Шевченко Тарас Григорович

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861)

Т. Г. Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. у с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822 р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати і писати й, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо і крім Псалтиря.

У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур’янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823 р. матері та у 1825 р. – батька Тарас залишився сиротою.

Наприкінці 1828 р. або на початку 1829 р. Тараса взяли до поміщицького двору пана Енгельгардта у Вільшані. У Вільно Шевченко виконує обов’язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малювання. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?-1835), професора живопису Віленського університету 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву.

Разом із його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835 р. із Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко.

І. Сошенко робить усе, щоб якось полегшити долю Т. Г. Шевченка: знайомить із Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв

В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838 р. викупляють його з кріпацтва.

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик – жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка.

Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу й автопортрети).

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко – що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”.

Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840 р. з’являється перша збірка Шевченка – “Кобзар”.

Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (писана протягом 1839-1841 pp.).

Словник

Сатира (від лат. satira – суміш, від satura – усяка всячина) – спосіб художнього відображення дійсності, який знаходить вияв у різкому висміюванні негативного.

Сарказм (грецьк. sarkasmos – терзання, від лат. sarkadzo – рву м’ясо) – їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті та гнівного презирства.

Інвектива (від лат. invective – лайлива, від лат. invehor – нападаю) – творчий прийом, що полягає в сатиричному викритті певних осіб або соціальних явищ.

Перифраз, перифраза

(грецьк. periphrasis – описовий зворот, переказ) – заміна прямого найменування предмета його означенням, даним у формі описового словесного звороту, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки; заміна назви предмета, явища, людини описом їхніх найхарактерніших ознак.

Старослов’янізми – слова, що безпосередньо запозичені зі старослов’янської мови.

Алегорія (грецьк. allegoria, від alios – інший і аgoreuo – говорю) – образне інакомовлення, яскраве втілення в конкретному образі абстрактного поняття чи думки.

Поема присвячена Коліївщині – антифеодальному повстанню 1768 р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагають читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861 р. у російському перекладі.

Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.

Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання.

У поемі “Сон” (“У всякого своя доля”) Т. Шевченка наявне сатиричне зображення панства, придворних царя:

За богами – панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані –

Пикаті, пузаті!

Аж потіють та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може вдарять

Або дулю дати Благоволять…

Гнівним сарказмом наповнені рядки поеми “Кавказ” Т. Шевченка:

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

У поезії “Юродивий” Т. Шевченко за допомогою інвективи гостро засуджує самодержавний устрій:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби…

У поемі “Єретик” Т. Шевченка вираз “Папа Римський” замінено на слово “чернець”: “…на апостольськім престолі чернець годований сидить”.

У поезії Т. Г. Шевченка зустрічається багато старослов’янізмів, наприклад:

…Прозорів єси…

І засвітив, любомудре,

Світоч правди й волі…

(Т. Шевченко, “Єретик”)

Алегоричне значення має образ Прометея у поемі “Кавказ” Т. Шевченка як образ нескореного кавказького народу.

У поетичній мові використовуються слова з протилежним лексичним значенням – антоніми. У художньому творі антоніми застосовуються при протиставленні автором одного явища іншому або у разі необхідності розкрити внутрішню суперечливість певного явища.

Словник

Екзотизми – слова, що передають характерні назви реалій із життя Інших народів і не мають точних відповідників у мові, у якій застосовуються.

ЗВЕРНИ УВАГУ

Період “трьох літ” – роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного та романтичного начал, у якому домінуючою тенденцією стає прагнення об’єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей.

У поемі Т. Шевченка “Гайдамаки” наявні такі антонімічні пари: “Єсть серце єдине, серденько дівоче, що плаче, сміється, і мре, й ожива…”

У поетичній мові окремих творів трапляються й екзотизми.

Екзотизми використовуються з метою створення незвичайної, екзотичної атмосфери, для зображення етнографічних особливостей місцевості, про яку йдеться у художньому творі. Наприклад: “Чурек і сакля – все твоє…” (Т. Шевченко, “Кавказ”).

У сучасному літературознавстві прийнято розрізняти прості (звичайні) та метафоричні епітети. Прості епітети використовуються у прямому значенні і не мають елементу перенесення, наприклад: “Реве та стогне Дніпр широкий…” (Т. Шевченко, “Причинна”).

1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.

Новий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 рр. (до арешту) і пов’язаний із двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843-1845 рр.) ці роки життя і творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані протягом 1846-1847 рр. (до арешту).

У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим…”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка – цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів.

На Україні Шевченко написав два поетичні твори – російською мовою поему “Тризна” (1844 р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844 p., він під враженням побаченого на Україні пише низку творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.

Навесні 1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване у грудні 1845 р. – січні

1846 р.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847 р. товариство було розгромлене. Почалися арешти.

Шевченка заарештували 5 квітня 1847 p., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув’язнили в казематі III відділу.

Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена).

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося…”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика.

Та головний набуток його творчості 1847-1850 рр. – лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням у літературному процесі лірика Шевченка цього періоду – етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі.

Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу і створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).

Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в 1847-1850 pp., після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, художнє слово на Східній Україні майже замовкло.

До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858 р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859 р. – 11 і велику поему “Марія”, а 1860 р. – 32. Ще 1858 р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з’являються в російських журналах, переважно без підпису автора).

Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847 p., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860 р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій.

Того ж року вийшов “Кобзар” Т. Шевченка у перекладі російських поетів.

1859 р. у Лейпцигу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченко”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення.

Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер.

Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної та національної свідомості українського народу.

Шевченко, ім’я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка – Основ’яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез із живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу.

Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії, в удосконаленні віршових форм, особливо – у поезії Т. Шевченка.

Але найважливішою рисою та заслугою українського романтизму є, на думку Д. Чижевського, те, що він свідомо поставив собі завдання “утворити “повну літературу”, яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства”.

Словник

Метафора (порівняння) – заміна одного образу іншим, що є подібним до першого. У поемі “Тополя”: “кругом поле, як те море”, дівчина “день і ніч воркує, як голубка без голуба”.

ЗВЕРНИ УВАГУ

Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози І драматургії), прискорила український літературний процес.

Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов’янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови.

“Назар Стодоля”. Козак Назар Стодоля і дочка сотника Хоми Кичатого Галя кохають одне одного. Проте сотник задумав видати дочку не за козака-сіромаху, а за полковника-багатія.

У цьому йому сприяє ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий. Після довгої й завзятої боротьби сотник змушений дати згоду на шлюб дочки-одиначки з козаком.

Центральний герой драми запорожець Назар – смілива людина, яка вміє постояти за свою гідність. “Я той, – говорить він, – хто й самому гетьману не дасть себе на посміх”. Вдача Назара поетична, пристрасна.

Вірний друг Назара, Гнат Карий – стриманіший, але більш енергійний та одчайдушний. Його завзяття стійкіше Назарового. За побратима Гнат готовий на смерть.

Галя – життєрадісна, простодушна дівчина, благородна душею і чиста серцем. Безтурботна й довірлива, вона швидше серцем, ніж розумом, збагнула, що через батьків намір видати її заміж за полковника може стати нещасливою. Галя прагне волі в почуттях та діях. Багатство й сите життя не приваблюють дівчину.

Чесність, безпосередність і справедливість – провідні риси вдачі Галі.

Егоїстичним власником, безчесним паном постає з драми Хома Кичатий. Цьому багатієві все мало маєтків, тому він готовий віддати дочку за нелюба – чигиринського полковника. Тоді “і слава, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє”, – ось мрії цього зажерливого старшини.

Кичатий – людина морально нікчемна. Коли має владу над Назаром, він жорстоко знущається над козаком, коли ж ситуація змінюється на користь Назара – падає перед ним навколішки, побивається, плаче.

Стеха – тип хитрої, користолюбної посередниці. За добрий гостинець ключниця допомагає закоханим поєднатися, але зразу ж і видає їх сотникові, бо розраховує вийти за нього заміж.

“Гайдамаки”. З-посеред дійових осіб запам’ятовуються Ярема, його кохана Оксана, керівники повстання Гонта й Залізняк, титар, Оксанин батько, гайдамаки, корчмар Лейба. Перші чотири образи – головні, вони найдокладніше описані.

Корчмар, конфедерати, кобзар, черниця з Лебединського монастиря – другорядні. Є в поемі епізодичні образи: титар, підліток-гайдамака, ксьондз, діти Гонти. Отже, принцип групування образів – національно-соціальний.

Центральний образ поеми – повсталий народ, власне, образ повсталої України, образ волі й духовної могутності народу. Уже в першому вступі Шевченко говорить, що могутні колись держави, наприклад Вавилон, пішли в небуття, а народ лишився, бо не полководці, не царі й султани, а трудящі визначають спрямування історії. Про те, що Великий Кобзар вважав народ вирішальною силою суспільного життя, свідчить і те, що коли у перших розділах поеми на першому плані Ярема, то в наступних він відходить на другий план, його місце займає “громада в сіряках”, тобто найнижчі й найчисленніші верстви народу. Саме вони поряд із запорожцями були головною силою в лавах повстанців.

Правда, між “сіромою” і козацькою старшиною існують певні протиріччя: старшина – це “пани”, вони беруть участь у Коліївщині, щоб відстояти свої інтереси, але в цей тривожний для України час “убогий, багатий поєднались”. Цей національно-визвольний рух був усенародним:

…осталися

Діти та собаки –

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Задзвонили в усі дзвони

По всій Україні…

(“…Проти ночі Маковія,

Як ножі святили”)

У “Гайдамаках” відбито лицарську звитягу українців, нестримний лет національно-визвольного руху в захисті поневолених селян проти свавілля шляхти й корчмарів; автор показав також силу й працьовитість нашого народу, його волелюбність і моральну красу; в поемі зображено вірність і зраду, сильні й слабкі сторони селянського руху.

“Катерина”. Композиція поеми гранично зрозуміла: вступзвернення до дівчат, любовний епізод і народження нешлюбного сина (зав’язка сюжету), вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині й випадкова зустріч з Іваном (кульмінація поеми). Розв’язка сюжету – самогубство героїні.

Особливістю сюжету поеми є підбір надзвичайно гострих, вкрай драматичних ситуацій (інколи умовних), завдяки чому стисло і в той же час глибоко розкриваються характери героїв. Велику роль у “Катерині” відіграють ліричні відступи. Супроводжуючи епічну, часто драматичну розповідь, відступи виявляють оцінки автора, його особисте ставлення до зображуваних явищ і вчинків.

Трагедія незаконнонародженої дитини приковує увагу читача до злободенних суспільних питань, примушує задуматися над ними.