|  | 

РЕНЕСАНС

РЕНЕСАНС (від латинського – відроджуюсь) – епоха Відродження в історії західноєвропейського мистецтва, літератури та філософії, що прийшла на зміну епосі Середньовіччя.

Основна риса – повернення в мистецтві до форм античного, зокрема римського, зближення митця й мислителя з природою, вникнення науки в закони світобудови, зокрема анатомії і різних природних явищ. Передренесанс з’явився в Італії ще в XIII-XIV ст., але твердо встановився цей напрям з 20-х років XV ст.; у Франції, Німеччині та інших європейських країнах почався значно пізніше; в українській культурі він мав вигляд спорадичних явищ, які не охоплювали усього способу мислення, а фіксувався ніби як окрема течія, найповніше виявившись у XVI ст., а в першій половині XVII ст. зливавсь із місцевим різновидом бароко.

У Західній Європі Ренесанс поділяють на три періоди. Так, в Італії Раннє Відродження датується 1420 – 1500 рр.; у цей час мистецтво ще поєднує нові способи естетичного бачення світу зі старими, середньовічними, тільки приєднуються до них елементи класичні, але поступово класичне естетичне мислення стає домінуючим. Другий період – Високе Відродження в Італії триває від 1500 до 1580 р., коли центр мистецтва із Флоренції переміщається до Рима, особливо за папи Юлія II та його наступників. Античне в цей час стає взірцем, риси середньовіччя зникають цілком, але при цьому античне мистецтво не копіюється, а творчо засвоюється. В основі естетичного бачення світу лежить гармонія і величність, краса поєднань, вишуканість деталей; особливо це помітно в творах римської та венеціанської архітектурної школи.

За межами Італії Високе Відродження настало з середини XVI ст. й продовжувалося до середини XVII ст., але тут італійський стиль пристосувався до місцевих смаків інших народів. Третій період Відродження визначається порушенням гармонії і прагненням митців комбінувати античні мотиви, досягаючи химерних форм, що й вилилось у стиль бароко, який панував в Італії приблизно до 1715 р., в інших країнах до 20 – 40-х років XVIII ст.

Ренесанс – один із поворотних пунктів духовного життя Європи, ним почали датувати кінець середньовіччя, позначаючи “новий час”. У літературі в цю добу панує латинська мова, іде вивчення й пізнання античної літератури, виникає нова система мислення – гуманізм, причому в класичних формах подавався новий зміст. Що ж відроджувалося? Повертався античний ідеал краси, як гармонійної, а отже, чітко і ясно осмисленої та організованої; зверталася увага на цінність та високу вартість людської особистості, звільнення її від середньовічних догм.

Світ розглядався не як пристанище зла (диявола), як це було за християнською ортодоксією, котра вимагала світ проклясти й покинути, а як вмістилище краси, через що людина вбачалася як складник природи, творіння вищого розуму й істота розумна.

Повернення до античних форм відбувалося і в пластичних мистецтвах – через засвоєння нового бачення світу. У музиці Ренесанс не мав досконалих взірців, бо з античного часу вона не збереглася. У літературу поверталася антична поетика, взірці якої письменники наслідували, особливо в поезії. У філософії поряд з Аристотелем відкрили й Платона, вивчалася східна філософія. Постулат “визволення людини” був бороті, бою за її секуляризацію – звільнення від церковних догм, превалювання розуму та внутрішньої свободи.

З’явилося поняття патріотизму та національної свідомості. Людина мала наближення до природи, опанування її, сама природа ставала предметом і об’єктом мистецького зображення (“Роксоланія” С. Кленовича). Хоча питання про наукове дослідження природи людина Ренесансу ще не ставила (це поставило бароко), та пізнання вже почала, хай у формі магії, алхімії та астрології.

Секуляризація людини привела до становлення світської літератури й культури взагалі, основаних на античних ідеалах краси. В літературі у світських темах почали розроблятися еротичні мотиви, описи земель і природи, ідеалізація сили (героїчні мотиви), повноти життя, патріотизм. Уперше з’явилося поняття індивідуалізму, який у ренесансної людини був егоцентричним; водночас почалася й критика церкви. Розвинулося й географічне знання, через що гуманісти висунули ідею єдності роду людського, людського братства без конфесійних і расових обмежень.

У філософії засвоювався раціоналізм та емпіризм, розум при цьому основувався на емпіричному (на дослідах побудованому) досвіді. Саме виходячи з ідеї єдності роду людського в Європі творилася спільна новолатинська література, виникли ідеї міжконфесійних об’єднань; поезія також мислилася як дітище спільного європейського Парнасу, водночас почали з’являтися й національні Парнаси, як свідчення зростання національної свідомості.

В Україні Ренесанс не охопив усіх мистецьких сфер, а існував лише як одна з естетичних течій. Це зумовлювалося тим, що до XVI ст. Україна перебувала в тісному зв’язку з візантійською культурною сферою, що з’єднувалася з православною конфесією, зокрема її відпорністю до західної культури, яка йшла до нас через Польщу. Через це носіями ренесансних форм в Україні, в літературі, стали спершу не представники православ’я, які лишались у сфері середньовічних способів мислення, а так звана римо – католицька русь (термін В. Липинського), тобто ті юнаки, які виїздили наприкінці XV – в XVI ст. до Західної Європи, приймали католицизм і здобували освіту в тамтешніх університетах. На цій основі постала література так званих рутенців, які писали здебільшого латинською мовою, додаючи до свого імені прикладку Русин, Рутенець, Роксолянин і цим наголошували свою належність до українського географічного чи етнічного простору; деякі з них працювали в західноєвропейських університетах (Ю.

Дрогобич) чи були наближені до Краківської, а згодом Замойської академії. Такими були Павло Русин з Кросна (1470 – бл. 1517), автор збірки поезій “Пісні Павла Русина з Кросна” (Відень, 1509), для якого русин “слово солодке”; Григорій Чуй Русин із Самбора. (бл.

1523 – 1573) – автор поем і панегіриків, еклог; Георгій Тичинський Рутенець (перша половина XVI ст.), який написав про “найславнішу королеву Галичини Саломею”, поему про святу Варвару, мощі якої лежали в Києві, “Елегіакон” та інші твори; Іван Туробінський Рутенець (1511 – 1575) – автор підручників і віршів латиною; Лука з Руси, автор підручника з епістолографії (1522); Станіслав Роксолянин Оріховський (1513 – 1566) – один з найвидатніших мислителів XVI ст., зокрема автор утопічних трактатів, який ніколи не забував своєї прописаності до України тощо.

Деякі з латиномовних поетів визначали таку прописаність тематикою творів, описуючи Україну: Микола Гусовський описував білоруську та українську землі; С. Кленович оголосив становлення Руського Парнасу у Львові й просторо описав Україну в поемі “Роксоланія” (1584); М. Стрийковський описував історичні дії в Україні і маніфестував, що Русь має буги йому за це вдячна; Симон Пекалід – автор поеми “Про Острозьку війну під П’яткою проти низових” та ін. їхня поезія й проза пройняті поетикою Ренесансу, побудованою на античних зразках та ідеях гуманізму. Реакцією на літературний Ренесанс в Україні була полемічна творчість І. Вишенського, що формально й світоглядно знаменувала собою перехід до бароко – це в українських умовах визначало поєднання візантизму з Ренесансом і засвоєнням певною мірою ідей реформатизму.

У першій половині XVII ст. поетика Ренесансу вживається інколи в чистому вигляді, наприклад у поемі І. Домбровського “Дніпрові камени”, в польсько-українській поезії (С. Симонід, брати Зиморовичі, Я. Щасний-Гербурт, М. Пашковський та ін.), але здебільшого наповнюється бароковими елементами. Загалом раннє українське бароко до 40-х років XVII ст., тобто до постання Києво-Могилянського атенею, що знаменував початок високого бароко, і характеризується таким з’єднанням.

Це явище фіксуємо в ряді творів: у “Візерунку цнот” О. Митури (1618), у “Віршах на жалісний погріб… П. Конашевича-Сагайдачного” (1622) К. Саковича, у “Лабіринті” Т. Євлевича (1628), щоправда останні з елементами бароко, та ін. В “Евхаристиріоні” С. Почаського маємо поряд із засвоєнням ренесансних форм своєрідне полемічне заперечення Ренесансу, наприклад у вірші, присвяченому Діві Марії:

З свойого ми Парнасу Феба геть з сестрами

Прогнали, а в нім просим мешкати із нами.

Патронкою наук всіх ми тебе признаєм,

Та вірим: з ботомудря нам тепер ти дана…

В українській драматургії поетику Ренесансу відбито в “Трагедії руській”, надрукованій у Ракові в першій чверті XVII ст.

Загалом Ренесанс в Україні пов’язаний із розвитком міст і підвищенням автономного самоуправління міщанського стану.

Літ.: Чижевський Д. Ренесанс та Реформація // Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956; Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм в восточних славян. М., 1963; Гординський С. Ренесанс // Енциклопедія українознавства. Париж; Нью-Йорк, 1973.

Т. 7; Українська поезія XVI століття. К., 1987; Шевчук В. Відродження і Реформація в українській культурі XV-XVII ст. // Філос. і соціол. думка. 1989. № 4; Шевчук В. Дорога в тисячу років. К., 1990 (статті “Співець Роксоланії”; “Я прагну бути корисним рутенам.

Еразм Роттердамський і давня українська література”; “Трагедія Руська” – твір київського віршоскладання початку XVII століття”); Європейське Відродження та українська література XIV – XVIII ст. К., 1993; Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995.




РЕНЕСАНС
Обратная связь: Email