|  | 

Незламність поета у важких випробуваннях (І варіант)

Для свідомості більшості читачів Василь Стус залишається легендарною постаттю незламного борця за волю України. Країна в той час потребувала свого героя, який би став на захист вічних цінностей буття, і такий герой з’явився. Як мало хто в той час, він словом і ділом здобув право називатися справжнім національним героєм. Слово Василя Стуса зайняло свою мистецьку висоту і гідно тримає її. Це він проголосив одвічне право людини і митця вільно висловлювати свої думки, вільно мислити, вільно вибирати свій шлях у житті.

Прагнучи правди в житті й творчості, зазнав важких випробувань, поневіряння, гоніння, засудження, заслання. Василь Стус вповні, по самі вінця своєї зболеної душі, пізнав немилосердні муки зазіхання на внутрішню свободу шляхом фізичного спокорення, тотального нищення творчого генія, навіть у славнозвісні шістдесяті роки, роки “хрущовської відлиги”. Він писав: Обвали днів і літ – Як пам’яті провали, Внизу струмлять хорали, Вгорі – вселенський гніт, І мову одібрали – Вселенський душить світ!

У тоталітарному суспільстві поет не міг і не хотів бути знаменитим. Внутрішня свобода для нього дорожча за будь-яку славу, визнання, бо в умовах комуністичної деспотії це була одна з найпідступніших репресій. Головне для Стуса – зберегти внутрішню свободу, хоча “сто кістлявих рук нещастя заломило”, хоча поет зримо відчуває, як його “прозоре тіло пливе за смертний пруг”, бачить внутрішнім зором себе, розіп’ятого – “це може статись в кожнім тижні”, та він не боїться смерті, іноді навіть викликає її: О, власну стріти смерть – як щастя засягнути І обірвати пута, ввійти у коловерть.

Страшно це розуміти, але вінцем свободи, її втіленням для поета є смерть, оскільки життя не дає йому можливості жити, і лишається тільки: Смертю зберегти себе, внутрішньо вільного, Для себе і для України. Тепер провидь у маячні Десь Україна – там Усе – в антоновім огні – Жахтить усеочам. До неї ти від неї йдеш. Страсна до неї путь Та, на котрій і ти падеш І друзі – теж падуть. І поет знаходить у собі сили перебороти страх смерті, страх покарання за непокору, які, можливо, притаманні кожній людині.

Він знаходить сили бути вищим за будь-які страхи, тому й пише: Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаюсь, чи важкий мій хрест, Що перед вами, судді, не клонюся В передчутті недовідомих верст, Що жив, любив і не набрався скверни, Ненависті, прокльону, каяття… Своє життя поет сприймає як сходження на Голгофу, як хресний путь, на якому він, як і Христос, повинен нести свій хрест до кінця, тому що од цього залежить не тільки його власна доля, але й доля цілого покоління, народу: Ця Богом послана Голгота Веде у паділ, не до зір… Скільки страждання, і більшою мірою страждання психологічного довелося зазнати митцеві.

Але з повним розумінням свого покликання він пише: Сховатися від долі – не судилось. Ударив грім – і зразу шкереберть Пішло життя. І ось ти – все, що снилось, Як смертеіснування й життєсмерть. Багато хто, мабуть, задумується над питанням: чи це страждання викувало поетичний талант Стуса? Цікаво, що більшість критиків пишуть про те, що якби не стражденна доля поета, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є, і тоді б Україна не мала свого поета. Ця думка кочує із журнальних, статей в газетні, вона присутня на сторінках підручників, але чи можна з нею погодитися.

Я думаю, що це Стус творив свою долю, це він витворював свої страждання, тому що інакше просто не міг. Він не міг змиритися з оточуючою його дійсністю, з політикою тоталітарної держави, не міг пристосуватися, скоритися. Він був поетом ще до першого свого заслання, він, мабуть, був Поетом від народження і був сильною особистістю, яка не могла пливти за течією. І, як бачимо, навіть дуже сильний вітер не міг зламати чи зігнути міцного дуба.




Незламність поета у важких випробуваннях (І варіант)
Обратная связь: Email