|  | 

Проблема “нерівності душ” у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”

Проблема “нерівності душ” у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: “Все – або нічого”. Грицева мати каже про Марусине серце, що воно “горде і трудне”. Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому.

Але нещастя Марусі в тому, що її “горде і трудне” серце, не питаючи розуму, вибрало саме Гриця Бобренка.

Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма “нерівня душ” – поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі. Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини “пекучого розуміння” Маруся прийшла до думки про “нерівність душ” – своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація – їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення – він дуже точно розумів призначення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився з-поміж інших:

Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа. Коли в похід виходила батава, ЇЇ піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:

Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша, – заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає. Він, – каже, – хитрий, – каже, – потайний. В нас на кутку його не люблять наші. Шляхетний дуже і чолом не б’є. Він, – каже, – гордий.

З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє. Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття: Та ще й в очах таке щось незбагненне, Що в мене часом думка промайне:

Чи, може, він щось має проти мене, Чи, може, він ненавидить мене? То й хай собі. Мовчанки не порушу.

Вже й уникаю. А зустріну де – Так наче вдарить блискавкою в душу І знов спокійно очі відведе.

Стосунки Марусі та Івана Іскри – одна 3 найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом.

На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата: Іване, Іскро, – Хмельницький підвівся з-за столу. – Дяка Полтаві, прислала такого гінця. Щось мало статись, твоєї печалі достойне? –

Іскра промовив: – Полтава карає співця. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не в змозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:

І я тоді любив тебе до болю. А вже тепер, Марусю, й поготів. Дозволь мені лишитися з тобою. Отак як є. Без змови і сватів.

У церкву підем. Піп нас обвінчає. Весілля справим.

Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові. Якось проживем. Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:

Ми з нею рідні, ми одного кореня. Мабуть один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені І матері посивіли од сліз. Ми з нею діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов. І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож “від Лубен до Києва”, яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі з Іваном.

Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:

Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові. Якось проживем. Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана: Мене, Іване, – отаку понівечену?

Мене, Іване, – отаку гірку? Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

Ще будеш ти щасливий на віку. На тому досить. І кінець розмові. Не треба й говорити нам про те.

Моє життя – руйновище любові, Де вже ніякий цвіт не процвіте. Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей – розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу – вона. відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину:

Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду – пом’яну добром. Кирея з вильотами чорна В останній раз майнула за бугром.

Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Твір на тему: Проблема “нерівності душ” у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”




Проблема “нерівності душ” у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email