|  | 

Розбитий сонячний кларнет Павла Тичини

В моїх руках маленька книжечка видавництва “Дніпро” ще аж 1970 року. Вона сіренька, невидна, але така парадоксально нова й зачитана водночас. На першій сторінці – портрет Тичини: ще зовсім молодого, юного хлопця, який ще тільки, певне, починає свій творчий шлях.

Тут йому не набагато більше років ніж мені, але погляд робить його, як на його молодий вік, дуже осмисленою і філософськи-духовно виваженою людиною.

Схожі почуття виникали в мене і тоді, коли я вперше тримала в руках і свої вперше видані твори. Почуття ніжності, якоїсь гордості і невіри в те, що це сталось – з такими почуттями я тримаю цю книжечку, яку знайшла в спадщині книжок свого дідуся, адже ці вірші і поеми – “із недрукованого й призабутого”. Саме такого, нового Тичину я і мріяла для себе розкрити, бо із кожним віршем Тичини, прочитаним мною, я не тільки усвідомлюю його позицію ще більше, а й залучаю свою душу до самовдосконалення.

Саме у цій книжечці зустріла дивний збіг: він почав писати в 15 років, так само, як і я. І вже в ці молоді роки він писав про Україну у стилі народних мотивів. Мабуть, про нього можна говорити так, як говорять критики про улюбленого письменника М Коцюбинського: Сонцепоклонник, Сонях…Але чомусь він часто писав про смерть… Смерть дівчини, що любила козака, смерть дітей одинокої матері: смерть, смерть, смерть.

Він писав про неї, але її не боявся…

Образна свідомість П. Тичини визначається глибоким національним началом, фольклорним сприйняттям буття. Автор П. Тичина – максималіст у підході до життєвих істин, філософ за інтелектуально – духовним рівнем. Загальнолюдські проблеми виражаються у творчості поета через національні образи (квітки, тополі, зозулі, м’яти..) Улюблений його вчитель М. Коцюбинський, описуючи похорон головного героя повісті “Тіні забутих предків”, передає танок гуцулів, який є свідченням філософського ставлення до життя як до самодостатньої цінності. У карпатських записках Коцюбинського є така фраза: “Хочу набутися”.

То чи міг його учень Павло Тичина боятися смерті? Він так мріяв “набутися” у загадковому і прекрасному світі.

Пробіг зайчик. Дивиться – Світанок! Сидить, грається, Ромашкам очі розтулює.

А на сході небо пахне. Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують.

– Сонце – – Пробіг зайчик.

Цей вірш прочитав мені дідусь, коли я була маленька. Тоді я не знала красивого слова “верлібр”, але мелодія твору забриніла в моїй душі, луною прокотилася у підсвідомість. Може, моє захоплення музикою, неабиякі успіхи в музичній школі – віддзеркалення настрою вірша П. Тичини, почутого в дитинстві?

Я спитала у дідуся, для чого зайчик “ромашкам очі розтуляє”, і дідусь пояснив: “Це він будить природу від нічного сну, а півні – відважні воїни Сонця – перемагають ніч…” Так несподівано прийшов Павло Тичина у мої мрії бути тим зайчиком або півником, щоб у дорослому житті піти за ним у світ мистецтва, знань, науки про прекрасне, вічне, будити природу і людей від “нічного сну”.

Павло Тичина показав, як росте людина, як змінюється і ускладнюється її внутрішній світ. Це своєрідний пошук – пошук щастя, спроба зрозуміти, хто щасливіший: безтурботна дитина, замріяний юнак, досвідчена людина. Ці всі етапи пройшов і сам поет, тому він зробив такі узагальнення стосовно людей, проаналізував характери добре знайомих людей і лише раз бачених особистостей.

Відчутно, як зростає поет: дитяча пісня (“Хор лісових дзвіночків”, “А я у гай ходила…”, “Укрийте мене, укрийте…”) – пісня-епістола (“Листи до поета”) – ліро-епічна пісня (“Пісня трактористки”) – ода (“Наталя Ужвій”).

Кожне покоління по-своєму читає і відчуває поезію – і це не новина. П’ятнадцятилітній дідусь (ой, як важко його уявити таким юним…) разом із своїми друзями гуляли вулицями з бобинними магнітофонами і слухали “Бітлз”, “Роллінг Стоун” , “Пінк флойд”. Тодішня пропаганда критикувала це і називала їх атрибутами міщанського солодкого життя. Вони з пропаганди сміялися, тому що були впевнені: життя зміниться. У школі на уроках аналізували вірш Павла Тичини “Партія веде”, ретельно вчили його напам’ять, а вечорами рядочки “Всіх панів до одної ями, буржуїв за буржуями будем бить, будем бить, будем бить..” співали на битлівську музику “Let it be” …

Хлопці були впевнені, що це справжній рок-вірш, хоча такого поняття, як “рок”, в ті часи ще не існувало. Мені здається, поет інтуїтивно відчував ритми серця майбутніх поколінь і посилав їм свої вітання таким оригінально-незвичним способом.

Тож не можна окреслити поезію, як і життя, якимись рамками. Найцінніше в небо підніметься, полова крізь землю провалиться. У школах наших не вивчають вірш П. Тичини “Партія веде”, але вивчають “Панно Інно, панно Інно…” , у якому передано чистоту, неповторність, щирість першого кохання: дитино, злотоцінно.

Питальне речення – Любив? – дещо насторожує. Можливо, не було справжнім кохання, існувало лише у мріях? Як і все на світі, кохання поета швидкоплинно минуло. І знову “сніги, сніги, сніги…”.

Він – Павло Тичина – як подих свіжого повітря: водночас свій і чужий, незламний і переломлений, стійкий і підірваний системою. Він – кларнет, якому не судилося залишитись сонячним.

Син священика – чи не найосвіченішої людини на селі; хлопчик з ідеальним слухом; хорист і семінарист – він починав свою творчість із розмови з природою. Поет творить, мислячи християнськими цінностями. Він довіряє звукам, і вдало визвучує їх у своїх віршах, мислить музикою і саме звук визначає пріоритетним у своїй поезії. Павло Тичина – геніальний поет ХХ століття, зламаний політичною системою.

Він чудовий лірик, символіст, кларнетист, як сам себе назвав. Врешті – решт і став тим “Сонячним кларнетом”, про який писав. Як справжній інструмент, звучав чисто і ніжно; густим і соковитим сюжетом, як звук кларнета, захоплює його поезія.

Поезія “до зламу”, поезія до “Плугу” – з неповторним самобутнім художнім світом, віртуозною грою кларнету.

З кожним роком гарний інструмент в руках професіонала не псується, а стає ще кращим і ще ціннішим. Як ще й досі грають на скрипці Страдиварі, так ще й досі лишаються поети, що намагаються наслідувати відомого “кларнетиста”. Але чи вартий цей інструмент, – що пережив свого автора, хоч і був відкинутий ним, – уваги? Адже Тичину зневажали свої ж, ті, що пішли на смерть не зрадивши власній національній ідеї.

На противагу їм Павло Григорович капітулює, “вписується” у нову систему. Його постать дуже суперечлива для української літератури, бо людській свідомості важко пов’язати “Сонячні кларнети” із твором “Партія веде”, “Ах не смійтеся ви наді мною” і “Революційний гімн”:

“…Не чіпайте моєї Вкраїни

Хай, по-вашому, вмерла вона…”, – і через 8 років:

“Із раба зробити брата –

Гасло пролетаріата!”.

Павло Тичина ще у “Золотому гомоні” метафорично передав відчуття біди:

Чорний птах – у нього очі – пазурі! Чорний птах із гнилих закутів душі, Із поля бою прилетів, Кряче.

Чи це – не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагічну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові (“курки спустили в матір і отця”)?

Настрої відчаю і приреченості, якими сповнено вірш, здаються такими не властивими Тичині, якого ми знаємо як бадьорого, оптимістичного, що впевнено прозирає у “світле майбутнє”. Розгублений, пригнічений, він ніби стоїть серед великої руїни і гарячково намагається осмислити події, що відбуваються. Інколи йому вчувається “золотий гомін” в ритмах нового дня, вбачається якась непевна надія на національне відродження України. Та надії не справдились, розігнані чорним вороном.

Саме таким намалював образ Павла Тичини його молодший товариш Павло Мовчан у вірші “Зима поета”:

Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв…

У кімнаті вже тісно… і небо тісне: Білі крила, що маєш, ховаєш за спину…

– Хто мене упізнав у таке надвечір’я, Що гукає мене звіддаля? Звідкіля? Ох, то все та зима, і не більш…

Що поставила клич по покуттях в кімнаті І чекає, коли вже перерветься вірш…

Це ми тебе кличемо, незламний і переломлений, стійкий і підірваний системою поет, щоб не ховав ти свої білі крила за спиною, адже доля Павла Тичини – то доля його нації. Є в ній трагічні сторінки, болісні невдачі, але домінує жага життя, енергія творення, високий ідеал справедливості, а тим самим геній безсмертя.

Саме тому так важливо звертатись до Тичини у наш час, час побудови нової країни.

Павло МОВЧАН
ЗИМА ПОЕТА
Пам’яті П. Тичини

Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі.

У кімнаті вже тісно… і небо тісне: Білі крила, що маєш, ховаєш за спину; Білі птахи кружляють хурдельно-невпинно – Як зірветься котрийсь, то по серцю крилом полосне. Білопташшя літа. Хай собі кружеля, Аби слалося в ноги довірливе пір’я.

– Хто мене упізнав у таке надвечір’я, Що гукає мене звіддаля? Звідкіля? Ох, то все та зима, і не більш, Що поставила клич по покуттях в кімнаті І чекає, коли вже перерветься вірш, Щоб гніздо дерев’яне скоріш ладнувати. Та нехай.

Двері врозбіж риплять, В чистім плесі паперу застряла пір’їна. Білі птахи летять… Як же швидко летять! – Чи ж то вітер такий з України?




Розбитий сонячний кларнет Павла Тичини