|  | 

ПИРІЖОК З КАЛИНОЮ – Віктор Кава (1937)

Українська література 6 клас

ЗИМОВІ ВІЗЕРУНКИ

Віктор Кава (1937)

Відомий український дитячий письменник народився 1 січня 1937 року в селі Поділ на Чернігівщині у сім’ї вчителів. Зростав Віктор серед чарівної української природи, в оточенні добрих і лагідних людей, для яких праця і пісня були нероздільними. З вдячністю згадує Віктор Кава свою бабусю, яка знала безліч пісень, приказок, загадок і щедро ділилася цим скарбом народної мудрості з онуком.

Дитячі роки Віктора Кави припали на нелегкі воєнні часи. Драматичні події назавжди закарбувалися в пам’яті, чимало з них лягло в основу численних творів, присвячених воєнному дитинству.

Віктор Кава закінчив факультет журналістики Київського університету (1959). Працював редактором видавництва “Веселка”, співробітником журналу “Барвінок”.

У своїх творах Віктор Кава звертається до таких важливих тем, як дружба, стосунки між однолітками і старшими, між батьками і дітьми. Герої творів Віктора Кави долають життєві проблеми завдяки чуйності, духовній чистоті та любові. Він – автор багатьох книжок для дітей: “Прогуляний день” (1962), “Історія одного велосипеда” (1964), “Усмішка” (1980), “Троє і весна” (1985) та інших.

Твори Віктора Кави перекладено англійською, німецькою, угорською, болгарською, російською, білоруською, румунською та іншими мовами.

Талант Віктора Кави високо вшановано: він лауреат літературної премії імені Лесі Українки.

Що? Коли? Чому? Як?

1. Розкажіть коротко про життєвий і творчий шлях Віктора Кави. 2. Які книжки для дітей видав письменник? 3. Якими мовами перекладено його твори?

ПИРІЖОК З КАЛИНОЮ

– Убоїсько1 ти моє,- скрушно хитає головою мати й так дивиться на Митька та його забризкане2 пальто, що хлопцеві хоч крізь землю провались.

Отож Митько, вислухавши з похиленою головою материні докори, хапає зі столу підручник, ручку й зошит та ще одбатовує3 на всяк випадок окраєць пухкого пшеничного хліба і – тільки його й бачили!

Мати зиркає4 у вікно: чи справді побіг до сусідського Федорка, чи знову пошвендяві5 на ті осоружні6 луки. Ні, до Федорка звернув. І мати, похитуючи головою, у якій в’ється невесела думка – і що виросте з отакого гультіпаки7? – береться підмітати долівку.

А не зміркувала, що й від Федоркової хати до лук шапкою можна докинути8. Та ще й напарник є!

Правда, на луках зараз порожньо. Лише перші сутінки несміливо підкрадаються до кущів. І хлопці, розгорнувши підручник, нагнулися над ним, аж лобами стукаються. Федоркова мати вдоволено кахикнула і подалася9 до хліва.

Майже водночас із вулиці долинули тупіт, пронизливі висвисти10, безладні крики. Наче йшла татаро-монгольська орда.

Федорка і Митька мовби якась сила схопила за поли піджаків і швиргонула11 до вікна. Попритулялися до шибок, от-от повидавлюють їх.

Ішла не орда – шестикласники. І простісінько на луки!

Хлопці заквапилися, наче помітили крізь вікно пожежу.

Ледь не збили на порозі Федоркову матір.

– Куди це? – перепинила вона їх.

– До Митька,- швидко одповів Федорко.- У нас темнувато і… стіл нерівний…

– А не брешеш? – підозріло спитала мати.

– Чого б це я брехав? – розсердився Федорко й так смикнувся, що рукав його пальта затріщав.

Добре, що мати не глянула на їхні порожні руки.

Учора легенько подув “вітер з-під Гирина”, як каже мати, що означало – з півдня. І мороз ураз пересівся12. Сніг утратив свій сліпучий блиск, мов клей, став чіплятися до лиж. Так зате ж не розсипається на порох, а ліпиться в тугі сніжки…

Шестикласники, певно, одразу ж завели б галасливу, безладну “війну” в сніжки, до якої в гармидері13 непомітно приєдналися б Митько з Федорком, якби не учитель фізкультури. Він такий низенький та худенький, що Митько й Федорко лише зблизька упізнали його по високій шапці.

1 Убоїсько – нечупара, замазура, неохайна людина. 2Забризканий – брудний. 3 Одбатовувати – одрізати. 4 Зиркати – дивитися.

5 Пошвендяти – піти. 6 Осоружний – проклятий. 7 Гультіпака – ледар. 8Шапкою можна докинути – недалеко. 9 Податися – тут: піти.

10 Висвисти – від слова “свист”, свисти. 11Швиргонути – штовхнути. 12 Мороз пересівся – мороз пом’якшав.

13 Гармидер – безпорядок, шум, галас.

Степан Оникійович наказав хлопцям і дівчатам стати окремо. Тоді хлопців розділив на дві команди і дівчат на дві. “Буде дві “війни”,- зрозуміли Митько з Федорком і потяглися до того боку, де хлопці хутко розходилися в різні боки, котячи поперед себе снігові кулі для фортець.

До шестикласників бігли швидко, а назад ще швидше. Бо хлопці як сипонули на них сніжками! Митькові одна як луснула14 в потилицю – аж у голові бамкнуло. А Федоркові один із “шостаків” надів на голову здорову снігову грудку.

Мовляв, не лізьте, малечо, до старшокласників.

Митько й Федорко образилися, відійшли до верби, що нагнулася над замерзлою копаночкою. Обтрусилися й стали вголос лаяти15 “шостаків”. Чи ти бач – “старшокласники”! “Четвертаки” для них малеча!

Та дай будь-якому “шостаку” їхню задачу на сім дій – жоден не розв’яже!

Хотіли вже додому вертатися – так пекла образа16. Але кому вони цим дошкулять? Тільки самим собі.

Зосталися на луках.

А тут і “війни” почалися.

Хлопці таки “воюють” по-справжньому, рої сніжок летять з обох боків, часто влучають, кричать гучно “ура!”, “давай!”. А дівчата – ті пищать, ойкають, їхні сніжки поціляють у білий світ. Аж приблудний собака оббіг їх, провалюючись у заметах, далеким окулясом17.

Дивитись і слухати їх гидко. Але більш ні до кого пристати.

І Митько з Федорком, потупцявши вже трохи охололими ногами, побокували18 до дівчат. А встрявати не наважувалися – побачить хто з однокласників, затюкає: “Дівчачури! Дівчачури!” Та й хтозна, як самі дівчата на непроханих “помічників” подивляться.

А втриматися важко. Хоча дівчачі сніжки й летять бозна-куди, хоча дівчата пищать і ойкають, але “воюють” вони по-своєму азартно.

Митько знічев’я нагнувся, зліпив сніжку. Не велику й не маленьку, якраз по руці. Здавив, аж на ній вода засичала, зчистив горбки.

Коли така сніжка в руці, то довго вона там не втримається…

Дівчата перекидалися-перекидалися сніжками на відстані й не втрималися, зійшлися врукопашну. Вереск, здається, сколихнув19 голе гілля верби над копанкою, де стояли Митько з Федорком.

Митько незчувся, коли розмахнулася його рука, коли пальці випустили сніжку. Побачив її уже в польоті – гарну, круглу, замашну…

І почав присідати від недоброго передчуття – сніжка загинала круту траєкторію, а назустріч їй бігла Ніна Жук. Ближче, ближче…

Клоц!

– Ай!

14 Луснути – тут: вдарити. 15 Лаяти – сварити. 16 Пекла образа – ображало, було дуже образливо.

17Окуляс – тут: круг, коло. 18 Побокували – тут: піти, рушити. 19 Сколихнути – тут: гойднути, заворушити.

Дівчата враз покидали сніжки, збіглися в стривожений гурт, ахкають, ойкають.

– Що там у них стряслося? – і собі витяг шию Федорко.

– Ходімо додому! – шарпнув його Митько.

– Чого? – витріщився на нього Федорко.- Встигнем ще задачу розв’язати. Гайда краще до дівчат, видно, комусь око підбили…

– Ходімо,- понуро повторив Митько.

Та Федорко лише здивовано глипнув20 на нього й подався до стривоженого дівчачого гурту. Туди вже поспішав і Степан Оникійович, який до цього сидів на пеньку й задумано дивився в далеч.

А Митько боїсом-боком за кущі й прожогом до хати.

Матері вдома не було. Роздягнувся, схопив якусь книжку на столі й гайнув на піч. Розгорнув книжку, невидюще21 дивився у неї й не розумів – чи це географія, чи українська література.

“Хіба ж я хотів? – виправдовувався сам перед собою.- Я ж просто так кинув, бо сніжка ловка22 зліпилася”…

“А вона хотіла собі око калічити? – єхидно обізвався інший голос.- Вона що, зумисне на твою важку сніжку набігла?”

“Е, а хто бачив? – боронився Митько.- Стільки ж тоді сніжок летіло. Навіть Федорко не помітив, куди вцілила моя, хоча стояв поруч. А може, то й не моя?..”

Єхидний голос презирливо мовчав, від чого Митькові стало ще важче.

За тими невеселими думками не почув, коли прийшла мати. Вона загуркотіла рогачем у печі, гупнула23 на долівку чавун з теплою водою. Потім задзенькала відрами.

Коли принесла їх від колодязя повними, довго й голосно віддихувалася. Іншим разом Митько схопився б притьма24, сам би збігав по воду. І курям кинув би кукурудзи, уголос посміявся б над комедіантом півнем. Кури клюють, а він, наче йому зовсім не хочеться підсмажених на черені25 зерен, гордовито походжає навколо, грізним оком косує навсібіч26. Аж поки голод не візьме своє.

Тоді враз позбудеться пихи27, плигне через курей туди, де найгустіше зерен, замахає гребенем, затрусить вогнистим хвостом…

20 Глипнути – глянути. 21 Невидюще – не дивлячись, не бачачи. 22 Ловка – гарна, замашна, яку приємно і зручно кидати. 23 Гупнути – тут: покласти з силою.

24 Притьма – швидко. 25 Черінь – дно печі. 26 Косувати навсібіч – дивитися боком, навкруги.

27Позбутися пихи – перестати задаватися, гордувати.

“Лежиш? – обізвався після тривалої мовчанки вже не єхидний, а суворий голос;.- А в неї, може, око на лоба вилазить, може, вона в лікарні…”

“Невже?” – похолов Митько і злетів з печі.

– Куди ти проти ночі? – здивувалася мати.

– Я… мені треба…- хотів збрехати, що до школи на збір, але язик ніби прилип до піднебіння, не схотів казати неправди.- Я… просто так…

Мати, затулившись долонями, виглянула на луки. Темно там, порожньо. Здвигнула плечима.

– Тільки недовго, а то млинці охолонуть! – гукнула навздогінці28.

До Ніниного двору веде пряма, як стріла, дорога. Аж виблискує проти

Місяця. Хоч боком котися по ній.

А Митько вибрав довшу й незручну – похрущав29 стежкою, що, ледь помітна, в’ється городами. Біля високого в’яза звернув до Ніниної хати.

Набираючи за халяви снігу, покрадьки підібрався до напільного вікна, затуленого вишневою гілкою.

До цього кутка ще не провели електрики, і в хаті біля сволока висіла пузата лампа з дашком. Дашок знизу блискучий, язик у лампи широкий, і в хаті ясно.

Митько притулився носом до шибки, а очима прикипів до Ніни, яка стояла біля столу й гортала зошита.

“Ну, обернись, обернись!” – подумки став благати.

Ніна, мовби почувши його німе благання, поволі обернулася. У Митька тенькнуло в грудях.

“Ой, хоча б було, хоча б було око!..”

Око було! Правда, трохи підпухле, почервоніле, але дивилося, бачило! Он у вікно насторожено втупилося…

Митько підігнув ноги й гупнув коліньми в сніг. “Є, є! – хотілося вголос заспівати йому.- Ціле, ціле!”

Але заспівати не вдалося.

“Око ціле,- шепнув той самий підступний голос,- а що буде вчителеві фізкультури?.. Навіть коли його й не полаяв директор, відтепер жоден клас не піде на луки гратися в сніжки”…

Митько уявив зовсім порожній, понурий луг з незліченними запасами мокрого снігу, і страшенно розсердився. Не на себе, не на Ніну, яка необачно набігла на важку сніжку. На луг розсердився.

Стільки прикростей завдає той луг! Улітку туди збігаються футболісти. Хіба всидиш у хаті, коли м’ячі аж у твій город залітають?

А ще ж є ігри в піжмурки, чижика, в ножика… Мати чистить-чистить – за подрані черевики, зазублений столовий ніж, за позеленені штани… Словами, а інколи й віником… “Он людські діти як діти”,- тицяв пальцем на село й зовсім не думав, що ті “людські діти” живуть далеченько від лугу.

Та й вони іноді прибігають на луг з найдальших кутків. Особливо ж як йде галаслива30 футбольна баталія.

28 Навздогінці – услід. 29 Похрущати – від слова хрустіти, тут: піти так, щоб під ногами хрустіло.

Коли ж настає осінь, муки подвоюються. До футбола, піжмурок додаються уроки, і матері доводиться зв’язувати товщого віника…

“І чому його й досі не заорали? – щиро подумав Митько.- Казала мати – ще торік схвалили на правлінні. От безгосподарники! Капуста б тут росла здоровецька, як чавунчик на поросячу картоплю, морква, огірки”.

Рипнуло, скрипнуло. І Митькові вуха затіпалися31 в чиїхось міцних руках.

– А це що? – пролунав Нінин обурений голос.- Диви, який парубок знайшовся! Ще водичка під носом не обсохла, а вже до дівчат у вікна зазирає!

Митько щось белькотав, дригав ногами, щоб вирватися, доки Ніна силоміць не завела його до хати. Там замовк, застиг стовпом посеред хати, пашів32, наче залізна грубка, у якій палав яриіг33 вогонь.

– Ну, признавайся – підглядав? – допитувалася Ніна.

Ні-і,- насилу видушив із себе Митько. І мовби в холодну воду стрибнув у пальті й чоботях.- Я… сніжку кинув… у тебе… Та не в тебе… так, бо ловка зліпилася, а ви гралися завзято… А вона… тобі в око…

– Ти? – округлила очі Ніна.- Ти?..

– Я,- Митько так низько похилив голову, аж шия заболіла.

– Чого ж ти? – сердито й розгублено питалася Ніна.

– Та кажу ж – всі кидали, галасували, весело вам було… А ми з Федорком стояли, як дурні, а в мене сніжка в руках замашна34.. І жодного дерева не було поблизу, щоб розбити…

Гарячково запорпався35 в кишенях.

– На,- став витягати все, що там було: складаний ніж, недавно куплений у сільмазі36, міцну капронову мотузочку, яка хтозна-коли там опинилася, засохлу цукерку.- Тільки не кажи про те нікому, бо більше нікого на фізкультурі не поведуть на луки. Скажи – якийсь парубок ішов стороною й знічев’я пожбурив…

Надсил37 глянув на Ніну. Дивиться прикро…

– Ну, коли не повірять,- важко прошепотів,- то… на мене скажи…

Ніна одвела простягнену руку, пильно задивилася на Митька. І було

В тому погляді щось таке, що геть збентежило хлопця. І гнів, і здивування, і тоненька цівочка тепла…

Митько рвучко схилив голову.

Ніна довго-довго стояла на місці. Потім, човгаючи валянцями, пішла до столу. Що вона там робила, Митько не бачив.

30Галасливий – від слова “галас” – шум, шумний. 31Затіпатися – затріпотіти. 32 Пашіти – бути гарячим. 33 Ярий – яскравий. 34 Замашний – те саме, що ловкий.

35 Запорпатися – тут: щось шукати. 36 Сільмаг – скорочено від сільський магазин. 37 Надсил – через силу.

– Бери…

– Що бери? – ледь підвів Митько неслухняну голову.

У Ніниних руках – пиріжок. Крізь пухкий білий бік визирає червоне калинове око.

– Бери, їж…

Митько несміло простяг руку, нерозуміюче глянув на дівчину. За віщо вона пиріжок? Він їй сніжкою в око, а вона – пиріжок…

Ніна дивилася тим самим розтривоженим поглядом, і Митько, вхопивши пирога, майнув з хати.

Отямився за ворітьми. Глянув на пиріжок, який невиразно темнів у руці. Глянув на сніг, що переливався сріблом у місячному сяйві…

І так побіг блискучою виковзаною дорогою, аж вітер засвистів у вухах. Місяць було погнався за ним, та швидко захекався, спинився посеред неба перепочити…

Що? Коли? Чому? Як?

1. Чому Митькова мати докоряла синові? 2. Куди зібрався бігти Федорко? 3. Що робили шестикласники на луках?

4. Чому Митька і Федорка пекла образа?

5. З якої причини товариші не наважувалися встрявати у “війну”? 6. Куди полетіла Митькова сніжка? 7. Про що роздумував Митько, повернувшись додому? 8. Куди вирішив піти хлопець?

9. Що побачив Митько у шибці Ніниної хати? 10. Які думки охопили хлопчика? 11. Чому Ніна розсердилася на Митька?

12. Як Митько пояснив свій проступок? 13. Що зробила у відповідь Ніна?

14. Визначте головну думку твору. 15.

Які риси характерів героїв викликають у вас симпатію?

Вправи і завдання

I. Складіть план до оповідання Віктора Кави “Пиріжок з калиною”.

II. Перекладіть рідною мовою вислови: 1. Тільки його и бачили.

2. Коли така сніжка в руці, то довго вона там не втримається.

3. Куди ти проти ночі? 4. Підібрався до вікна, затуленого вишневою гілкою. 5. Ніна, ніби почувши німе благання, поволі обернулася.

6. Місяць було погнався за ним, та швидко захекався, спинився перепочити.

III. Поставте виділені слова, подані в дужках, у потрібній формі:

1. До (шестикласники) бігли швидко, а назад ще швидше. Бо хлопці як сипонули на (вони) сніжками! 2. Але більше ні до (хто) пристати. 3. Сніжка загинала круту (траєкторія), а назустріч (вона) бігла Ніна.

4. Що там у (вони) стряслося? 5. Мати, затулившись (долоні), виглянула на луки. 6. До (Ніни) двору веде пряма, як стріла, дорога.

IV. Доберіть з тексту оповідання означення до слів хліб, блиск, сніжки, грудка, око, капуста, погляд, дорога.






ПИРІЖОК З КАЛИНОЮ – Віктор Кава (1937)
Обратная связь: Email