|  | 

ПАВЕЗЕ, Чезаре

(1908 – 1950)

ПАВЕЗЕ, Чезаре (Pavese, Cesare – 09.09.1908, Санто Стефано Бельбо, Кунео – 27.08.1950, Турин) – італійський письменник.

Народився у селищі Санто Стефано Бельбо, що у провінції Кунео. Майбутній письменник рано втратив батька, і його виховувала матір, жінка вольова, із сильним характером. У 1923-1927 pp. навчався у Туринському ліцеї, потім у Туринському університеті (1927-1930), після закінчення якого вчителював у вечірній школі, був співробітником журналу “Культура”.

З 1933 р. і (з невеликими перервами) до кінця життя Павезе співпрацював з видавництвом “Ейнауді”, де перекладав твори американських та англійських письменників.

Через активну антифашистську діяльність у 1935 р. Павезе був заарештований, а потім засланий у селище Бранкалеоне (Калабрія). У 1936 р. він повернувся із заслання у Турин, де поновив співпрацю з видавництвом. У русі Опору Павезе участі не брав, роки війни провів у невеличкому селищі Серралунга, що неподалік Турина, а після її закінчення знову працював у видавництві “Ейнауді”.

У 1948 р. Павезе познайомився з маловідомою американською кіноактрисою Констанс Доулінг. Безнадійне кохання до цієї жінки спричинило важку депресію, наслідком якої стало самогубство письменника; він випив смертельну дозу снодійного в одному із номерів туринського готелю. В останній рік життя Павезе створив два свої найкращі романи, а незадовго до смерті отримав літературну премію “Стрега”. Останній запис письменника у щоденнику: “Це робили і слабкі жінки. Потрібна гордість, потрібна покора.

Мене від усього цього нудить. Жодних слів. Справа.

Більше писати не буду”.

Письменницький дебют Павезе відбувся у 1936 p., коли з’явилася його перша поетична збірка “Буденна втома” (“Lavorare stanca”), в якій домінують символічно осмислені автобіографічні та соціальні мотиви, а головний герой збірки – юнак, котрий утратив гармонійне сприйняття буття у результаті зіткнення з ворожою людині цивілізацією. З кінця 30-х pp. Павезе звернувся до прози. Після повернення із заслання він написав автобіографічну повість “В’язниця” (“La prigione”, опубл.

1948 p.), а також повість “Рідні краї” (“Paesi tuoi”, 1941), які започаткували одну із наскрізних тем його прози – відчуженість, індивідуалістичну замкнутість інтелігента, його суспільну безпорадність. Герой першого твору – політичний засланець, котрого більше гнітить не його зовнішня несвобода, а атмосфера самотності, невміння вжитися у нове для нього середовище. Герой другої повісті – міський інтелігент, котрий, потрапивши у п’ємонтське село, через свій душевний егоїзм, незнання місцевих звичаїв, мимоволі розпалює пристрасті, внаслідок чого селянин Таліно вбиває свою сестру Джізеллу, котра закохалася у міського гостя.

Упродовж 40-х pp. Павезе написав ще цілий ряд творів: повість “Пляж” (“La spiaggia”, 1942), збірку повістей “Прекрасне літо” (1949), куди ввійшли “Прекрасне літо” (“La bella estate”, 1940), “Диявол на пагорбах” (“II diavolo sulle colline”, 1948), “Поміж одних жінок” (“Tra donne sole”, 1949), де продовжив розробляти тему самотності, духовної невлаштованості інтелігента; цикл віршів “Земля і смерть” (1945-1946); збірку оповідань “Серпневі канікули” (“Feried’agosto”, 1946), роман “Товариш” (“її compagno”, 1947), де простежена доля вихідця із міських “низів”, котрий у 30-х pp. після напружених ідейних пошуків знаходить своє місце у лавах борців з фашизмом; значну кількість публіцистичних статей, в яких намагався визначити місце письменника в сучасній літературі, зв’язок літератури й ідеології: “Про нову літературу” (1945), “Фашизм і культура” (1945), “Комунізм і інтелігенція ” (1946), “Американська література й інші статті” (1951) та ін.

Центральним твором 40-х pp. у творчості Павезе вважається повість “Будинок на пагорбі”(“La casa incoilina”, 1948). Пронизаний автобіографічними мотивами, цей твір є своєрідною психологічною сповіддю героя-інтелігента, котрий заховався від війни, жорстокості та людей в будинку на пагорбі неподалік від Турина. Він страждає від того, що не зважився вступити на шлях прямої боротьби із фашизмом і намагається віднайти втрачену душевну рівновагу у спогадах.

Сам письменник найзначнішою вважав іншу книгу – “Діалоги з Леуко” (“Dialoghi con Leuco”, 1947), у якій, побудувавши оповідь у формі діалогів персонажів античної міфології, намагається знайти відповідь на питання, що стосуються сенсу вічних цінностей і антицінностей людського буття: життя і смерті, природи добра і зла, справедливості, злочину тощо.

Остання прижиттєва книга – роман “Місяць і вогнища” (“La lima e і falo”, 1950), у якому історія про повернення героя після тривалих мандрів у світ свого дитинства прочитується як символічна алегорія історії складних духовних пошуків та “повернень” до світу реальності самого автора. Посмертно були видані поетична збірка Павезе “Усмерті очі твої” (“Verra la morte e avra і tuoi occhi”, 1951), щоденник “Ремесло жити” (“II mestiere di vivere”, 1952), збірка ранніх оповідань “Святкова ніч”(1953), незакінчений роман-діалог “Великий вогонь” (1959), незакінчений цикл оповідань і віршів “Привіт, Мазіно”(1968).

Окремі твори Павезе переклали українською мовою В. Шовкун і Ю. Буряк.

В. Назарець




ПАВЕЗЕ, Чезаре