію, / То крихту рідної землі: / Я притулю до уст її /І так застигну, так зомлію…” У цій поезії він уподібнюється античному Антеєві, сила і міць його художнього таланту криються у нерозривності з рідною землею. Символічну роль виконує образ криниці, з якої митець має напитися життєдайної води – поетичного натхнення, щоб своїм правдивим словом оспівувати Вітчизну.

У вірші приваблюють символічні образи вогненної душі та вогненного слова, яке народжується від палкої любові до України. Загалом у ліриці цього періоду поет в історіософському плані осмислює свою долю вигнанця і долю України, яка потрапила в нову неволю. Чимало творів пройняті ностальгійними мотивами:

“Невже ж не угледжу я більше її. / Невже не побачу ніколи, / Як линуть потоки, як квітнуть гаї / І морем хвилюється поле?”. Так постала патріотична лірика Олександра Олеся, світ його душевних переживань, розчарувань і світлих надій.




Твір на тему: “Муза гніву, помсти і обурення” (Сергій Єфремов) – Олександр Олесь (1878 – 1944)




“Муза гніву, помсти і обурення” (Сергій Єфремов) – Олександр Олесь (1878 – 1944)
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email