РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА В СЕРЕДИНІ XIX СТОЛІТТЯ

РОЗДІЛ ІІ. ВІД АРІСТОТЕЛЯ ДО СЬОГОДЕННЯ

Короткий огляд розвитку літературознавчої думки

11. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

В СЕРЕДИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Прихід до літератури та літературознавства нових сил у 40-ві – 60-ті роки XIX століття (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич та ін.) остаточно закріпив у громадській свідомості думку про право українського народу на власну літературу. Згодом це право було підтверджене у виступах прогресивних російських критиків М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена.

Помітне місце в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817-1885 рр.). Він першим у вітчизняній науці про літературу започаткував збір і опрацювання історико-культурного матеріалу, наукову обробку першоджерел, в історико-генетичному плані підійшов до створення історії української літератури.

Саме такі підходи закладені в статті “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (1843 р.). Уже в перших абзацах цієї праці М. Костомаровутверджує оригінальність і самобутність українського народу та його мови: “Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна” . Мова є провідною ознакою народності літератури. Витоки української літератури М. Костомаров вбачав у творчості письменників доби Київської Русі. Коріння національної самобутності, на його думку, крилося в багатій українській історії, пізнати яку можна через глибоке вивчення народної поезії.

Огляд української літератури перших десятиліть XIX століття, здійснений М. Костомаровим, охоплював творчість практично всіх відомих на той час вітчизняних письменників (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, К. Тополя, А. Метлинський, О. Бодянський, Л. Боровиковський, С. Писаревський, П. Писаревський, М. Петренко, О. Корсун, П. Кореницький, П. Куліш). Як справедливо зазначив М. Яценко, “важливість цієї праці полягає не в кількості розглядуваних авторів і творів, а в тих ідейно-естетичних принципах, які, можна сказати без перебільшення, вперше були сформульовані в українському літературознавстві. Серед головних вимог до літературного твору Костомаров, виходячи з ідеї народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів” .

Концептуальний характер у баченні М. Костомаровим розвитку національної літератури мала ідея історизму. Порівнюючи характери Марусі та Ївги (повісті “Маруся” та “Козир-дівка” Г. Квітки-Основ’яненка), М. Костомаров дійшов висновку, що їх спричинили відповідні історичні умови. Зокрема, Маруся – це характер українки “древнього віку, що живе в новому” , Ївга – “дитя свіжого життя, що процвітає на оновленому грунті, яку живили попередні стихії, але освітлювало сонце відродження” . Будучи втіленням традиційних рис українського характеру, Ївга постає як цілковита протилежність Марусі, оскільки в новітніх суспільно-історичних умовах активно бореться за своє щастя.

М. Костомаров одним з перших українських літературознавців порушив питання про діалектичний взаємозв’язок між обставинами та характерами в художньому творі. Вдало описані обставини в повісті “Маруся” сприяють творенню відповідних характерів. Водночас недоліки в характерах головних персонажів твору – Василя, батьків Марусі (“Характер Василя неясний і навіть неприродній” , “Характери Наума, батька Марусі, і матері її також не відрізняються різкими рисами” – послаблюють обставини твору, що призводять до певних художніх про рахунків письменника, обмежують історизм його світобачення.

Аналізуючи творчість Т. Шевченка, М. Костомаров обгрунтував своє бачення проблеми народності літератури. На думку дослідника, Шевченко – “це цілий народ, що говорить устами свого поета: душа його усвідомила співчуття і схожість між станом своїм і загальнонародним почуттям” . В постаті Т. Шевченка М. Костомаров вбачає утвердження української літератури серед інших літератур як оригінальної і історично зумовленої. Пізніше, в рецензії на “Кобзар” (1860 р.) М. Костомаров заявить, що лише завдячуючи талантові мужицького сина українське слово прорвалося на міжнародну арену. Стаття “Малоруськая литература” (1871 р.) засвідчує, що М. Костомаров розглядає творчість Т. Шевченка як непорушну єдність національного і загальнолюдського: “Вірші Шевченка не відступають від форми й прийомів малоросійської народної поезії: вони глибоко малоросійські; але в той же час їх значення ніяк не місцеве; вони постійно носять в собі інтереси загальнолюдські” .

Літературознавчі студії М. Костомарова – важливий крок у формуванні наукових підходів до аналізу літературного процесу та творчості окремих національних письменників XIX століття.

Новий крок у розвитку теоретичного мислення в Україні пов’язаний з творчістю геніального вітчизняного поета та мислителя Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 рр.). Помітним теоретико-естетичним маніфестом, що був націлений на становлення реалізму та народності вітчизняної літератури, стала передмова Т. Шевченка до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847 р.). Шевченко одним з перших українців порушує проблему прекрасного, коріння якого він вбачав у реальному житті. “Щоб знати людей, – писав Кобзар, – то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила й паперу.

Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним” . Мистецькі ідеали Шевченко вбачав у самій дійсності: “Його (Брюллова. – ідеали сповнені краси й життя, а тому Кобзар бачить їх “такими милими, такими близькими, рідними”” . Митець в естетиці Т. Шевченка є своєрідним деміургом, що уникає копіювання дійсності, оскільки сам творить нову художню реальність.

Стоячи на позиціях реалістичного мистецтва, він у той же час послідовно виступає проти натуралізму, або “даггеротипного наслідування природи”, відірваних від навколишньої дійсності польотів творчої уяви письменника. У полеміці з польським ученим К. Лібельтом Т. Шевченко відстоював думку, що справжній художник не може керуватися лише власними суб’єктивними уявленнями та бажаннями. Є у Т. Шевченка слушні думки про особливості творчого процесу, роль у ньому художнього домислу. Кобзареві належить також ряд висловлювань про характер і роль принципової й висококваліфікованої літературної критики, зразки якої він подавав, принагідно відгукуючись у “Журнале”, листах та деяких інших працях про книги українських, російських і західноєвропейських літераторів.

У поняття критики Т. Шевченко вкладав думки народу про мистецькі явища, оцінку їх через бачення простих читачів чи глядачів, що посилювало гуманістичні засади літератури та мистецтва.

Значення літературознавчих поглядів Т. Шевченка полягає в чіткому усвідомленні ним необхідності тіснішого зв’язку літератури з життям свого народу, оперативного відгуку на злободенні проблеми своєї доби, орієнтації на реалістичне відтворення дійсності. Естетичне кредо Т. Шевченка, що вимальовувалося з окремих, переважно принагідних, думок про літературу та мистецтво, “перебувало на рівні найпрогресивніших ідей свого часу, стало найвищим досягненням художньої думки в Україні і надовго визначало шляхи поступального розвитку національної літератури” .

Як один із засновників професійної літературної критики в історію українського літературознавства увійшов Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897 рр.). Особливо плідною була його літературно-критична та історико-літературна діяльність наприкінці 50-х – у 60-ті роки. Епілог до публікації історичного роману “Чорна рада” в журналі “Русская беседа” (1857 р.) “Об отношении малороссийской словесности к общерусской” став його першою спробою здійснити огляд сучасної йому національної літератури.

Пізніше з’явилися його програмні праці “Переднє слово до громади: погляд на українську словесність”, “Простонародность вукраинской словесности”, “Чого стоїть Шевченко яко поет народний?”, “Взгляд на малорусскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка”, численні статті, передмови, рецензії.

Як знавець літератури та історії свого народу, П. Куліш утверджував право українців мати свою власну літературу, бачив обнадійливі перспективи її подальшого розвитку, збагачення стильової та родожанрової системи.

Літературознавство й фольклористику (“науку словесності” у його термінології) П. Куліш розумів передусім “яко науку самовзнання народнього” . Критерієм досконалості художнього твору він вважав, окрім “вірності живопису з натури й глибини сердечного почуття” , ще й досконалість, вишуканість форм. Таке класичне поєднання форми та змісту літературознавець вбачав у поемі Т. Шевченка “Наймичка”. Для написання високохудожнього твору необхідна тривала цілеспрямована праця, постійне самовдосконалення митця. Талант необхідно підштовхувати до свідомої праці за законами прекрасного.

Вирішальна роль у процесі художньої творчості, на думку П. Куліша, належала мистецькій особистості.

Літературознавчі студії П. Куліша дали поштовх до появи в українській літературі постшевченківської доби етнографічно-побутової школи (Ганна Барвінок, Митро Омелькович, Д. Мордовцев, А. Свидницький, О. Стороженко).