Пісенна лірика Дмитра Павличка (“Два кольори”)

Серед великого арсеналу пісень (Богдана Лепкого, Михайла Ткача, Костянтини Малицької, Василя Симоненка та ш.) осібне місце посідає пісенна лірика Дмитра Павличка. Його пісні з часу своєї появи і до сьогодні чарують, ваблять, привертають увагу своєю простотою і невимушеністю у вислові найпрекрасніших почуттів – любові до рідного краю, рідної неньки, вірності традиціям, своєму покликанню жити й творити на цій землі. Поезія Д. Павличка глибоко автобіографічна. У його віршах яскраво вимальовується “мозаїка власного дитинства”, де переважали темні кольори.

На долю хлопця випали нужда, праця, освіта чужою мовою (жив на території, що була під владою Польщі). Пізніше він щиро писав про визволення українців від польського панування, нову владу, комуністичну партію. Та колесо історії розставило все на свої місця. Головне, що з усього того письменникові вдалося винести справжню синівську любов до свого народу, бажання завжди вертатися “на свої пороги”, віру в прийдешнє краще життя українців. Розглянемо кілька пісень із доробку Дмитра Павличка.

Відразу звертає на себе увагу їх глибокий символічний зміст. Стала відомою пісня на музику О. Білаша “Впали роси на покоси”, де: Білі роси – то кохання, Що триває лиш до рання. Кров, що в серці не погасне, – То любов щаслива й ясна. Символізація притаманна й іншим глибоко інтимним творам Д. Павличка. У пісні “Дзвенить у зорях небо чисте” свою душу в різні періоди життя поет порівнює з деревом.

Воно, спочатку “безлисте”, згодом стає зеленою тополею, потім – квітучою черешнею, а на схилі літ – “яблунею в плодах”. Таку ж величну символіку дерево знаходило і в іншій відомій пісні “Я стужився, мила, за тобою”, де закоханий юнак перетворюється в явора, а його дівчина в “явороньку”. Та “коханню молодому” не довго довелося цвісти, закоханих розлучають люди, які порубали явора і з “його журби” зробили скрипку.

Та очевидно, що кохання є незнищенним, і скрипка знову буде говорити про нього своєю тужливою мелодією. Інтимні почуття переплітаються в ліриці поета з громадськими. В образі хворого лелеки із зомлілими крилами в пісні “Лелеченьки” ми бачимо емігранта, який страждає на чужині і тужить за рідним краєм, не маючи сили побороти “ніч”, яка виступає символом зла і жорстокості тоталітарної системи. Вершиною пісенного доробку Д. Павличка є, безперечно, “Два кольори”.

Це чудовий хорал синівської вірності отчому дому, тим “двом кольорам”, якими здавна увічнювали свою долю на полотні матері-українки. Дмитро Павличко і зараз своєю лірикою і політичною діяльністю активно одстоює право на існування України і її мови. Письменник, який гаряче підтримав Помаранчеву революцію, писав: “Майдан розумів і навчив нас розуміти, що дві державні мови в Україні – це ненастанне протиборство, змагання, незлагода в суспільстві, яке, якщо прагне бути демократичним, повинно пошанувати більшість, тобто корінний народ, вивести його мову з принизливого становища, надати їй таку ж державотворчу функцію, яку має польська мова у Польщі, німецька – у Німеччині, російська – у Росії”. Українці чекають від митця нових патріотичних пісень.

Але впевнено можна сказати, що його творчий доробок відповідає цьому високому покликанню: він допомагає українцям усвідомити, що вони є українці, які не повинні забувати своєї мови, своїх пращурів, пам’ятати стежку до отчого порогу.