Ніс людям із безодні пекла й тьми святе й огненне слово” (Роберт Плен) – Осип Туринський (1880-1933)

Підручник Українська література 11 клас

Сучасна українська література

Осип Туринський (1880-1933)

“Ніс людям із безодні пекла й тьми святе й огненне слово” (Роберт Плен)

Тема Першої світової війни як глобального злочину імперіалізму знайшла відображення у творах Ольги Кобилянської, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Мирослава Ірчана, Юрія Смолича, а з особливою силою вона відтворена у повісті “Поза межами болю” (1917) Турянського.

Міжпредметні паралелі.

Повість “Поза межами болю” у європейському письменстві посідає таке ж вагоме місце, як “Вогонь” Анрі Барбюса, “На Західному фронті без змін” Еріха Марії Ремарка, “Марш Радецького” Йозефа Рота. Осип Турянський одним із перших порушив питання життя й смерті у дусі філософії екзистенціалізму, що знайде своє і продовження в прозі Валер’яна Під могильного.

Ідейний пафос твору. Повість “Поза межами болю” засуджує війну й мілітаризм, утверджує нездоланність людського духу, силу розуму й волі до життя. Твір проймає гуманістична ідея, яку автор визначив так: “Любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть”. Ознайомившись із книгою в рукописі, Петро Карманський писав до автора: “Ваш твір – це наймогутніша з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а іі у цілій європейській літературі”. На його погляд, ідея повісті – це “протест проти європейського останнього злочину, це скрик одчаю чутливої душі, мужа й батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам удалося так просто, так могутньо висловити словами “є сонце в життю”, підкреслюючи експресіоністський характер повісті, глибоку віру митця в ідею християнської любові.

Австрійський критик Роберт Плен відніс повість “Поза межами болю” до шедеврів світової літератури. Поетика експресіонізму зумовлює структуру й розповідь твору. Повість проймає антивоєнний пафос, осудження імперіалістичної війни, що принесла Європі кровопролиття, смерть невинних людей.

Оповідна манера повісті. Розпочинається твір переднім словом, у якому автор готує читача до сприймання подальшої розповіді як невигаданої історії. Відтворено напружену гаму почуттів, що їх він пережив, перебуваючи на війні та в сербському полоні. Відтак розкрито мотиви написання повісті як протесту проти антигуманної суті війни.

Художню картину побудовано на розповіді про жахіття війни, падіння й духовне звеличення людини.

Вступну частину веде наратор-усезнавець, подаючи узагальнену картину подій, що відбувалися в албанських горах. Розповідач немов з висоти пташиного польоту оглядає гірські хребти, де розгортається боротьба між життям і смертю. Прийоми поетичного узагальнення використовуються оповідачем у зображенні бранців. Спочатку бачимо масу людей, об’єднаних спільним випробуванням, це узагальнений образ – вони.

Через таку множинність оповідач відтворює фатальність долі кожного, хто потрапив у вир війни. Конкретні епізоди, як вбивство вартовим полоненого, який не має сил іти далі, мають повторюваний характер, коли одиничне узагальнює типові ситуації.

Загалом у повісті використано першоособову розповідь: свідок подій розповідає про групу полонених, яким вдалося втекти під час переходу в горах, і вони опинилися перед новими, не менш грізними викликами – холодом і голодом. Читачі дізнаються, що оповідач – один із семи учасників подальших подій, їхню історію змальовує герой Оглядівський, який почергово представляє читачам кожного з присутніх. Проте в його розповідь про побратимів вриваються власні переживання, які переходять у видіння. Свідомість інших персонажів для нього залишається прихованою, він лише передає зовнішні вияви їхніх страждань або висловлює свої здогади про їхній душевний стан.

Важливу роль відіграють монологи дійових осіб, які часто переходять у марення. Завдяки такому оповідному прийомові не тільки розгортається реалістична картина, а й висловлю ються почуття й думки, відбувається переоцінка власного буття, моральних принципів. Саме тому в оповіді Оглядівського поступово увиразнюються образи дружини та дитини.

Окремі сцени-спогади зливаються з дійсністю й досягають піку наприкінці твору, в мареннях Оглядівського.

Суб’єктивність оповіді, її експресивність дає змогу нараторові правдиво, з погляду людини, яка знаходиться в межовій ситуації, відтворити емоційне напруження моменту, а також висловити власну оцінку, що виливається в гнівну інвективу імперіалістичній війні, докір людству, яке байдуже спостерігає світову бойню. Під впливом оповідача моделюється час історії, який передає виключно теперішній момент; спогади про минуле зринають лише в розмовах героїв. Оповідач не помічає плину часу, тільки раз згадує, що минуло десять днів, як вони нічого не їли. Фінальним акордом повісті є драматична сцена порятунку Оглядівського, яка передається через вкрай виснажену свідомість персонажа: “Сон чи ява?

Мов крізь млу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді… Це сон… Якийсь голос кличе…”.

Деталі свого врятування герой дізнається зі слів Василя Романишина, а про долю його товаришів красномовно свідчить фігура умовчання.

Жанрові особливості повісті. За жанром “Поза межами болю” – це лірична повість-поема. У художній структурі твору переважає ліричне начало, зумовлене першоособовою викладовою формою, але наявне й епічне начало: оповідь про трагічні події Першої світової війни. Оскільки у творі поєднано ліричне й епічне начала, як у поемі, і повість, пройнята ліризмом, написана ритмізованою прозою з використанням інверсії,

Василь Верещагін. Апофеоз війни. 1871

Що наближає розповідь до народного епосу й надає особливої експресії, то автор відніс її до жанру повісті-поеми. Як і в інших жанрових різновидах повісті, у творі Туринського поряд з розгортанням подієвої основи важливу роль відіграє висловлення емоцій, переживань, думок героя, пов’язаних із описом війни як світової драми, в якій гинуть тисячі людей. Характерною ознакою повісті Турянського є поєднання ліризму з достовірністю, документальністю змальованих подій. Картини війни чергуються з роздумами оповідача про особисту відповідальність перед дружиною та дітьми, які чекають його з війни.

Тому центр тяжіння переноситься на розкриття характеру, психіки ліричного героя, крізь сприймання якого розкривається картина світу. З цією метою автобіографічний оповідач майстерно застосовує такі оповідні прийоми, як психологізм, художні ретроспекції та пролепсиси (забігання вперед у часі, опис майбутніх подій).

Сюжетно-композиційна організація. Композиційну своєрідність повісті Осипа Турянського визначають вступ і п’ять частин. У ній наявне композиційне обрамлення: починається твір реквіємом по загиблих і завершується думкою про померлих побратимів. Горе Оглядівського підкреслює його туга за товаришами: “Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров. І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі”.

Повістяр майстерно застосовує описи, марення, напливи, діалоги і монологи, вставні епізоди, пісню, виконану перед смертю сліпим Штранцінгером, колискову, яку заспівав Ніколич. Автор використав фрагментарну композицію, що становить собою різновид кінематографічної монтажної побудови. Повість складається з мікрочастин: “шлях смерті” – показ колони з шістдесяти тисяч полонених, що пересуваються засніженими албанськими хребтами; “танець смерті” – епізод, в якому семеро полонених до повного виснаження танцюють довкола куща, щоб з одягу мертвого запалити вогнище; “країна Сонця” – марення знедолених вояків про щасливу країну і гармонію у світі; “Різдвяні свята” – картина-візія персонажа, який опиняється біля дому, спостерігаючи через вікно, як дружина з дітьми зустрічає Святвечір; “пісня вічності” – пісня-гімн скрипаля Штранцінгера перемозі людяності над божевіллям голоду; “мандрівка мерців” – картина, в якій виснажені полонені линуть в ірреальні виміри світу.

Сюжет повісті однолінійний і концентричний, тобто події у ній розвиваються в причиново-наслідкових зв’язках. Наявні всі сюжетні компоненти: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка. Загалом сюжет розгортається з глибокою психологічною напруженістю і достовірністю, що дає автору змогу простежити всі етапи боротьби героїв за життя, перемогу людяного над антилюдяним світом.

Повістяр – тонкий майстер показу персонажів у межових ситуаціях вибору, що постає перед кожним з них. Він змальовує, як воля до життя керує вчинками людей, яким постійно загрожує смерть. Вбивши жорстокого конвоїра, полонені відходять вбік від дороги і зупиняються над проваллям. Єдиний порятунок від холоду – багаття, яке можна розпалити лише одягом когось із товаришів. їхню суперечку, хто має стати жертвою, вирішить танець смерті: багаття запалять з одягу того, хто перший впаде.

Цей танець смерті символізує інстинкт і волю до життя. Тут ще діє закон людської моралі, бо смертники не накидаються один на одного, а чекають смерті слабшого.

Зігрівшись біля вогню, вони зрозуміли, що їх переслідує ще страшніший ворог – голод. Інстинкт самозбереження і затьмарений розум штовхає Сабо вгамувати голод людоїдством, до чого він намовляє товаришів, які хочуть теж вижити, адже труп Бояна лежить поруч. Проте людське начало перемагає і за цих трагічних обставин. Героїв осяває просвітлення, і вони повстають проти тваринного інстинкту, перемагають свою слабкість, їхній дух торжествує. Проте фізичні сили покидають героїв, їхній земний шлях завершується.

Справжнім апофеозом гуманному началу в людині стала “пісня життя”, яку востаннє спромігся заграти на скрипці Штранцінгер.

Система персонажів. У повісті діють семеро товаришів по недолі, які належать до різних національностей: Оглядівський і Добровський – українці, Пшилуський – поляк, Сабо – угорець, Штранцінгер – австрієць, Бояні і Ніколич – серби. Вони змальовані в річищі експресіоністської поетики як герої – символи, майже алегорії, носії гуманістичної ідеї вболівання за людину і долю світу. Автор прагнув, щоб, читаючи твір, “кожен повинен узнати себе у всіх”.

Він вважав, що суть катастрофи, якою була Перша світова війна, можна збагнути через граничну умовність, яскравість пера і барв, крик душі героїв, деформацію їх свідомості і містичний ракурс (видіння, напливи). Проте оповідач індивідуалізує кожного героя через мовлення як представника певної соціальної верстви. Зокрема, у Сабо мова лайлива, складається з брутальних висловів: “світова сволоч”, “собача личина”.

Мовлення Дубровського характеризує його як освічену людину, його вислови забарвлені іронією: “прохаємо ласкаво”, “вельмишановне панство”, “добірними салоновими рухами”. Мова скрипаля Штранцінгера – це мова інтелігента, мрійника, символізована й афористична: “Люди не є злі, не є добрі… тільки нещасливі – і щасливі”.

Аристарх Лентулов. Переможна битва

Образ Оглядівського багатогранний, огорнутий теплом і співчуттям. Він, як і всі полонені, впадає в депресію, але стоїчно намагається її подолати. У такі важкі хвилини перед ним постають символи сонця і матері з дитиною, що є святими величинами українця. Герой-оповідач сповідує високоетичні ідеали свого народу, ідею християнської моралі, любові та злагоди, братерства людей.

Перебуваючи в передсмертному стані, він споглядає своє життя, відчуває нерозривність з рідною землею, на якій “золоте колосся кланяється на привітання, а синє небо любо і приязно сміється”. Через ці ментальні національні кольори та образи розкривається мрійлива душа бранця. Оповідач-персонаж, перебуваючи серед снігових вершин албанських гір, відзначає роль рідної мови, яка допомогає йому вижити, мобілізувати внутрішнє “Я”, вивести зі стану несвідомого: “Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності”.

Правда, автор наділяє Оглядівського ідеєю “українського дводушшя” – у ньому поєднано душу героя, борця прометеївського типу, але й душу невільника. Проте цю роздвоєність йому допомагають подолати високі духовні принципи родини. Образи дружини і малого сина, почуття любові, поваги й відповідальності за сім’ю допомагають йому вижити в тяжких умовах зимового походу.

Образ Оглядівського змальовано в динаміці почуттів і настроїв. За своїм психологічним типом він – інтроверт, заглиблений у внутрішній світ, наповнений видіннями, інтуїтивними передбаченнями, ілюзіями, які викликають у нього любов, віру і надію. Волю до життя живить висока й благородна ідея. Слабкий фізично Оглядівський (прототипом якого є автор) переміг фатальну смерть тому, що у найтяжчі хвилини думав не про себе, а про сина і дружину, які стають символами життя. “Поза межами болю” – назва символічна: опинившись у неймовірно трагічних ситуаціях, на межі виживання, Оглядівський вірить у силу любові дружини і сина, які в його очах є світлою зорею, що веде його до перемоги.

Він долає тяжкі обставини і виходить переможцем у двобої зі смертю, утверджуючи активний гуманізм, загальнолюдські цінності.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір на тему: Ніс людям із безодні пекла й тьми святе й огненне слово” (Роберт Плен) – Осип Туринський (1880-1933)