Незламність поета у важких випробуваннях (ІI варіант)

Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест. В. Стус Василь Стус жив заради того, щоб український народ мав право на рідну мову, на історичну пам’ять, на самобутню культуру, на незалежну державність. Життя його схоже на спалах – короткий і яскравий. Воно сповнене пекучого болю і трагізму.

Тривалий час поезія В. Стуса була недоступною читачеві, а сьогодні вона вже повернена народові, задля якого він боровся і віддав своє життя. Його вірші, літературно-критичні праці є національною гордістю нашого народу, великим духовним багатством. Перша збірка поета з передмовою Андрія Малишка побачила світ у 1959 році, після чого кожного року у видавництвах “Донбас”, “Дніпро” виходять нові твори поета, переклади, літературознавчі статті. Його вірші – це поезія розуміння, це поезія, наскрізь пройнята українським духом. У 1970 році В. Стус промовив останнє слово над могилою талановитої української художниці Алли Горської, по-звірячому вбитої кадебістами.

Йому не могли пробачити тих правдивих звинувачень на адресу системи. Починається постійне цілеспрямоване цькування поета, а в січні 1972 року його заарештовують. У листі до Президії Верховної Ради СРСР Стус писав про те, що він, український літератор, репресований за політичними мотивами, не вважає себе винним. Його боротьбу за демократію, писав він, розуміють як наклеп на радянський лад, а схвильованість думки про кризовий стан української культури вважають націоналістичною.

Так, любити Україну, свій народ було в ті часи небезпечно. З такими безглуздими звинуваченнями поет не може погодитись, винним себе не визнає навіть в останньому слові на суді. Василь Стус постає перед нами мужнім борцем за долю народу, за майбутнє України.

Він готовий піти шляхом Тараса Шевченка, готовий стати мучеником, як Павло Грабовський, і пронести свій хрест: Над цей тюремний мур, над цю журу І на Софіївську дзвіницю зносить мене Мій дух. Василь Стус вірив, що обов’язково настане той день, коли Україна стане вільною. Він був мужньою людиною, і зламати його було нелегко. Його позбавляли права на закупівлю продуктів харчування, переводили до штрафних ізоляторів, майже щоденно оголошували догани. І це, безумовно, позначилося на здоров’ї поета. З грудня 1982 року Василя Стуса відправлено на рік до камери-одиночки, а в карцері табору особливого режиму поет після тривалого голодування помер.

Так жорстоко розправилася радянська влада з мужнім правозахисником, талановитим поетом. Але жахливі умови табірного життя не витравили з душі поетової почуття людської гідності. Він порушує проблеми добра і зла, стверджує перемогу справедливості. У своїх віршах Василь Стус створює образи людей з життя, заглиблюється у їх внутрішній світ. Багато спільного має Василь Стус із Тарасом Шевченком: визначне місце в історії української культури, подібність життєвих доль.

Справді, мабуть, немає двох інших українських поетів, які б за силою патріотизму, любові до України, незламністю духу були такими близькими. Подібні в них і життєві дороги: обом судилося прожити по сорок сім років, зазнати тяжкого, несправедливого вироку, довгих років неволі. Своєю творчістю Василь Стус піднявся до вершин світової поезії. “Його ім’я сьогодні на устах не лише у знавців української літератури, а й у всіх, кому дорога Україна”, – пише І. Дзюба.