Образ України в поезії В. Симоненка

Я… з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! В. Симоненко. “Україні” У шістдесяті роки XX століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів – І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди – цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів. Василь Симоненко прожив недовге життя – лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві. Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка: Землю люблю я широку мою, Хай би піском шелестіла, Хай би пустеля у ріднім краю, – Все ж він і рідний і милий.

(“Моя любов”) У кожному слові молодого поета – любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє – розкрито у таких поезіях: “Лебеді материнства”, “Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці…”, “Земле рідна! Мозок мій світліє…” та інших. У своєму щоденнику В. Симоненко писав: “Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя”.

Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії “Лебеді материнства”: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна – це: Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік, Буду, Мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік. (“Задивляюсь у твої зіниці…”) Це для неї – рідної Вітчизни – поет творить і живе: Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю… (“Задивляюсь у твої зіниці…”) Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини: Україно! Ти – моя молитва, Ти моя розпука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.

(“Задивляюсь у твої зіниці…”) Бо доля України – найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди: Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм. (“Україні”) Ліричний герой поезії В. Симоненка – це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України: Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу! (“Україні”) Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю – поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини. У поезії “О земле з переораним чолом…” поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів: О земле з переораним чолом, З губами, пересохшими від сміху, Тебе вінчали з кривдою і злом, Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя! Бери мене!

У материнські руки Бери моє маленьке гнівне Я! Для мене найсвятіша нагорода – Потрібним буть, красо моя, тобі. Сила поезії В. Симоненка – у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе: Ті пісні мене найперші вчили Поважать труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Ласкою своєю зігріва.

(“Грудочка землі”) Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури – ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.