ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО
ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО (1817, м. Слов’янськ, тепер Донецької обл. – 25.12.1862, м. Лебедин, тепер Сумської обл.) – поет харківської школи романтиків.
Походив із дворян. У 1836 – 1841 рр. навчався в Харківському університеті. На основі нових пошуків дослідники висунули гіпотезу про причину раптового припинення літературної діяльності М. Петренка і репресії царату у зв’язку з доносом про близькість його до діячів Кирило-Мефодіївського братства. 1849 р. був призначений на посаду судового стряпчого (прокурора) у Лебедин.
Учасник Кримської війни 1853 – 1856 рр., нагороджений бронзовою медаллю. 1859 р. зустрічався з Т. Шевченком у Лихвині, Лебедині.
Літературна спадщина М. Петренка складається з 19 віршів та п’єси “Панська любов” (втрачена). За життя поета його твори друкувалися в альманахах “Сніп” (1841), “Молодик” (1843) та “Южном русском сборнике” (1848), де були подані лаконічні біографічні відомості про автора.
З ім’ям М. Петренка – автора перших зразків медитативної лірики, яка тоді активно культивувалася в поезії європейських народів, пов’язана нова фаза в розвитку українського романтизму (А. Шамрай). Його вірші – рефлексії мають елегійний характер, зумовлений особистими переживаннями: сирітська доля (“Весна”, “Батьківська могила”), самотність (“Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…”, “Ой біда мені, біда…”), розлука з коханою (“Тебе не стане…”, цикл “Недуг”).
Чимало поезій містять філософські роздуми над сенсом людського життя, гармонією і красою в універсальному значенні, сутністю всесвіту в контексті самозаглиблення, самопізнання людини.
М. Петренко одним із перших вдався до циклізації лірики. Цикл “Небо” містить три поезії, об’єднані космічною темою: з одного боку, ліричний герой тамує свій душевний біль чарами “небесної музики”, а з іншого – безконечність і таємничість всесвіту викликає у нього почуття смутку, а то й безсилля. Цикл “Слов’янськ”, куди входить чотири поезії, позначений мажорними настроями.
Вірші містять пейзажні атрибути рідних місць, підносять ідею краси земного життя. М. Петренко – майстер романсової лірики. Звертаючись до поетики й ритмомелодики народної пісні, він творчо переосмислює її: вносить своє світорозуміння, впроваджує силабо-тонічні розміри. Завдяки високій культурі поетичного слова, музичній організації вірша окремі твори стали народними піснями (“Дивлюсь я на небо…”, “Туди мої очі…” тощо).
Поетові належать також розроблений на народній основі вірш історичної тематики “Іван Кучерявий”, єдиний зразок баладного вірша “Гей, Іване, пора нам сідлати коня”. У вірші “Думи мої, думи мої”, перші рядки якого взяті з поезії – маніфесту Т. Шевченка, поет переосмислює її мотив: не драма національної субстанції в конкретних історичних обставинах, а через внутрішній конфлікт людської душі відбито світ універсальної людини. Своєю літературною діяльністю М. Петренко сприяв піднесенню української ліричної поезії до рівня поетичних здобутків європейського романтизму.
Літ.: Шамрай А. Харківська школа романтиків: У 3 т. Х.,1930. Т. 1; Нудьга Г. Два поети – романтики 11 Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії.
К., 1960; Шептій К. Його книжки ходили по руках// Вітчизна. 1989. № 6; Шерех Ю. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Ю. Третя сторожа. К..
1993; Крижанівський С. Михайло Петренко: вчора, сьогодні, завтра 11 Слово і час. 1993. Ч. 11.
Ж. Ляхова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)Твір на тему: ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО
ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО