Обрядовий фольклор

Фольклор – одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно пов’язана з народним побутом та літературою, розвивається за всіх суспільних формацій, в усі історичні епохи. На початковому етапі, який обіймає не одне тисячоліття, фольклор не мислився як художня творчість, а мав яскраво виявлений утилітарно-практичний характер. Його розвиток був невіддільний від розвитку мови, побуту і базувався на міфологічному сприйнятті навколишнього світу. Найдавніший фольклор, так званий язичницький, виражаючи форми буття, поєднує вірування і уявлення, базується на етичній основі.

Давній фольклор переслідувався віками, однак був найповнішим виразом буття, свідомості, ідеалів, мрій, історії, долі й ментальності народу. Для наших предків усе в природі було впорядковане вищими силами. У цьому ряду було і сонце, і місяць та зірки, і земля, що трималася на трьох китах, і дощ, блискавка, град, мороз, усі живі істоти, серед яких людина сприймала себе як рівна серед рівних.

Найдавніша форма фольклору – молитви (заклинання), колядки, щедрівки, веснянки (особлива потужна форма світобачення), троїцькі, купальські, жнивні пісні, обрядова і календарна поезія, замовляння і приказки, казки, міфи, легенди.

Кожне явище, що відбувається в нашому стрімкому і швидкоплинному житті, є продуктом просторово-часового оточення. Ще в ХVII ст. французький орієнталіст Жак Шарден, описуючи свої враження від ознайомлення з невідомими землями та їх мешканцями, висловив думку, що клімат країни, де проживає народ, визначає його обряди, звичаї і творчість на генетичному рівні, а органічним відбитком духу народу в різні історичні моменти, на думку Й. Г. Гердера, перш за все, є народнопоетична творчість, і саме вона найточніше виражає характер народу і є найвищим його проявом.

Розвиток культури на початковому етапі невіддільний від природи, “відтворює її просторові межі, часову динаміку, циклічність. Індивід у цій ситуації включений у загальний процес природної взаємодії, етика його поведінки повністю підпорядкована інтересам общини, традиціям, освяченим її буттям” . Народний дух у певному середовищі і часі включає в себе віковий досвід попередніх поколінь, фольклор і історія будь-якого народу перебувають у тісному взаємозв’язку. Дуже часто народнопоетичний твір може бути єдиним історичним джерелом, яке характеризує епоху, події та постаті (історичні пісні, думи, балади тощо). Усім відомо, що народна творчість значно старіша книжних творів, а висловлені в ній спостереження, думки, сентенції відвертіші і тому безпосередніші.

Прикладом розквіту приміром грецького письменства античної доби може бути його зв’язок з народною поезією (“Іліада” Гомера). Українське ж письменство від самого свого зародження також було тісно зв’язане з усною народною творчістю. Наші літописи рясніють народними легендами, які використані у “Повісті временних літ”, де подаються перекази про заснування Києва, “Галицько-Волинський літопис” теж має особливо велику літературно-художню вартість. Там, зокрема, вміщено переказ про євшан-зілля, яке, за повір’ям, будить приспану любов до рідної землі. Талановитий автор українського епосу “Слово о полку Ігоревім”, подібно до співців пізніших дум, свідомо звертався до народної поезії, використовуючи порівняння, паралелізми, епітети в народному стилі, хоча, будучи провідником нової для України релігії, виступав проти всього, що виходило за рамки церковних приписів (“ігранія, плясанія, гуденія” тощо).

Згодом цю ж ворожість відчуваємо в полум’яних посланнях захисника православ’я в Україні Івана Вишенського (1550-1620).

І тільки великий український філософ і поет Г. Сковорода (1722-1794) поклав край нехтуванню народною поетичною творчістю, вживаючи у своїх трактатах приказки, прислів’я, анекдоти та легенди, пишучи вірші за зразками народнопісенної творчості. Його демократичні погляди знайшли своє продовження у творчості батька нової української літератури І. Котляревського (1769-1838), який, спираючись на народну уяву про світ, неперевершено перелицював “Енеїду” римського поета Вергілія, тим самим спрямувавши українське письменство на шлях європейської літературної традиції. Хочеться додати, що і серед української козацької старшини того часу був поширений інтерес до народного співу та інструментального музикування.

До того ж усім відомо, що талант до музики та співів мав гетьман, патріот України Іван Мазепа, йому приписується текст пісні “Ой горе тій чайці”.

Обрядовість і звичаєвість, основи духовності для наших предків були непорушним законом життя, а обрядодійство вважалося священним, бо образність і символіка в обрядовому дійстві читалися як своєрідно написане письмо. Аналізуючи українську обрядову пісенність, О. Потебня підмітив, що чим далі у старовину, то тим звичайніша і кріпша віра людини у здатність слова однією своєю з’явою творити те, що ним означене. На такій вірі, як вважає Ф. Колесса, постали й обрядові пісні: “За джерело, із якого виплила обрядова поезія, уважають прадавню віру у магічну (чарівну) силу слова, що заховане у пісенну форму”.

Учений додає: “Обрядові пісні мали первісно значення заговорів на успіхи у господарстві і родинному житті”, вони є інструментом злагоди і миру.

Тарас Шевченко створив неперевершені поезії за зразками народнопоетичної творчості, об’єднавши усне слово з письменством. Він захоплювався неповторною музикальністю народних дум, систематично збирав пісні. Збереглося навіть чотири альбоми його фольклорних записів. Зокрема історичну пісню “У Глухові у городі” він використав у поемі “Сон” (“У всякого своя доля”). Майже третина його “Кобзаря” перейшла в народні пісні.

Пізніше традиції Великого Кобзаря підхопили Марко Вовчок, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський.

Перебуваючи в Петербурзі, М. Гоголь у листах до своїх рідних просив присилати йому записи пісень. “Близько 150 пісень я віддав минулого року Максимовичові, цілковито йому невідомих. Після того я придбав іще коло 150”, – писав М. Гоголь у листі (1834) до професора І. Срезнєвського, з яким він зблизився на грунті зацікавлення минулим українців і їхньою пісенною творчістю, що була джерелом для повістей письменника (“Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, “Тарас Бульба” та ін.) та історії, яку він, готуючись до праці в університеті, збирався написати. “Якби наш край не мав такого багатства пісень, – писав Гоголь у вищезгаданому листі, – я б ніколи не написав його історії, тому що я не збагнув би її і не мав розуміння про минуле”. Унікальність, неперевершену поетичність української словесної культури, її високу моральність і шляхетність устремлінь відзначали творці російської літератури, серед яких були К. Рилєєв та М. Добролюбов.

І, нарешті, вершиною музично-фольклорного етапу збирання української народної музики стала діяльність видатного композитора та науковця М. Лисенка. Сім випусків “Збірника українських пісень”(1868-1911) “з одного боку, заклали інтонаційні підвалини української композиторської школи. З іншого боку, за ретельністю власне етнографічного підходу (запис, трактування, жанровий спектр, увага до варіантів, паспортизація, нотація музичних варіацій…, збереження автентичних рис мелодики, тоді як у жанрі обробки це не було обов’язковим), Лисенко проявив риси, які засвідчують серйозне ставлення та обізнаність щодо музично-етнографічних проблем” . Крім того, наприкінці ХIX ст. поширюється багатоголосий спів, і Лисенко ще зумів (за К. Квіткою) “врятувати неповторний мелодичний стиль української пісні на зламі століть”.

Композитор записав понад півтори тисячі пісень, опублікувавши понад 700 з них.

Цінний внесок у розвиток фольклорно-історичної школи внесла шляхетна поетеса Леся Українка. У 1908 р. разом з К. Квіткою та О. Сластіоном вона записала на фонограф репертуар східноукраїнських кобзарів і лірників і переслала до Львова Ф. Колессі, який поклав 5 років ретельної праці на розшифровку цих шедеврів: у 1910 та 1913 р. вийшли два томи “Мелодій українських народних дум”. Праця Ф. Колесси була високо оцінена Віденською академією наук, за що автор одержав ступінь доктора наук – найвище європейське визнання. Пізніше, у 20-30 роках вчений видає ще три збірки закарпатського фольклору. Одна з них “Народні пісні з Галицької Лемківщини” вміщує 820 пісень – календарно-обрядових, вояцьких, емігрантських.

Не можна не згадати і шкільні співаники, три навчальні посібники з музичного виховання дітей, що були видані у Львові протягом 1925-1927 рр. (“Шкільний співаник у двох частинах”; “Співаймо! Збірничок пісень на два голоси для шкільної молоді на весняне свято пісні”; “Збірник народних пісень в укладі на три голоси для ужитку шкільних хорів”), Філарета Колесси. Згодом, у 1993 р., видавництво “Музична Україна” об’єднує його праці у “Шкільний співаник.

З педагогічної спадщини композитора”. Для сучасної української національної школи це неоціненний скарб.

У музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.

В атмосфері народної пісні відточилась і творчість визначного українського композитора М. Леонтовича (1877-1921). Нове слово у композиторській творчості він сказав своїм “Щедриком”, “Дудариком”, “Прялею”; піснями “Піють півні”, “Зашуміла Ліщинонька”, “Женчичок-бренчичок”. Музично-творча спадщина Леонтовича – це понад сто творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на оригінальні теми: “Льодолом”, “Літні тони” (хори), “Легенда” та “Моя пісня” (соло з хором і супроводом фортепіано), а також фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б. Грінченка “На русалчин Великдень”. І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович – ціла нова епоха.

Визначної слави набула його творчість, коли новостворений хоровий колектив під керівництвом О. Кошиця у березні 1919 р. виїхав у гастрольну подорож за кордон, маючи в репертуарі багато пісень в обробці композитора, які відразу привернули увагу своєю оригінальністю. Кошиць був великим прихильником творчості композитора, приділяв особливу увагу витонченій обробці хорового виконання його пісень, часом диригуючи зі сльозами на очах. Він активно популяризував доробок видатного композитора за рубежем.

Цікаво, що під час сезону колядок по всій Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими обов’язково вставляють у програму “Щедрика” М. Леонтовича.

Ми дізнаємося про його методику викладання співів, про збирання музичного фольклору, про організацію ним шкільних хорів, учнівських оркестрів. Досвід своєї педагогічної роботи М. Леонтович узагальнив у навчальному посібнику для загальноосвітніх шкіл України (“Нотна грамота. Підручник для навчання співів у народних школах”, Київ, 1920), який у наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально впроваджується в ряді середніх шкіл. Заслуговує на увагу і “Пам’ятна книжка” М. Леонтовича (1919), в якій знаходимо важливі для характеристики особистості митця записи про необхідність дослідження народної пісні.

Сучасна хорова українська музична культура по праву може пишатися таким самородком, яким був М. Леонтович, бо якби композитор залишив лише “Щедрик”, то й цього було б достатньо, щоб українську пісню пізнав увесь світ. Тож слава йому у віках!

Починаючи з 30-х років, музична фольклористика переживає нелегкі часи. Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками із старих публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождів революції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування було відсутнє більше 20-ти років аж до того часу, коли Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М. Рильським, починає роботу над виданням серії “Українська народна творчість”, перший том якої під назвою “Історичні пісні” вийшов у 1961 р. (на сьогодні видано понад 20 томів) виключно у словесному тексті викладу.

За період незалежності України помітно пожвавилась робота з видання різних наукових і популярних збірок, пісенників, посібників. З’явилися приватні зібрання любителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору у різних освітніх закладах. На Кубані, колишніх українських землях, на початку 90-х з’являється серія збірників “Песни кубанских казаков” за редакцією головного диригента Кубанського козачого хору В. Г. Захарченка.

Київські, львівські, харківські, рівненські, волинські вищі школи через роботу фольклорних експедицій планомірно обстежують відповідно Західноукраїнські землі, області Центральної та Східної України.

На зламі тисячоліть з’явилася можливість збереження унікальних архівів шляхом переведення їх у цифрові технології, видання серій аудіо – та мультимедійних компакт-дисків, створення постійно діючої Інтернет-сторінки українського традиційного фольклору з відповідною паспортизацією матеріалу. Громадська організація “Арт Екзистенція” у співпраці з Мистецькою агенцією “Арт Велес” (художній керівник В. Вовкун), українсько-британським підприємством “Комора” та каналом “1+1” започаткували проект “Моя Україна”, головним завданням якого є записи українського автентичного фольклору – основи сучасної культури великої європейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті. Компакт-диск “Берви” (2001) є першим з цієї серії, що адресований учням, студентам, викладачам та всім шанувальникам справжнього мистецтва. Чудові компакт-диски “Зелений шум Полісся” (2002), декілька видань “Київська Русь. Український автентичний фольклор” (Арт Велес, 2002), “Над річкою Карайцем”, пісенна традиція села Рівне Муровано-Куриловецького району Вінницької області, “Кобзарсько-лірницька традиція.

Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра” (2002).

Об’єднання “Оберіг ХХI” разом зі студією звукозапису “Аркадія” при Національній спілці композиторів теж докладають немало зусиль для пропаганди української народної пісні. Компакт-диски “Народна музика України”, “Пити чи не пити”, “Тріо Маренич”, “Ніна Матвієнко”, “Марія Миколайчук”, два видання компакт-диска з піснями українського народу у виконанні тріо “Золоті ключі” мають неабияку популярність в Україні та за її межами.

Отже, історична науково-фольклористична думка минулого тисячоліття і початку нового, свідками якого ми є, проявляла глибокий інтерес до фольклорно-етнографічного простору українського народу, залишивши нам у спадок наказ – зберегти те, що маємо, навчити своїх дітей поваги і любові до рідної землі, мови, культури, звичаїв, щоб залишитися народом, а не “населением”. Адже фольклор – глибоко демократичне мистецтво, вияв колективної думки і колективних емоцій, носій чеснот, морально-етичних і естетичних ідеалів. Ось чому, за висловом М. Ткача, “всю народнопоетичну спадщину слід розглядати лише під кутом давнього світогляду наших предків”.

У своєму навчальному посібнику “Українська музична фольклористика” А. Іваницький пише: “На початку третього тисячоліття головним предметом інтересу стане людська психіка. І тоді фольклор з його глибиною пам’яті у десятки тисячоліть стане одним із найбагатших джерел для пізнання Історичною Людиною найцікавішої із світових таємниць – таємниці самої себе”. Але ж все менше на естрадних сценах та в телерадіоефірі звучать перлини української народної творчості, народні пісні. Ніби чується вислів однієї сучасної визначної естрадної співачки Т. Повалій: “Фольклор себе віджив”, а співакам, виконавцям народного жанру кажуть: “Дякуємо, ви вільні, прийшла нова генерація, перед нами майбутнє – світ можливостей, у вас минуле – світ реалізованого, а може, втрачених можливостей”.

Але ж нові можливості, згідно з концепцією розвитку, з’являються в діалозі з попереднім вираженням культури, збагачуючись і оновлюючись. Ми – представники глибоковіруючого народу, життя якого побудоване на колективному уявленні людей (родинність), на важкій і величній хліборобській праці, яка ідеально вплинула на ментальність народу, поєднавши свідомість, розум та інтелект. Ми – народ-талант, народ-музикант, ми співаємо і коли радіємо, і коли плачемо, на будь-яке питання можемо відповісти піснею – народною або авторською, давньою або сучасною, а такі чинники, як одухотвореність, величність, викликають високі людські почуття, без яких душа спить, не відчуваючи метафізичного зв’язку видимого і невидимого, чуттєвого і надчуттєвого. Ще Григорій Сковорода казав, що все, що ми не бачимо, – “Дух”, а все, що бачимо,- “Тварь”.

Прийшов час, коли наука осягає глибинний зміст і виняткове значення для генетичного здоров’я нації старовинних народних обрядів, вбачаючи у цьому можливість привести людський організм у лад з навколишнім світом. Адже фольклор – це сам народ, тому є найяскравішим виразом його культури, найбільшим національним скарбом. Але український фольклор означає для нас більше, бо це фольклор нашого, українського народу, що завоював своєю самобутністю та красою весь світ.

Тому слід записувати його й берегти, бо немало вже навіки втрачено. І ми ще не знаємо, якими наслідками можуть обернутися ці втрати.