|  | 

“Поетів ніколи не був мільйон” (Ліна Костенко) – Ліна Костенко (1930)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

Ліна Костенко (1930)

… Народ не вибирають.

І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

Ох, не тому, що він – найкращий на землі!

(Ліна Костенко)

З-поміж українських поетів другої половини XX століття постать Ліни Костенко найпомітніша. Активна учасниця руху шістдесятників, вона завжди виважувала високе й відповідальне покликання митця на терезах сумління і ніколи не зраджувала своїх переконань. Відновлюючи ідеї митців “Розстріляного відродження”, письменниця наснажувала читачів любов’ю до України, до рідної історії, національної культури.

Феномен таланту поетеси зробила спробу розкрити її дочка Оксана Пахльовська: “Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. І слава, що до неї приходила, стала не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації”.

Минули роки, а постать Ліни Костенко на теренах української літератури залишається взірцем безкомпромісності, високої національної свідомості, людської гідності.

“Поетів ніколи не був мільйон” (Ліна Костенко)

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. Її батьки вчителювали і змалку прищеплювали доньці високі моральні, етичні та естетичні критерії. Дослідник життя і творчості поетеси Іван Бокий підкреслює: “Родинне виховання було звичайним за житейськими мірками, але “на рівні вічних партитур”: як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їхній стоїцизм, загартований у пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку”. На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди.

Деякі ж поезії проливають світло на все генеалогічне дерево, скажімо, “Веселий привид прабаби”, “Люблю легенди нашої родини”, “Храми”.

Коли Ліні виповнилося шість років, сім’я перебралася жити до Києва. Звідси однієї страшної доби й вихопив Василя Костенка з родинного кола “чорний ворон”. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке стати дочкою “ворога народу”.

Вона просто не могла змиритися з тим, що її доброго, розумного татка безцеремонно принизили, ув’язнили, відірвали на десять років від сім’ї. З початком війни для Ліни та її мами настали жахливі й “сумні біженські мандри”. Психологи вважають, що випробувані катастрофами діти надто швидко дорослішають, навіть у ранньому чи підлітковому віці їхні очі випромінюють біль і трагізм.

Війну маленька Ліна сприймала саме такими очима, про що свідчать поезії “Мій перший вірш написаний в окопі”, “У Корчуватому, під Києвом”, “Колись давно, в сумних біженських мандрах”. Здавалось би, що могло запам’ятатися одинадцятилітній дитині? Пожежі, вибухи, жорстокі солдати – чужинці. Залишилося в спогадах і це. Але найбільше врізалися у пам’ять епізоди доброти й милосердя земляків: “/ ніч глуха. І пес надворі виє. / І світ кривавий, матінко свята! / Чужа бабуся ковдрою укриє, / своє розкаже, ваше розпита. / І ні копійки ж, бо не візьме зроду, / бо що ви, люди, на чужій біді?!. / А може, то в душі свого народу / я прихилила голову тоді?”.

Отже, у часи страшних випробувань поетеса бачила сукупний образ нації у її найкращих особистостях.

Після закінчення школи Ліна Костенко вступила до Київського педагогічного інституту, але Богом даний талант спонукав дівчину покинути педагогічний вуз і подати документи в Московський літературний інститут імені Максима Горького. Конкурс у цей престижний навчальний заклад був неймовірний, проте Ліна Костенко гідно витримала випробування. Навчалася майбутня знаменитість у відомих митців. У заліковій книжці студентки були тільки оцінки “відмінно”.

Дівчина надзвичайно багато читала, її талант міцнів, поетичне слово набирало кришталевого звучання. Благотворно впливало на розвиток поетеси й літературне оточення: чимало її однокурсників незабаром заявили про себе як поети-новатори й вільнодумці. Ліна Костенко мала змогу причаститися “естрадною” поезією Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Булата Окуджави та інших яскравих особистостей.

1956 року поетеса закінчила Літінститут із відзнакою. Дипломною роботою Ліни Костенко стала добірка громадянської лірики. У 1957 році у київському видавництві “Молодь” вийшла у світ перша книжка – “Проміння землі”, а наступного року – збірка “Вітрила”.

В обох книгах не було обов’язкових для тогочасних авторів поезій про Леніна й партію, відгуків на “червоні дати” календаря. Це вважалося великою сміливістю, як на ті часи, і поетеси, і видавців. Принциповість Ліни Костенко, її вміння аргументувати свою позицію виявилися саме під час підготовки до друку цих збірок.

Перші книги однозначно засвідчили, що в літературу прийшов самобутній і надзвичайно обдарований митець.

На початку 60-х років Ліна Костенко готувала до друку третю збірку – “Мандрівки серця”. Хоча з її виданням виникли труднощі, збірка 1961 року таки побачила світ. Прочитавши її, Василь Симоненко написав: “Її третя книга має принципове значення. Уже одним фактом свого існування вона перекреслює всю тріскучу і плаксиву писанину деяких ліриків…

Вона красива в своєму смутку і сліпуче осяйна в своїй радості… Хочу зазначити ще одну рису поезій Л. Костенко – простоту її поетичного почерку. Це та простота, що є антиподом примітиву і синонімом віртуозності.

Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак”.

1963 року поетеса подала до видавництва нову книгу поезій – “Зоряний інтеграл”. У цій збірці Ліна Костенко гнівно заявила: “Я скоро буду виходити на вулиці Києва / з траурною пов’язкою на рукаві – / умирає мати поезії мого народу! / все називається Україною – / універмаг, ресторан, фабрика. / Хліб український, / телебачення теж українське. / На горілчаній етикетці / експортний гетьман з булавою. / І тільки мова чужа у власному домі. / У шовінізму кігті підсвідомі. / Сім’я вже ж вольна і нова. / Та тільки мати ледь жива. / Вона була б і вмерла вже не раз, / та все питає, і на смертнім ложі, – / а де ж те Слово, що його Тарас / коло людей поставив на сторожі?!”. Якби збірка “Зоряний інтеграл” вийшла друком, вона б стала найяскравішою подією в культурному житті України.

Та вихід книги спочатку затримали, потім спробували авторку умовити поміняти окремі строфи, вилучити надто промовисті вірші, дописати інші – звичайно, на замовлення. На компроміс Ліна Костенко не пішла, і за вказівкою цензури верстку книжки розсипали. Здавалось би, ввімкнене “червоне світло” на творчому шляху мало б змусити авторку опальної книги стати обережнішою.

Де там! Разом з Аркадієм Добровольським Ліна Костенко написала кіносценарій “Перевірте свої годинники”. На українському республіканському конкурсі цей твір здобув друге місце, в журналі “Дніпро” (1963, № 2) з’явився друком.

На жаль, знімати за цим сценарієм фільм цензура заборонила.

1972 року Ліна Костенко подала у видавництво нову збірку – “Княжа гора”. І знову – безкомпромісну, чесну, високохудожню. До рецензування рукопису залучили визнаних майстрів поетичного слова – Миколу Бажана й Леоніда Первомайського. Схваливши збірку, вони пропонували вилучити лише одну поезію про Україну.

Під час бесіди з директором видавництва Ліна Костенко була категоричною: “Або збірка виходить з цим віршем, або я забираю рукопис”. Будучи максималістом від природи, вона вважала: хто поступиться в малому, той поступиться й у великому. І вона завжди послідовно відстоювала право митця на власні переконання й погляди на світ. Коли після “хрущовської відлиги” почалися нові репресії проти української інтелігенції, Ліна Василівна рішуче виступила на захист заарештованих Алли Горської, Івана Дзюби, братів Богдана і Михайла Горинів.

Невпокорена поетеса не вписувалася в ідеологію владних структур (“Я трохи звір, я не люблю неволі, / я вирвуся, хоч лапу відгризу”).

У роки вимушеного мовчання Ліна Костенко почала працювати над романом у віршах про найтрагічнішу сторінку в історії України – поразку козацького війська під Берестечком. У 1966-1967 роках було написано основну частину роману, хоч твір “Берестечко” шліфувався авторкою “на всіх етапах наступних українських трагедій – і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х”. Уже тоді Ліна Костенко намагалася з’ясувати, чому українці не можуть збудувати держави навіть за сприятливих обставин. В уста головного героя “Берестечка” Богдана Хмельницького поетеса вкладає тяжкі слова: “Лежить твоя зглузована Вкраїна, / Схрестивши руки всіх своїх шляхів. / І що тепер? Що вдіять, що почати? / Ні булави, ні війська, ні печаті. / Моя вина.

Мій гріх перед людьми. / Усе ж було за нас. / Чому ж програли ми?!” Роман у віршах “Берестечко” вийшов окремою книжкою аж у 1999 році.

Перебуваючи під пресом влади, під наглядом спецслужб і з ризиком ув’язнення або й фізичного знищення, Ліна Костенко, єдина з членів Спілки письменників, уголос протестувала проти вводу радянських військ у Чехо-Словаччину в серпні 1968 року, розцінюючи це як спробу СРСР збройно утримати соціалістичний табір держав у своєму підпорядкуванні. Закономірно, що після численних публічних проявів свідомої громадянської позиції твори Ліни Костенко не друкували. А тим часом на руках у мужньої жінки було двоє дітей. Беручи це до уваги, ідеологи сподівалися з часом зламати поетесу-матір, дотиснути матеріальними нестатками, хронічною немилістю з боку влади, ізоляцією від народу.

Та її вірші шанувальники поетичного слова переписували від руки, й тонесенькі самвидавні книжечки жили серед українців навіть у Казахстані.

Жодного разу Костенко не попросила у можновладців пощади, не втратила сили духу, не проміняла “совість на харчі”. Книзі поезій “Княжа гора”, написаній 1976 року, також не судилося дійти до читача. Проте й це не зламало горду й мужню жінку. Опальна поетеса задумала створити роман у віршах “Маруся Чурай”. Вона прагнула написати, як згодом підкреслила її дочка Оксана Пахльовська “історію свого народу”, “історію його трагедій і прозрінь”.

Коли ж авторка подала роман “Маруся Чурай” до видавництва, рецензенти нещадно критикували рукопис за те, що “Ліна Костенко тенденційно тлумачить історію… За недомовками, натяками і прямими висновками неважко розпізнати буржуазно-об’єктивістський підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок, явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина”. З публікацією роману “Маруся Чурай” зволікали шість років.

Між “Мандрівками серця” (1961) і збіркою “Над берегами вічної ріки” (1977) – шістнадцять років мовчання, вимушеної ізоляції від читачів, бо єдиною публікацією за цей період була добірка віршів у “Літературній Україні” влітку 1976 року, оприлюднена лише тоді, коли Ліна Костенко оголосила голодування. Поетесу, образно кажучи, викреслили зі списку українських поетів, її прізвище обминали мовчанкою критики. Літературознавець Володимир Панченко підкреслив: “Але мовчання буває красномовніиіим за слова.

Присутність Ліни Костенко відчувалася в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати і перепони”.

Лише з’явившись у книгарнях, збірка Костенко “На берегах вічної ріки” була негайно розкуплена шанувальниками.

1979 року віршований роман “Маруся Чурай” таки видали у серії “Романи й повісті”, правда, в м’якій палітурці й на газетному папері, проте твір став справжнім раритетом. Свої враження від цього роману поет із когорти “Розстріляного відродження” Михайло Доленго висловив так: ” Тепер не страшно й помирати. Прилучився до вічності. Я стільки років чекав на твір в сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що це стане класикою”. Коли ж вийшло друком подарункове видання, за романом Ліни Костенко у книгарнях Львова, Києва та Харкова вишикувалися довжелезні черги.

Нація відчула голод на правду, спрагу на історію в художньому трактуванні генія. 1980 року з величезними труднощами побачила світ збірка поезій Ліни Костенко “Неповторність”. Щоб ця книга вийшла друком, авторка знову вдалася до крайнього способу: голодування… Чоловік Ліни Костенко, нині вже покійний Василь Цвіркунов, у 1962-1973 роках очолював кіностудію імені Олександра Довженка.

Саме в часи його керівництва й були створені епохальні фільми “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, “Камінний хрест” Леоніда Осики, “Криниця для спраглих” Юрія Іллєнка. Для Ліни Костенко чоловік був

Надійною опорою, вірним другом, однодумцем і захисником. Подружжя було одностайним у принципах сімейного виховання. Діти Оксана й Василь знали, що яку б шкоду не зробили, треба чесно зізнатися, що ніколи не можна брехати – ні іншим, ні собі.

Таким чином Ліна Костенко виробляла в дітей імунітет проти брехні у суспільстві. Дітей Ліна Костенко шанувала як особистостей. Оксана й Василько дуже багато читали, самі писали вірші, захоплювалися театром. Мати підтримувала паростки юних талантів. Згодом Оксана Пахльовська стала відомою письменницею, перекладачем.

Василь став кібернетиком – і всерозуміюча Ліна Василівна лише вітала синові успіхи. З великої поваги до матері Василь згодом назвав свою доню Ліною.

У 1987 році було опубліковано книгу поезій “Сад нетанучих скульптур”, в яку увійшли також драматичні поеми “Скіфська одіссея”, “Дума про братів неазовських”, “Сніг у Флоренції”. Цього ж року побачила світ книжка віршів для дітей “Бузиновий цар”, а в 1989 році вийшло друком “Вибране”.

У 1987 році Ліна Костенко здобула Шевченківську премію. “Нагороду, освячену іменем Шевченка, – сказала лауреатка, – розглядаю так, щоб витримати суворий і вимогливий погляд великого поета нашого народу”. Та умови творчості вже у незалежній Україні не стали для Ліни Костенко сприятливими: “Мене ніхто не чіпав, поштиво обходили. А українську мову збагатили російським матом”.

Вульгаризми, брутальна лайка заполонили сторінки багатьох популярних творів. Спілка письменників не відреагувала на це ганебне явище. Тоді Ліна Костенко вийшла з лав НСПУ.

Вона почала систематично їздити в Чорнобильську зону, збирати матеріал для прозових творів у майже безлюдних селах.

1990 року в Америці відбувся Всесвітній конгрес “Ліна Костенко – поет і мислитель”. Ліну Костенко запросили читати лекції про літературу в американських університетах, її творчість відзначили премією Фундації Антоновичів (США). У 1994 році за цикл віршів “Інкрустації”, перекладений італійською мовою, Ліну Костенко нагородили премією Франческо Петрарки.

Поетеса також є лауреатом премії Олени Теліги.

У березні 2010 року громадськість України відзначала високий вісімдесятилітній ювілей Ліни Костенко. З нагоди свята видавництво “Либідь” надрукувало роман “Берестечко”

Як подарункове видання з ілюстраціями Сергія Якутовича. На вечорі – презентації цього твору уривки з “Берестечка” під музичний супровід читав заслужений артист України, протоієрей УПЦ Петро Бойко, уривки з роману “Маруся Чурай” декламувала народна артистка України Лариса Кадирова, окремі поезії – народна артистка України Галина Яблонська. Чимало поезій Ліни Костенко покладено на музику. 2010 року видано книгу “Гіацинтове сонце” з компакт-диском, на якому записано пісні Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко.

2011 року опублікували її прозовий роман “Записки українського самашедшого” та збірку вибраних поезій “Річка Геракліта” з аудіодиском, де автор читає вірші під акомпанемент скрипки Мирослави Которович.






“Поетів ніколи не був мільйон” (Ліна Костенко) – Ліна Костенко (1930)