|  | 

Платон Воронько

Перша книжка віршів П. Воронька “Карпатський рейд” побачила світ наприкінці Великої Вітчизняної війни – в 1944 р. Відтоді він – незмінний учасник літературного про-цесу4 автор понад 30-ти поетичних збірок, великої кількості книжок і книжечок для дітей, відомий громадський діяч.

Народився П. Воронько 1 грудня 1913 р. в селі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. У роки перших п’ятирічок навчався у Харківському автошляховому інституті, працював у Таджикистані; з 1935 р.- в лавах Червоної Армії. 1937 р. повертається на Сумщину, деякий час вчителює; у 1938-1941 pp.- на навчанні у Літературному інституті ім.

М. Горького.

З перших днів Великої Вітчизняної війни добровольцем їде на фронт, а 1943 p., закінчивши курси підривників, потрапляє в партизанське з’єднання С. Ковпака. І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але публікувати їх не поспішав, хоч до цього його спонукав ще М. Рильський.

Збірку “Карпатський рейд” склали вірші, створені у бойових походах “від Путивля до Делятина”, вона знаменувала прихід до української літератури своєрідної творчої особистості.

Вірші першої книжки писалися в народно-пісенній манері, ця стилістика зумовила подальші його набутки в галузі форми і змісту. П. Воронько, поет високої духовної напруги, з роками стає розважнішим, інтимнішим, стриманішим, мистецьки винахідливішим, але його емоційний світ не зазнає істотних змін.

Обставини, в яких створювалися вірші “Карпатського рейду”, вимагали од поетичного слова органічності думки й почуття, мелодійний вірш легко запам’ятовувався, сприймався, як пісня.

“Ритмомелодика Воронькових поезій,- зазначає Б. Олійник,- витікає з незглибимої криниці народної пісні і думи. На це “працює” і образна система: традиційні, усталені порівняння, метафори й тропи, символіка. Але поет ніколи не вдавався і не вдається до стилізації, до декоративної народності, не грає в показний демократизм напівпрофесіонала, не копіює з пунктуальністю ремісника народний орнамент. Він бере кольори і барви народопісенних вишивок, але відтворює свій, оригінальний візерунок…” ‘.

Наведемо типову для українського пісенного ліро-епосу строфу з вірша “Ой, шумить високе жито”:

То не коси заблищали,

А шаблі,

Вражі голови рубали

На землі.

Вірші П. Воронька періоду “Карпатського рейду”, пісенність, “безхитрісність” і прозорість яких загальновизнані, мають розповідний, подієвий сюжет, а за настроєм – глибоко ліричні. Поет уславлює борців проти фашизму (“В ім’я твоєї волі”, “Похідна”, “Ковпаківська бойова”), не затушовуючи водночас і трагізму війни, безутішності конкретних доль (“Невільниця”); драматизм відтвореної в одному вірші ситуації (“Три смерті”) не виключає того, що в іншому вірші (“Весільна”) автор розкриє здатність людини ні за яких умов не втрачати життєлюбності й надії. У синівській шанобі поет схиляється над могилою матері свого бойового побратима (“Партизанська мати”) і, як батько перед дитиною, котра враз постала-перед ним посуворіло-дорослою, знічується перед малою дівчинкою (“Месниця”), що прийшла до партизанського загону і в торбині принесла три гранати.

У цих переливах і “перепадах” почуттів, якими пройняті поезії “Карпатського рейду”, розкривається характер людини, здатної поділяти з народом щастя і горе як у мирну годину, так і трагічний час історії.

Для першої збірки характерний той гуманізм, який часто конкретизувався в утвердженні таких якостей, як доброта, милосердя, вірність і любов. Ці почуття надихнули П. Воронька на вірш про партизанську матір – “стареньку, заклопотану, м’яку”,- яка після кожної втрати “поверталась в табір пізно, Сховавши біль в заплаканих очах”:

Тепер її могила під горою,

Уже й її настигла сталь швидка.

Похмурою, осінньою порою

Ідуть у бій загони Ковпака.

Поезія П. Воронька повоєнної доби живиться пам’яттю про пережите. Спогади про війну часто перебувають у безпосередньому зв’язку з турботами “дня пролітаючого” і складають її головний тематичний пласт. Чи не найбільшої популярності зажив серед ліричних творів цієї тематики вірш “Я той, що греблі рвав”.

Про характер поета, який вимальовувався з цього твору, сказав М. Рильський: “Слова… “я той, що греблі рвав” якнайбільш пасували до нього. Так його приятелі й почали називати: “той, що греблі рвав” 1, Ця метафора якнайповніше відповідала вдачі П. Воронька, ззовні стриманого й скромного.

У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього вже вийшли збірки “Весняний грім” (1947), “Великий світ” (1948), “Славен мир” (1950), “Обов’язок” (1955), “Моя Гуцульщина”, “Драгі другарі” (1959) та інші. Цей перелік можна доповнити книжками для дітей, в яких поетичний талант П. Воронька виграє тою гранню, яку можна було б назвати хистом проникливості в дитячу психологію.

Витоки поезії П. Воронька – у його біографії, конкретності й щирості переживання подій, у яких він брав безпосередню участь. Він швидко здобув визнання. Однак, коли його поетичної думки, запасу емоцій, духовного змісту “вистачало” на безліч різноманітних вражень буття, то справжньої художності він досягав не завжди.

Наслідком цього була надмірна декларативність (особливо помітна у певній частині “подорожніх” нотаток і відгуків), інколи – раціоналістична заданість (збірка “Коли я в Київ повертаюсь”).

Повоєнні роки були для П. Воронька часом плідної праці. Поет ніби надолужував те, що було “згаяне” в юнацькі роки, вистражданий на війні і зафіксований в серці та пам’яті життєвий матеріал вимагав творчого осмислення.

Перші повоєнні збірки П. Воронька вщерть наповнені цими життєвими враженнями, осмисленими з різною мірою глибини, але майже завжди так, що читача не залишає відчуття щирості, безпосередності поетового слова. А крім усього іншого, де б не бував, про що б не говорив автор, у ньому незмінно пізнається солдат, який пронесе через усе життя пам’ять про грізні бойові іспити. У його поезії другої половини 40-50-х років це часто безпосередній спогад, навіяний героїкою і трагікою недавніх битв: “Солдат”, “Могила генерала Руднєва”, “Пісня про Лівшу”, “Вдень накувала зозуля”, “Ой, ганьба!”, “Пісня ветерана”, “Винесла відерце за ворота” та ін.

Правда, з часом кількість цих згадок, що стають ліричними сюжетами, зменшується. Натомість сильною й дієвою залишається влада поетичних, образних асоціацій, що пов’язують сучасність з днями колишніх боїв.

Прикметна риса поезії П. Воронька – твереза реалістичність бачення нею світу. “Кращий куточок” на всій Україні для нього – і “гнилиця-хата”, і “подвір’я без хлівів”: він сповнений ніжності до цього закутку, але не хоче замовчувати болісні втрати. Якщо автор і вдавався часом до поетичних “прикрас”, то це траплялося рідко, його рядки здебільшого дихали правдою реально побаченого й почутого.

Не відступаючи од життєвої правди, автор звертає увагу і на прикрі явища, що сповнюють його душу гіркотою й болем (“Дівчата будують дорогу – хіба їм уперше оце! Я йду і дивлюся під ноги, не можу підвести лице”,- “Дівчата будують дорогу”), й на зовсім драматичні колізії (“Ой, ганьба!”). Він умів бачити й викрити моральне, суспільне зло, застерегти від будь-якої благодушності щодо нього – досвід війни тут нагадував про себе:

Ворон приручений їсть бутерброд,

Дзьоб його повний і повний рот.

Він мені вдячний за щедрі дари.

Але, доведись, на поході умри –

Ворон забуде про дні затишні.

Виклює очі мені.

П. Воронько любив людей, умів розпізнавати їх у натовпі і тепло озивався на їхні радощі, прагнення й болі. Від книжки до книжки в його поезії зростала майстерність ліричного портретування сучасника, уміння будувати стислу й виразну фабульну розповідь про нього.

Тематичне, емоційне розмаїття, багатоголосся своєї лірики П. Воронько сам підсумував у вірші “Люблю поезію”.

Чи долонь

Гарячий дотик в дружбі.

Чи розвідник на тривожній службі,

Чи маля в шовковій оболонці,

Що мотає промені від сонця

У клубочок,

Чи один листочок

В зошиті із рідної верби,

Чи слова разючої ганьби

В кам’яне обличчя палія –

Все це я, поезія моя.

Помітне місце в ліриці поета посідає інтимна тематика, органічно пов’язана з іншими, загальносуспільними мотивами у творчості П. Воронька (“Мені приснилась та білява”, “Зустріч”, “Тільки згадка торкнеться рукою”, “Я не шукав кохання”, “Є почуття такі прозорі” тощо). Широке визнання здобули пісні на тексти П. Воронька – “Коні вороні”, “Ходімо, кохана, у ліс”, “І чого тікати” та інші. Свого часу дехто з поцінювачів його поезії навіть схильний був називати його поетом-піснярем, зважаючи на властиві його ліриці музичність, звукову інструментовку, близькість до архітектоніки народної пісні.

Епічне начало таланту П. Воронька на всю силу виявилося в його кращих поемах “Безсмертя” (1945), “Ярославна” (1945), “За всі літа розлуки” (1945-1962). Перші дві – емоційно насичені ліричні фрагменти партизанських буднів, а третя, виразно автобіографічна за характером, оповідає про походи й бої, в яких брав участь сам поет під час перебування в з’єднанні Ковпака. Найбільш цікавими є в цій розповіді реалістичні, цілком достеменні деталі й подробиці, якими щедро ділиться автор, не боячись закидів в описовості.

До цих творів близька й поема-легенда про братів-гуцулів “Стояни”. Значної популярності зажила й невелика за обсягом поема “З Німеччини в Чернеччину”, в якій відтворено зворушливий образ маленької полонянки Катрусі. Поет психологічно вмотивовано показав, як у душі дитини війна поєднала наївність, важко здобуту реалістичність бачення світу, природну доброту і зболеність.

Стрімка ритміка твору, його пісенність, лаконічність вислову – все споріднює поему з українським фольклором: “Летіла я з далеччини до рідної Чернеччини., Я нею скрізь пишалася, коли мене питалися: – Звідкіль ідеш? – 3 Німеччини.- Куди ти йдеш? – В Чернеччину! В Чернеччину, в Охтирщину, за міст на Монастирщину…”

1961 р. П. Воронько, збагачений новим життєвим і творчим досвідом, замислюється над покликанням справжньої поезії, бо без внутрішньої чесності, постійної роботи душі, вірності художній та життєвій правді література нічого не варта:

Тепер, коли і сам пишу я книги,- Понад усе болить мені за те, Аби перо не стало стержнем дзиги У грі пустій, бо йдеться про святе.

У 60-70-х роках виходять: “Мирний неспокій”, “Через гони літ” (1960), “Гнівом Африка клекоче” (1961), “Коли я в Київ повертаюсь” (1962), “Скресання” (1967), “Поки живий – іду”, “У світлі блискавиць” (1968), “Повінь” (1970), “Здвиг-земля” (1976), “Узьмінь” (1979), “Батькові долоні”, “Совість пам’яті” (1980). До 70-річчя поета було видано чотиритомник його вибраних творів. Поет продовжував плідно працювати і на ниві дитячої літератури.

Лірика П. Воронька у цей період відзначається новими мотивами, засобами художнього зображення. Пластична картинність доповнюється медитативністю, емоційність – філософічністю, сюжети “зовнішніх” подій – “сюжетами” думки і почуття. її оптимізм обумовлений не лише тими позитивними фактами дійсності, що лежать на поверхні, а й відтворенням суперечностей суспільного розвитку, осмислення яких веде до мудрого синтезу. Якщо раніше драматична напруга виникала хіба що у віршах воєнної тематики, то тепер вона бере свої витоки й у тих складних суспільних проблемах, які ставить час перед народом і людством. “Прометей іде із Дон-Юхотом під одним плащем”,- як напише він у цікавому вірші “Прометей і Дон-Кіхот”.

Моральний девіз своїх зрілих літ він окреслив у таких рядках: “Оглянутись назад відверто, чесно, покликати себе на правий суд, сказати згадці: хай на мить воскресне і злет на подвиг, і падіння в бруд” (“Оглянутись назад”).

– Образне мислення П. Воронька, зрощене на народнопісенному грунті, в ці роки вбирає досвід класичної спадщини, поет засвоює уроки світової поезії. Навіть сонет, який в 50-ті роки міг би видатися П. Воронькові неприродним, стає формою, яка дисциплінує, організовує його художню думку. Поетичні ритми визначаються специфічним настроєм, що народжується у нього в момент сприйняття й переживання тих чи тих явищ дійсності. Це теж допомагає йому залишатися природним, щирим. Вдосконалюється поетове вміння через непретензійні, але досить точні метафори, асоціації й символи розповідати про значне й змістовне, в частковому розкривати загальне, досягати в мініатюрах значних художніх узагальнень.

Йдеться про зрослий в цілому художній рівень Воронькової поезії, але, зрозуміло, не про кожний з його творів (не раз траплялися вірші, недостатньо опрацьовані в мові, в предметних деталях). Відчутні недохопи відбилися й на певній частині його ліро-епіки: поруч з цікавими, змістовними поемами “Обов’язок”, “Ліра Ніколь-ська”, “Солдатський скарб”, “І знов Бородіно” є такі, де інформативність, млява й поширена оповідність переважають над художнім синтезом (“Із рук в руки”, “Станція Мамина” та деякі інші”).

Та чи не найприкметнішою рисою “пізнього” П. Воронька є посилення медитації, роздуму, ліричного сюжету, який грунтується на “щойно знайденій”, підказаній життям, відкритій у ньому думці, що часом окреслюється – завдяки своєму “живому” “предметному” збудникові – з скульптурною опуклістю і мудрим лаконізмом. А міркується багато про що – поет схильний до ліричної замисленості – починаючи від невблаганного плину літ і впертого опору, який чинить йому нестаріюча душа (назвемо лише широко відому, сумно усміхнену “Пісню вороного” – “Коли був я тонконогим лошаком, називали мене люди вороньком…”), і закінчуючи глобальними проблемами, що стоять перед сучасним людством. Ось одна з них, відбита в його вірші “Народжуйся, незнаний, дивний світе”, який, поза всім, красномовно свідчить про основу основ світовідчуття поета – його діяльний гуманізм:

Народжуйся, нова вселюдська віра

В ласкавість розуму, в дбайливу доброту,

Що збереже життя пташині, звіру,

Лісам Карпат, Кавказу і Сибіру,

Морям і рікам верне чистоту.

Неси красу, наш новоявний світе,

У барвах, в музиці, в поезії живій…

Живим духом людинолюба і життєлюба М. Рильського віє від цього та низки інших віршів П. Воронька. Автор книги “Узьмінь”, однієї з найваговитіших своїх збірок, з любов’ю й пошаною писав про свого вчителя і старшого побратима в численних віршах (зокрема й в невеликій поемі “Стежинами дружби людської” і у вірші “Над журкотом весняних журавлів”) й своєю творчістю безпосередньо продовжив традицію автора “Голосіївської осені” і “Веселиків над полями”, вміння останнього плекати в поезії людяну, тиху і світлу задуму.

Творчий доробок П. Воронька (від ліричних поезій до епічних поем), попри його художню нерівноцінність, засвідчує постійний душевний неспокій поета, який прагне творити добро і красу в сучасному світі. У цьому П. Воронько зізнається у вірші “Беріть моє серце”, а згодом – в ліричній поемі-сповіді “Коли б мене більше на світі було”.

Вдихаю мороз,

Видихаю тепло –

Я світ зігріваю собою,

Радію і плачу над тою судьбою,

Яку йому світотворіння дало.

Коли б мене більше на світі було,

Довкола б усе кругорічно цвіло

І мирне крило,

Лебедине крило,

Неначе супутник, у небі пливло

З моєю, як сонце, любов’ю,-

Коли б мене більше на світі було.

П. Воронько як поет особливо багато зробив у зрілому віці. Він лауреат багатьох премій зокрема й Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972, за Книгу “Повінь”). Літературної премії ім.

Лесі Українки (1976, збірки віршів “Всім по сім”, “Читаночка”, “Сніжна зіронька горить”, “Облітав журавель”, драматична поема “Казка про Чугайстра”).


Твір на тему: Платон Воронько




Платон Воронько
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email