Незгойні рани сирітства

Ця стаття – про дітей-сиріт, про їх згорьовані долі. Кожна дитина хоче жити в сім”ї, яку не може замінити ніякий, навіть найкращий інтернат. Чому ж дорослі часто цього не розуміють?

Доки туга гніздиться в дитячих очах, не може бути гаразду в суспільстві.

Переступивши вперше поріг школи-інтернату, вловила на собі десятки допитливих поглядів… Долі – різні, а очі всіх інтернатських дітей пройняті неприхованою тугою…

Заклад чистий, затишний, де і килими є, і постіль м”яка, і харчування калорійне. Але і тут зустрічають захожих тужним поглядом: чия ж це Мама? Чи не моя?..

Тут, де ятрять незгойні рани сирітства, часто при живих батьках, живе омріяний, опоетизований ідеал сім”ї.

Природно, дітям хочеться мати свою родину. Щоб були мама і тато, братики й сестрички.

Коли ж діти дізналися, що я працюю позаштатним кореспондентом однієї з газет, засипали запитаннями і проханням : “А чи можна написати про нашу сім”ю, про маму, яка буде мене вдочеряти? Моя мама така добра, така лагідна,” – дівчинка важко зітхає і додає: “А сім”ю відшукати не всім щастить…”

У цьому навчальному закладі немає дітей з легкими долями. Ось Сергійко, у якого на очах знищили всіх його рідних – батька, маму, сестричку та старшого братика. У п”ять років став круглим сиротою. А через два роки, після притулку, потрапив до нашого закладу з величезною кривавою воронкою замість душі…

У іншого, Павлика, дуже обдарованого хлопчика, пішла з життя мама. Передчасно і безглуздо. “Зелений змій” штовхнув її на слизьку стежину… Тепер Павлик сам: ні братика, ні сестрички, ні тата, ні мами – один-однісінький у цьому жорстокому світі, мов відірваний листочок…

Ще одна дівчинка, Марійка, бачила, як п”яний тато зарубав її маму за те, що купила собі нову сукню. І тоді сталася ще одна страшна біда: дівчинка втратила пам”ять. Довго з нею працювали психологи, психотерапевти, не відправили до психлікарні (як це часто буває ), довго лікували, і до неї повернулася пам”ять, через три роки. Цій надто емоційній дитині довелося багато чого пережити, а коли хвилювання та емоції “хлюпнули” через край, дитячий організм виказав протест – “відключив” пам”ять, давши змогу трішки перепочити і набратися сил.

Тепер Марійка навчається в 3 класі школи-інтернату. І коли спогади тривожно стукають у її душу, вона міцно закриває очі…

Півтора року вже Оленка в інтернаті, але й досі плаче, пригадуючи, як довго вона з двома сестричками чекала тоді маму. Дівчинка нікому не розповідала про це. А мені відкрилася…

– Справжня мама “загубила” нас, покинула, – у дівчинки перехоплює дихання і вона розповідає свою історію уривчасто, ковтаючи закінчення слів, витираючи сльози маленькими рученятами. Моторошно стає від тих слів, узятих не з пригодницького кіно, а з нашої з вами дійсності…

Марійку мама лишила на лавочці у весняному сквері. Мабуть, заважала черговий раз перепустити склянку оковитої. П”ятирічна дівчинка довго плакала, виглядаючи маму, а коли стемніло – знесилена і голодна, заснула.

Отак опинилася спочатку в Сумському притулку, а коли досягла шкільного віку, її привезли до нас. І забула Марійка про мамину жорстокість і черствість. Згадує маму, співає їй пісні, а дощовими осінніми вечорами цілує мамине фото…

Двом іншим дівчаткам поталанило: обидві потрапили в наш інтернат, де добрі і дбайливі вихователі, чуйні і уважні вчителі. Саме педагоги тоді і розповіли мені про багатьох сиріт, підкинутих мамами-“зозулями”, і мені було прикро і боляче. Чому ж це у нас їх стає все більше й більше?

Навіщо,- подумалось – жінки так безвідповідально пускають на світ дітей, заздалегідь готуючи їм сирітську долю? І що ж ми за суспільство таке, у якому стає все важче прогнозувати виховання синів та доньок? Суспільні проблеми досипають солі передусім туди, де найбільше болить. Родинний мікроклімат складається у суспільстві.

Тож якою педагогікою можна відгородитися від сімейних проблем?

От і підказало життя Роменським педагогам школи-інтернату взятися за роботу, якої не вчать ні в одному педвузі: не вчать ні педагогіки виживання, ні методики пошуків батьків та дітей – “бігунів”. Але діти є діти, і їхнє прагнення жити в сім”ї – щире й законне.

– Мені теж Сергій Степанович, директор наш, обіцяв знайти маму, – хлопчик шморгає носом і довірливо дивиться у вічі.

– А я скоро поїду до “нової” мами. Мене також удочерять. І я завжди буду з мамою спати, – мала поправляє біляве волосся над лобом і світиться надія в її очах близьким вогником радості…

– А мене ніхто не забере, – з присмаком полину тихенько говорить дівчинка, – бо я кашляю. А хворі діти нікому не потрібні. Мені мама завжди так говорила, бач, тепер я нікому не потрібна…

Ці діти ніколи не дізнаються, які сумні, страшні сторінки лягли в їхні коротенькі біографії.

…Треба ж було дитині бачити отаке. П”яний сусід навмисне штовхнув Миколчину маму з балкона шостого поверху, коли та намагалася визволити сина з охопленої полум”ям квартири… Хлопчик дивився вниз, простягаючи маленькі рученята, чекав матусю, що ось-ось устане з землі, але марно…

Дитячі сльози важким болем капали на землю з висоти сирітського погляду, а безпорадні очі мутніли в дитячій безвиході…

Які ж ми бездушні!.. Інакше й не назвеш новоявлену “маму”, про яку я пізніше дізналася від однієї з інтернатських вихованок:

– Мама мене спочатку вдочерила, а потім відвезла назад, в інтернат…

…Дитячу долю краяли на шматки, різали душу – по живому. Хіба можна спокійно сприймати оту підступну гру в сім”ю матері з солідною посадою і великою зарплатою. Ніщо не стояло їй вийти на опікунську раду з проханням удочерити Ганнусю, і тут же відмовитися від неї. Жінка звинувачувала дитя мало не в загальнодержавній економічній кризі:

– Коли я вдочеряла, були одні ціни, а тепер – зовсім інші. Ні-ні, я помилилася…

Так сталося в житті, що я незабаром прийшла працювати в цю ж таки школу.

Думала, не зумію, хвилювалася. Адже цілком розуміла, що школа не проста і діти тут особливі. Важко, мабуть, думала, з сиротами працювати, бачачи їхні душевні рани, пам”ятаючи, що вони майже всім сиротам залишені батьками свідомо…

Час швидко гортає листки календаря, і за три роки я своє звичайне життя ніби розбавила полиновим настоєм…

– Бачите, – заглядає довірливо у вічі маленький хлопчик, показуючи грубий шрам на тоненькій шиї. – Він уже зовсім не болить. Та і на маму вже не гніваюсь. То ж вона, в розпачі схопила ножа.., а я, мабуть, не слухався… Але тато не дав мамі мене зарізати, відштовхнув її. Пізніше вона не раз жалкувала, що не вдалося здійснити свій намір…

Та я їй пробачив, скучаю.

А тим часом вихователька хлопчика готувала з класом виховну годину “Серце матері” і хлопчик вивчив віршика про добре мамине серце, щиру усмішку та доброту. Мабуть, йому так хотілося, щоб ці неземні слова були про його маму… А пізніше хлопчик признався: “Вона мене в погріб закривала, коли я просив у неї цукерки або печиво.

А мені його так хотілося, особливо коли ним смакував мій сусід Миколка. У нього мама хороша…”

… Дітям дуже хочеться жити в сім”ї, з батьками, які б їх любили і не цуралися. Бо, ще не поживши, вони віч-на-віч зустрілися з бідою, ковтнули горя з полиновим присмаком. А чия в тім вина?…

І горе загартовує. Діти вірять у відродження сім”ї, навіть при такому страшному травмуванні душі.

Тяжіння дітей і підлітків, позбавлених батьківської опіки, до сім”ї зрозуміле: витоки того – в природі нашій, у сутності буття. Сім”я здебільшого стає тим стартовим майданчиком, з якого починається утвердження особистого “Я”. Яка сім”я – такий і стартовий майданчик.

Прекрасні умови для життя і навчання зокрема у Роменській школі-інтернаті: прекрасний педколектив, чудові вихователі, є чому повчитися іншим. Можна навести безліч прикладів, як колишні “бешкетники”, “пацани”, які опинилися тут не за власним бажанням, стають невпізнанними.

Нещодавно старшокласникам з української мови задала письмове завдання – написати, що їх радує в житті, а що засмучує. Ось лише незначна частина відповідей.

“Мене радує, коли я комусь потрібна, коли зі мною товаришують, коли мене не ображають. Засмучуюсь, коли сварюся з друзями або щось розіб”ю…”

“Мене радує зустріч із кимось із знайомих, засмучує, коли згадую дім, батьків, їх сварки та бійки.”

“Засмучує, що не можу мати чотириногого друга, не можу мати модної блузи, що немає власного житла, а скоро виходити зі школи.”

Боляче, коли читаєш ці коротенькі рядки вихованців. Наче відчуваєш провину. За все. За сварки і негаразди в домі і в країні.

За нашу черствість і глухоту. За брак любові. Мабуть, любові не вистачає всім.

Але дітям вона потрібно найбільше. Як вітамін росту.

У нас усе влаштовано так, що підлітки повинні адаптуватися до соціального життя дорослих. А я б зробила навпаки, поставивши за мету прямо протилежне завдання: щоб дорослі адаптували все у своєму світі до світу дітей. Тому, що він чистий і найщиріший.

Якщо ми, хоча б у сім”ї, не розучилися чути наших дітей, ще не все втрачено.

…Можна, звичайно, багато говорити про творчий пошук педколективу, про особливі підходи й уміння відчинити замкнену дитячу душу, про прагнення дібрати ключик, що заводить самовиховання підлітка. Але основним стимулом тут є бажання дитини повернутися додому, у сім”ю. Хоча б якою вона не була…

В одному з творів учениця написала: “Інколи лягаєш спати, дивишся у заплакане вікно і уявляєш себе у небесній високості: вільною, сильною, непереможною. А потім опускаєш очі, і бачиш сірі будні інтернатського життя: холодні ліжка, нерадісні очі таких же подруг…”

Державні діти – діти-сироти. Упевнена, ніхто з порядних людей не дозволить собі принижувати їхню честь і гідність. Це діти – кожен з них – особистості. Зі своїм мікросвітом, уподобаннями, талантами. І хоч винятково чутливі до фальші, радо відгукуються на щирість і добро, на любов і повагу. Тож думаю, якщо хочеш досягти позитивного результату (будь у чому), люби ту справу, якою займаєшся.

А коли ні – зміни спеціальність: не гвалтуй ні себе, ні тих, хто з тобою поруч. Навіть камінь, залізо, дерево стає слухняним, коли до нього ставишся, як до живої істоти, з любов”ю, повагою, по-материнськи. “Вчаться у тих, кого люблять”, – чіткіше і краще, ніж Гете, просто не скажеш.

Діти, з якими ми сьогодні працюємо, і, фактично, живемо, особливі. Інколи вони одягнуті в однакову форму, поставлені в рівні умови, по закінченні школи всі отримають однакову освіту. Але це не означає, що всі 207 – “інкубаторні”. Вони зовсім різні, цікаві, бо всі – особистості! Індивідуальні і неповторні!

А нам життя дало шанс дарувати їм тепло і добро, навчати і самим навчатися у них. Це безцінне багатство… Це щастя – своїм теплом відігрівати, реанімувати дитячі душі!

Переконана: в таких навчальних закладах повинні працювати не звичайні педагоги, а – виключно – люди, котрі добре знають дитячу психологію. Їм і без дорослих амбіцій дісталося по життю, тому наша сьогодні задача – і вихователів, і вчителів – адаптувати дітей з понівеченими долями до життя, допомогти ввійти в широкий світ гідно, бути підготовленими до будь-яких ситуацій. Завдання з найпростіших – стався до них так, як до власних, народжених тобою, дітей… А може, саме воно відноситься до розряду найскладніших?…

Другокласницю Валю покликали до телефону “батьки” з Англії. Зі слухавки лунали поперемінно теплі голоси мами, тата, а дівчинка англійською мовою чемно відповідала на запитання. Після двадцятихвилинної розмови я запитала Валю :”Яка мама краща – закордонна чи рідна?” Дівчинка твердо відповіла : “Моя”. Не дивлячись на те, що справжня мама після довгої розлуки (відбувала покарання в місцях позбавлення волі) приїхала – таки до Валі, довго обнімала, говорила, обіцяла завтра прийти та забрати доньку, – не прийшла, обманула…

Дівчинка цілий день виглядала маму, їсти навіть не йшла до їдальні, аби не взівати рідну. А матері, мабуть, знову було ніколи. Мабуть, у такої мами у грудях замість серця сірий холодний камінь, який може розтанути хіба що від ковтка оковитої чи чужих чоловіків…

Мама іншого хлопчика-другокласника приїхала з Росії пізнього вечора. Уже сонного Василька Будили ми з вихователькою. Але він, почувши про маму, дуже розплакався та не хотів іти. Вмовили.

Пішов. І була зустріч: холодна, штучна, ніяка. А мама навіть на гостинець поскупилася, ні іграшки, ні цукерки. Очевидно, на “Жигулівське” витратила останні копійки…

Так. Незалежно від того, є чи немає в дітей батьків, вони потребують тепла і любові, вони потребують доброти і уваги, але понад усе діти потребують любові! Адже весь процес навчання і виховання тримається на любові до дитини. Любов породжує вдячність, довіру.

Любов об”єднує всі найкращі людські почуття.

І чим більше ми зігріємо своїми вогниками дитячих сирітських душ, чим більше ми залишимо тепла і любові в дитячих серцях, тим більше стане на землі тих, хто по праву буде називатися ЛЮДИНОЮ.