|  | 

Що говорить О. Кобилянська “про себе саму” в однойменній автобіографії у листах до вченого-філолога С. Смаль-Стоцького?

За написання автобіографії беруться, як правило, ті пісьменники, що схильні до самоаналізу, самозаглиблення. (саме до таких творчих натур і належала Ольга Кобилянська, тож не дивно, що в її письменницькому доробку маємо аж три автобіографії: 1903, 1927 і 1928 років. Остання з них найповніша, підсумкова. Написана вона у формі листів до відомого мовознавця й літературознавця, професора Степана Смаль-Стоцького, що жив тоді у Празі, на його. прохання (готуючись до тридцятилітнього ювілею літературної праці письменниці, вчений збирався виголосити реферат і надрукувати окремі матеріали про неї).

Оскільки йшлося про письменницький ювілей, О. Кобилянська в автобіографії докладно оповідає про свій творчий шлях, особливості й секрети літературного процесу, що увиразнює її естетичні погляди та критерії, історію багатьох оповідань і повістей, а також поглиблює уявлення про неї як про особистість в цілому. Довіряючи і симпатизуючи доктору Смаль-Стоцькому, О. Кобилянська пише про себе по-особливому щиро, розкуто.

Визначальне місце в автобіографії письменниця відводить автопортрету на широкому тлі родинного, громадсько-культурного й літературного оточення, взаємин зі світом. Розповідь “про себе саму” О. Кобилянська починає з портретів “вічно трудящого батька” і “святої матері” своєї, котрим вона завдячувала всім тим, чого досягла і ким стала. Батько письменниці був людиною надзвичайно “пильною, охочою до кожної науки”, працьовитою й вимогливою, з внутрішнім потягом до краси і світла. Ці риси успадкувала його дочка.

Майбутня письменниця мала “велику жадобу до науки і охоту до умови праці”. І хоч через певні обставини закінчила лише чотири класи народної початкової школи, здобуте, за її словами, “дрібне знання” доповнила “на власну руку”, тобто самоосвітою, ставши однією з найосвіченіших жінок свого часу. Великою-була роль батька і в становленні О. Кобилянської як української письменниці та патріотки. Виростаючи в німецько-румунському оточенні, у віддаленому від українських центрів закутку Австро-Угорської імперії, де “все було, мов павутиною, обсноване Німеччиною”, О. Кобилянська зуміла вберегти свою національну сутність значною мірою завдяки батькові. “Коли б не любов батька до рідного слова, до свого народу, своєї пісні,- зазначала письменниця в автобіографії,- знання рідної мови, що все-таки панувало в хаті, крім польської, а далі і німецької, було би з часом, може, й зайняло останнє місце”.

Мама Марія походила з польсько-німецької родини, проте своїх дітей виховала в пошані до української мови, культури, звичаїв, цілком підтримавши інтереси та прагнення свого чоловіка. Була людиною “безграничної доброти, біблійної лагідності” й жертовності. Як дружина і мати, мала бездонне море “глибокого, святого чуття”. Недаремно О. Кобилянська порівнює свою маму з святою Марією Богородицею. Це була жінка надзвичайно шляхетна, високодуховна, з тонким відчуттям і розумінням краси слова, музики, природи, “глибока тиха мислителька, з небагатьма словами на чистих своїх устах, котрі не сплямлювало… жодне грубе, порочне слово!” Прагнула, аби її діти були просвітлені променем “духу й культури”, аби були “чесними людьми й громадянами”.

Людина аристократичного духу, вона мала вплив не тільки на формування душі О. Кобилянської, а й на становлення основних рис її творчості. Культ жінки-аристократки як центрального образу прози письменниці зароджувався ще в дитинстві під впливом матері. Мати чудово грала на гітарі та фортепіано, а тому й донька її “шаліла внутрішньо від музики”, створивши згодом високопоетичну новелу “Меланхолійний вальс”.

Від обох батьків перейняла Ольга непогамовне прагнення до краси, вміння її помічати, що й стало першо-поштовхом до творчості. Ще підлітком, не задовольняючись сірістю й бездуховністю оточуючого середовища, “зачарованим колом домашнього одностайного життя”, вона намагалася витворити свій власний світ, втіливши у слові мрію, фантазію, враження від краси навколишньої природи. Так, як свідчить сама письменниця, з’явилися “описи краси – чи дівочої, чи кінської, чи знов садів небесних, ангелів і т. п.”.

Такою ж “тугою за красою”, пориванням до духовного світла відзначаються й головні образи прози () Кобилянської особистості “аристократичного характеру що прагнуть позбутися буденщини і од “тупих підлих душ” “летіти далеко-далеко”, у високість неземного почуття і краси.

Почала писати у тринадцять-чотирнадцять років німецькою мовою, бо це була офіційна мова держави, в якій жила О. Кобилянська. Письменниці часто дорікати тією “Німеччиною”, дехто взагалі не міг їй того вибачити, хоч іншого початку і бути не могло.

Відсутність україномовної школи, української бібліотеки і книгарні, а також і “засобів до закуплення” українських книг призвели до того, що “про читання українських книг не було мови”. Маючи ж непогамовне прагнення до освіти й науки, майбутня письменниця зачитувалася доступною їй німецькомовною книгою, зокрема поезією німецьких ліриків. І та “Німеччина… не була несимпатична” для неї, бо ж становила “…одиноке джерело, котре подавало духовну поживу”. Це найпершою зрозуміла Леся Українка, захищаючи німецькомовиий літературний початок О. Кобилянської у статті “Малорусские писатели на Буковине”: “…немецкий язык… был ей не только полезен для общего развития, но даже спас ее от умственного застоя и нравственной спячки в мелкобуржуазной, чиновничьем среде маленького буковинського городка… Эта немеччина”, к которой так презрительно относятся галицкие собраты, вывела ее в люди, открыла для нее мир познакомила ее с мировой литературой, и научила любить и понимать искусство”.

Через деякий час О. Кобилянська стала писати українською мовою, підтримана й підбадьорена С. Окуневською і Н. Кобринською.

Першопричиною того, що О. Кобилянська взялася за перо, була відсутність суголосного її душі оточення, брак спілкування. “Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окружения – викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір”,- зізнавалася вона. Творчість виповнювала її єство до дна, становлячи і зміст, і смисл життя: “Моє життя було б пуста хата, коли б я не могла більше працювати”. Писала тільки в стані душевного збудження, переживання, якщо зовнішній світ посилав їй якийсь емоційний імпульс: “Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам…”, тобто писала, коли переймалася чимось.

Це обумовило й стильову особливість прози письменниці – емоційність, пристрасність, схвильованість слова.

Джерелом творчого натхнення була для письменниці природа, впливала на неї “найсильніше зі всього”. “Це було одиноке, що вдоволяло мене. Це було щось, що… заповняло душу, викликувало в ній спів, відгомін і ущасливлювало…” За відсутності краси в житті краса природи створювала той особливий світ, де О. Кобилянська почувалася затишно. У багатьох її творах природа є основним предметом зображення, головним образом і нагадує живу істоту з надзвичайно складними і тонкими почуваннями (“Природа”, “Битва”, “Там звізди пробивались”, “Рожі”). Ця закоханість у природу дала змогу письменниці не тільки краще пізнати її таємничу мову, а й себе саму, бо допомогла зосередитися, вислухати свій внутрішній голос, вести діалог зі своїм “я”. Можливо, саме тому улюбленим образом письменниці є жіночий образ.

Психологізація образу в творчості О. Кобилянської – від самозаглиблення, спостереження над зміною передусім свого настрою і почуття.

Дo слова, літературної творчості письменниця ставилася надзвичайно відповідально, як до “святая святих”. Згадуючи початок свого творчого шляху, вона навіть наприкінці життя не забула того стану особливої схвильованості, внутрішньої бентеги, коли починала писати своє перше “поважне” оповідання: “Мене щось прямо пхнуло до пера. Тайкома, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалася до клітки з пташкою і боялася свідка,- я забралась до писання одного оповідання!.. Виджу себе наче сьогодні! Читачу!

Я не розуміла слова “література”, не вчилась жодної літератури…

Я схилила голову на стіл, над папір, зарила лице в руки… і так сиділа. Мабуть, я щось дуже… велике хтіла починати, щось, що було лиш незвичайним, великим-великим людям дозволено. А я, я така… не вчена… таке зерно на божому світі – я неначе святотатство хтіла поповнити. А як догляне… дізнається хто?

Що скаже?” Вже сама система розділових знаків – питання, оклику, трьох крапок – досить точно відображає стан особливої внутрішньої напруги і неспокою.

Найбільший вплив при доборі матеріалу (тем, ситуацій, образів) мали на О. Кобилянську не літературні побратими чи навіть літературні авторитети, а життєві враження. Говорячи про багатьох представників української, російської, західної літератури (О. Маковей, Н. Кобринська, Леся Українка, І. Тургенев, Е. Марліт, Г. Ібсен, Ф. Ніцше, В. Шекспір, Й. В. Гете та ін.), О. Кобилянська жодного з них не називає своїм духовним проводирем, духовним вчителем Всі вони разом і кожен по-своєму розширювали ії “горизонт”, зміцнювали в якійсь думці, певною мірою впливали на вироблення стилю й системи художніх прийомів, але визначальними чинниками творчого процесу були життєві факти і враження, “особисті переживання”.

“Все, що зо зверхнього життя робило коли глибше враження на мене, переробляла моя душа…”,- так визначає О. Кобилянська першоджерела своєї творчості. Як це відбувалося, з’ясовуємо із зізнання письменниці про появу нарису “Жебрачка”. “…Я сиділа і щось шила. Нараз зачуваю ніби йойкання Я накинула хустину й вибігла на вулицю. Недалеко нашого мешкання була ще одна вуличка; я зайшла туди й бачу: там сиділа жебрачка, сліпа, молода, з простягненою рукою… і з цілої своєї сили кликала о милостиню! Ах, як цей образ вразив мене, як жаль стало мені цеї нещасної.

Майже зі слізьми в очах я вернулася бігом додому, подала їй милостиню, а пізніше написала нарис “Жебрачка”.

З життєвих вражень і особистих переживань постали й усі інші твори О. Кобилянської. Так, зокрема, “Царівна” була “писана кровією… серця”; картину вмирання лісу пісьменниця бачила “своїми очима”; повість “В неділю рано зілля копала” – під впливом краси природи і народної пісні; “Ніобу” вона написала з тієї причини, що “полюбила одного “чужинця”; “За ситуаціями” – “під враженням гри одної великої драматичної акторки” і т. п.

Факти, що лягали в основу її творів, письменниця переживала надзвичайно емоційно, про що свідчить пояснення до повісті “Земля”: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’я-виськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!..” Останнє зауваження нагадує Стефаників вислів про те, що зображені історії йому “як опирі, кров випивають”, пояснюючи водночас причину симпатії письменниці до свого побратима по перу.


Твір на тему: Що говорить О. Кобилянська “про себе саму” в однойменній автобіографії у листах до вченого-філолога С. Смаль-Стоцького?




Що говорить О. Кобилянська “про себе саму” в однойменній автобіографії у листах до вченого-філолога С. Смаль-Стоцького?
Copyright © Школьные сочинения 2019. All Rights Reserved.
Обратная связь: Email